Олена задумливо сиділа в кріслі. Раптом задзвонив телефон. Донька! – Привіт, мамо! Ти нікуди не йди, зараз буду. Мої чоловіки м’ясця привезли з села. Смачненьке приготуємо. Донька приїхала з двома важкими сумками. – Мамо, а що це твоя стара валіза в кімнаті? Кудись зібралася? – Час мій вже приходить, Олю. Збираюся по трохи. – Мамо, ти про що? – Ольга здивовано глянула на стареньку
Олена Данилівна себе старою не вважала. Але роки, роки… Скоро вісімдесят.
Доля в Олени була неважка, але й нелегка. Вийшла заміж за Василя. Він за неї на десять років старший був. Сама красунею ніколи не була, їй тоді вже двадцять п’ять було, як заміж виходила.
У селі Василеві від батьків дім гарний дістався.
Тут і діти народилися – Ольга й Ігор. Виросли і до міста подалися. Квартири там купили.
Невдовзі після цього Василя не стало. Заслаб був і якось тихо й пішов… Двадцять пʼять років прожили вони разом. Олена і місце на сільському цвинтарі поряд із ним загородила. Хотіла і потім поруч із ним бути…
От і залишилась Олена одна. На вихідні в місто до дітей їздила, з маленькими онуками няньчилась.
Там у місті вона і зустріла Геннадія. Він невисокий був, але хороший. Переїхала до нього в місто. І з другим чоловіком стільки ж прожила.
Чотири роки тому, і його не стало. І тут місце поряд із ним відкупила. Бо ж легко і щасливо прожила вона з Геною ці двадцять п’ять років…
Стала жінка останнім часом відчувати, що недовго їй лишилося. Готуватися почала. Але… Стало її одне питання цікавити…
В обох дітей машини. Принаймні вони щорічно їздили в село на до батька, помʼянути. І Олена з ними їздила – Геннадій їй не забороняв. До того ж Василь був законним чоловіком, а з Геннадієм вона навіть не була розписана. Нащо дітей і онуків смішити?
От до неї все частіше й думки стали приходити: а до кого йти, як її не стане? Василь був законним чоловіком, батьком її дітей. З ним вона всі труднощі життя переносила, дітей виховувала.
Але ж і Геннадія вона кохала. А як він її любив! До п’ятдесяти років вона й не знала, що таке кохання існує. Та й у квартирі й досі все про нього нагадує.
Заграла мелодія на її мобільному телефоні. Вона взяла його в руки і одразу згадала, як Геннадій цей телефон подарував їй, як вчив ним користуватися.
Надягла швидко окуляри. Донька. Тій і самій уже шостий десяток недавно пішов.
-Привіт, мамо!
-Доброго дня, Олечко!
-Мамо, ти нікуди не йди. Я зараз до тебе приїду. Мої чоловіки привезли із села м’яса.
-Дочка, та куди мені вже м’ясо.
-Приїду. Приготуємо щось смачненьке, посидимо поговоримо. А то моїх онуків до садка відправили. Цілий день одній не хочеться сидіти.
-Ну приїдь, приїдь!
Олена Данилівна для галочки побурчала, а сама ж любила, коли до неї в гості приїжджають…
Десь за годину донька приїхала із двома важкими сумками.
-Ой, як ти їх дотягла? – кинулася до неї мати.
-На таксі. Мої всі сіли на свої машини та роз’їхалися. Ніколи бачте їм.
-Поменше принесла б. Мені це все одно не з’їсти.
-Так, у мене вдома і холодильник, і морозилка продуктами повні.
Склали всі продукти до матері у холодильник. Сіли мати з дочкою на кухні, обід готують і розмовляють.
-Мамо, щось я в кімнаті твою стару валізу помітила. Чи не в останній шлях ти зібралася?
-Час мені вже, Олю!
-Мамо, що ми з Ігорем все не влаштуємо тобі чи що? Живи і не думай навіть про це.
-Доню, я про інше думаю, – сіла Олена Данилівна на табуретку і заплакала. – Не знаю, до кого мені йти, коли мене не стане.
-Мамо, мамо, ти про що?
-Олю, я вашого батька любила. Хотіла і потім залишитися з ним. Доню, але я і Геннадія любила, чверть століття з ним прожила. Вони обоє на мене чекають, а я не знаю, до кого йти.
-Мамо, перестань плакати. Ти про життя думай, а не про таке. Тобі ще вісімдесяти нема.
-Відчуваю, доню, що недовго мені лишилося.
-Мамо, ти те саме говорила, як батька не стало. А вже після цього, рахуй, тридцять років прожила.
-Вона все одно, колись прийде.
-Все, мамо, припиняємо розмову про це! Зараз м’ясо звариться. Салатик приготуємо. По ковточку зробимо. У тебе там у холодильники із твого дня народження лишилося.
-Все, доню, не буду більше про це говорити. Зовсім тебе засмутила.
-Це ми, мамо, винні. Нам усе ніколи, а ти цілими днями одна. Ось тобі в голову такі думки і приходять.
Довго сиділа мати з дочкою. Життя своє згадували. Багато в їхньому житті труднощів було, але ж хорошого набагато більше було.
Ближче до вечора донька зібралася додому:
-Мамо, я побігла! По онуків в садок треба сходити.
-Теж на вулицю вийду. Тебе проводжу, – зібралася і мати. – Може, хтось із сусідів вийде, на лавочці посидимо.
Вийшли з квартири. Дочка на небо подивилася:
-Ой! Там дощ збирається, – дістала телефон. – Таксі викличу.
-Доню, на таксі, мабуть, дорого?
-Мамо, це років двадцять тому дорого було. Зараз я на маршрутці десять гривень витрачу, а на таксі сорок. Не далеко ж мені.
Таксі прибуло, хвилин за п’ять. Дочка поцілувала матір і поїхала.
Олена Данилівна, не поспішаючи, дісталася свого другого поверху. Підійшла до помешкання. І тут побачила Леоніда Кириловича. Той на третьому поверсі жив. Теж пенсіонер теж самотній. Він її побачив, усміхнувся:
-Привіт, Данилівно!
-Льоня, куди це ти зібрався?
-Мʼясця хотів купити. Зварити собі що-небудь.
-То ж надворі дощ.
-Значить, не судилося мені сьогодні м’яса скуштувати, – зітхнув сусід.
-Льоню, йдемо до мене в гості! Донька приїжджала, дві сумки продуктів привезла. Ми з нею м’ясного наварили. Тебе ось пригощу!
-Данилівно, та якось не зручно.
-Незручно – це коли вісімнадцять, а нам з тобою скоро по вісімдесят виповниться, – відчинила вона двері. – Заходь!
Куди подітися? Зайшов.
-Проходь на кухню! Я зараз.
Зайшла в кімнату. Зирнула в трюмо, пригладила волосся.
На очі попалася стара валіза з речами, що в останню путь збирала.
-Хай полежать. Встигну зібрати ще! – подумала вона і швидко пішла на кухню.
Заштовхала валізу під ліжко і, посміхаючись, увійшла на кухню.