Сашко зайшов у квартиру і з порога почав: – Ніно, уявляєш, я тут одній старенькій допоміг, вона на другому поверсі живе. Іде, така, вся захекана з сумкою… Я їй сумку заніс у квартиру. Познайомились, її Наталя Степанівна звуть. Так от, уяви собі, вона сама живе у великій двокімнатній квартирі. Каже навіть поговорити ні з ким… Так от що я надумав – треба буде їй допомагати почати
-Ніно, я зараз одній старенькій допоміг, вона на другому поверсі живе. Іде, така, вся захекана з сумкою… Я їй сумку заніс у квартиру. Познайомились, її Наталя Степанівна звуть. А що у нас на вечерю?
-Руки мій і до столу, – скомандувала Ніна.
-Слухай, Ніно, ця Наталя Степанівна живе одна в двокімнатній квартирі. Поскаржилася, що близьких родичів немає, їй важко самій, – розповідав Сашко, сидячи за столом у кухні. – От думаю, якось все неправильно у світі розподілено: ми з тобою радіємо ось цій знімній однушці, радіємо тиші після наших галасливих та численних родичів. Що в тебе, що в мене ніяких просвітів із житлом, а Наталя Степанівна засмучується, що засинає в тиші двокімнатної власної квартири і навіть нема з ким поговорити за чашкою чаю.
-Таке життя, Сашко…
-Я думаю треба їй буде допомогти трохи…
Наталя Степанівна, мабуть, відчувши безвідмовну натуру нових сусідів якось ненав’язливо, але впевнено втягла їх у турботу про себе.
-Ось ви коритеся перед Степанівною, – якось сказала сусідка тітка Галя, що проходила повз Ніну, – думаєте квартиру вам перепише?
-Тітко Галя, – відповіла їй Ніна. – Не повірите, але ми за “дякую” допомагаємо Наталі Степанівні.
-І “дякую” від неї не дочекаєтеся. Були в неї вже помічники… – невдоволено парирувала тітка Галя і відвернулася, підібгавши губи.
Одного разу, коли Ніна в черговий раз принесла випрану та випрасовану постільну білизну, Наталія Степанівна радісно представила їй дівчину:
-Ось, Ніночко, познайомся: це Олена, моя внучата племінниця. Приїхала до мене з-за кордону… Звідки ти, Оленко, приїхала, я забула…
-Дякую вам, Ніно, за турботу про бабусю, – сказала усміхнена Олена.
Коли Сашко повернувся з роботи, настрій Ніни він одразу помітив. Ніна розповіла йому про внучату племінницю і заплакала.
-Ніно, що плакати? Ти ж сама казала, що ми з тобою благородні люди, любимо робити добро заради добра…
-Так, Сашко, – Ніну прорвало, вона закричала. – Ми з тобою добрі люди, а недобрі завжди користуються цим. Я із задоволенням, прала білизну, мила вікна і чистила сковорідки, ти ремонтував крани і замінював унітаз, лагодив проводку і бігав у магазин… Адже ми добрі і тому терпіли всі її примхи цілий рік.
-Більше…
-Що більше? – перепитала Ніна, трохи заспокоївшись.
-Більше року. Ніно, ми сподівалися, що років за десять-п’ятнадцять оселимося з дітьми в квартиру Наталії Степанівни…
-З яким дітьми? – заплескала очима Ніна, яка нічого не розуміла.
-З нашими дітьми, Ніно! Ми сім’я і мають бути діти! Чи ти збиралася чекати, коли звільниться квартира Наталії Степанівни? Їй 86! У неї чудове здоров’я! Нам треба сподіватися лише на себе, Ніно!
-Давай, Сашко, я сподіватимусь на тебе. Ти ж чоловік, ось ти й вирішуй питання з житлом, – примхливо, але спокійно сказала Ніна.
-А ти жінка – ти вирішуй із дитиною.
-Домовилися.
За тиждень до них прийшла Олена і сказала:
-Ми завтра їдемо. Бабуся просить вас зайти до неї попрощатися.
Ніна Степанівна сиділа у дальній кімнаті у кріслі, Олена пішла на кухню. Навколо стояли упаковані коробки.
-Ось, вмовили мене до них переїхати. Борька, мій двоюрідний брат, наймолодший. Оленка його онучка. Згадали про мене… Борьці зараз сімдесят два… Заслаб він сильно. Відразу вирішили повернутися на батьківщину, там розпродали все… Олена! – голосно крикнула Наталя Степанівна. – Звідки ви приїхали?
-З Австралії, – крикнула Олена.
-Будівництвом там вони займалися, інженери вони, і Борька та син його Вадик, і дружина його там лікарем працювала. Тепер ось усі на батьківщину повернулися, про Бога згадали… І про мене…
Наталія Степанівна подарувала статуетку, яка стояла в неї на комоді, сказавши:
-Ось вам, щоб згадували мене добрим словом. Зберігати її не обов’язково, можете продати.
Ніна з Сашком повернулися до себе, поставили статуетку на полицю поруч із книгами.
-Ось, Саню, ціна нашої доброти… – сумно сказала Ніна.
-Доброта, Ніно, не має ціни, – сказав Сашко.
За місяць до квартири Наталії Степанівни заїхали нові мешканці…
До дня розрахунку за оренду їхньої квартири залишався ще тиждень, але у двері подзвонили і Сашко побачивши хазяйку квартири розгубився.
-Лідіє Сергіївно, а ми не готові сьогодні… За тиждень же у нас домовленість…
-Я у вас дещо своє заберу, – Лідія Сергіївна пройшла в кімнату і почала копатися в шафі. – Меблі я залишаю, мені вони не потрібні, що хочете, те й робіть з ними, – голосно сказала вона з шафи.
Сашко та Ніна нічого не розуміючи мовчали. Лідія Сергіївна вийшла з кімнати і попрямувала до виходу.
-Завтра я на вас чекаю нотаріуса о 14-30. Документи не забудьте.
-Навіщо? – майже одночасно запитали Сашко та Ніна.
-Ви що, не знаєте? Вас не попередили? Квартиру цю вам викупили родичі Наталії Степанівни. Гроші я одержала, завтра треба оформити.
Лідія Сергіївна пішла.
-Сашко, – тихо сказала Ніна. – Я боюся радіти. Це правда? Це не жарт?
Наступного дня Ніна та Сашко вийшли від нотаріуса, і їм довелося повірити, що це не жарт.
-Сашо, у тебе єгроші на торт, а то у мене тільки гривень 50 залишилося. Торт хочу…
-Ніно, звідки в мене гроші? Зарплата за тиждень, хоч би не звільнили за сьогоднішній день… Слухай, а давай статуетку Наталії Степанівни здамо, вона ж сказала, що можемо її продати. Може 200 гривень дадуть, торт купимо.
-А що? – З ентузіазмом погодилася Ніна. – Маємо право!
Чоловік середнього віку, за стійкою антикварного магазину, довго придивлявся до статуетки. Потім комусь дзвонив, після відправив фотографію статуетки комусь і після кількох хвилин очікування, після відповіді на телефонний дзвінок, сказав:
-Молоді люди, покупець пропонує вам сімдесят, але я вам раджу не поспішати, у Києві ви її набагато дорожче можете продати… Подумайте.
-Сімдесят… Чого? – розгублено перепитав Сашко.
-Гривень, звичайно, на жаль, не доларів… Сімдесят тисяч гривень. Дорожче тут не продасте, а ось у Києві…
Сашко та Ніна повернулися додому зі статуеткою та без торта. Ніна поставила статуетку на полицю.
-Як там, цікаво, Наталя Степанівна влаштувалася? Ми навіть не знаємо номер телефону… А я б з нею поспілкувалася…
-Ніно, ти уявляєш, ось дива у нас сьогодні! – вигукнув Сашко, сидячи за комп’ютером. – Пам’ятаєш, я півроку тому резюме відправляв на новий завод? Ніно, мене запрошують на співбесіду завтра. Ура!
-Сашко, це ж далеко.
-Ніно, так це не центр, але район хороший. Там двокімнатна коштує, як ось ця наша однокімнатна квартира, – Сашко із задоволенням сказав «наша».
-Ми можемо продати її і купити там двокімнатну, а якщо я візьму кредит, то й трикімнатну подужаємо. Там знаєш який оклад у мене буде, цілком впораюся з кредитом. І тобі там поруч можна знайти роботу, район великий.
-Ти спочатку влаштуйся там на роботу, а потім плануй, – засміялася Ніна.
-Я, Ніно, вважай, що вже почав виконувати свої зобов’язання. А ось ти колись?
-А я, Сашко, може, вперед тебе вже почала…
-Що означає «може»?
-Ось завтра після роботи зайду в аптеку, а ввечері точно скажу.
-Так, давай, я збігаю в аптеку та куплю. Не можу до завтра чекати.
Сашко повернувся з тестом на вагітність і з маленьким тістечком у гарній коробочці.
Засинаючи, Сашко сказав, щасливо посміхаючись:
-Якщо народиться донька, то назвемо Наталкою.
-А якщо син, то Степаном, – у напівдрімоті пробурмотіла Ніна.