– Можна, увійти? – Запитала Олена, забувши привітатися. Тетяна, побачивши дочку свого колишнього чоловіка на порозі квартири, розгубилася. – Проходьте. Взуття не знімайте, не треба. Олена та Тетяна пройшли до кімнати і завмерли там, у незручному мовчанні. – Ось ви, значить, яка? – першою розпочала розмову гостя. – Так, Оленко, я така. – Тетяна винно посміхнулася. – Розлучниця. Так, здається, твоя мама мене називає?
– Можна, увійти? – Запитала Олена, забувши привітатися.
Тетяна, побачивши дочку свого колишнього чоловіка на порозі квартири, спочатку розгубилася, потім схаменулась і широко відчинила двері.
– Проходьте. Взуття не знімайте, не треба.
Олена та Тетяна пройшли до кімнати і завмерли там, у незручному мовчанні.
– Ось ви, значить, яка? – першою розпочала розмову гостя.
– Так, Оленко, я така. – Тетяна винно посміхнулася. – Розлучниця. Так, здається, твоя мама мене називає?
– А чому ви мене знаєте? – Здивувалася Олена. – Ми з вами, здається, не зустрічалися.
– Зустрічалися.
– Коли?
– А там… Коли з твоїм татом всі прощалися. На цвинтарі.
– Ви теж там були? – Олена почала свердлити Таню поглядом. – Я вас там не пам’ятаю.
– Але я була.
– Ні. Цього не може бути. Мама б вас, точно, впізнала. І закотила б істерику.
– Так, я передбачала це. – Знизала плечима Таня. – Мені довелося надіти перуку, і сильно змінити зовнішність. І стояла я трохи далеко.
– Господи … – Олена все ще не вірила цій жінці. – Ну, ви, і конспіратор…
– Як я могла не піти до нього? – Голос Тані трохи здригнувся. – Адже ми з твоїм татом… – Вона тут осіклася. – Пробач… Нічого, що я з вами на ти почала говорити.
– Нічого. Тим більше, що я про вас також все знаю.
– Зрозуміло…
– Що вам зрозуміло?
– Зрозуміло, що мама тобі про мене могла наговорити. Ну хай усе так і залишається.
– Ні.
– Що ні? – Не зрозуміла Таня.
– Це тато мені про вас все розповів. Всю вашу правду. Незадовго до своєї…
– І яку правду він тобі розповів? – Злякалася Таня.
– Всю-всю. Історію вашого кохання. Виявляється, це не ви розлучниця, а моя мама.
– Не треба, Оленко … Не треба про це … – Таня навіть заплющила очі, так їй було неприємно говорити на цю тему.
– Чому не треба?
– Тому що це все стосується лише мене та твого тата.
– Ви що, свята? – Раптом зухвало запитала Олена.
– Чому – свята?
– Тому що нормальні люди так не поводяться. Інша б на вашому місці вчепилася зараз у мій рукав і почала б виливати на мене весь біль, який у вас за це життя накопичився. Почала б виправдовуватися переді мною, розповідати, хто винен та інше. Адже моя мама вам життя зламала, а ви…
– Ти що, з нею посварилася?
– Ні.
– А навіщо прийшла?
Це питання прозвучало дещо грубувато, але Олена на нього не образилася. Вона знову подивилася на Тетяну довгим поглядом.
– Я прийшла, бо хотіла на вас подивитись. На власні очі побачити жінку, яку батько любив до останньої своєї хвилини.
– Правда – до останньої?
– Правда. Він мені в цьому сам зізнався.
– Боже… – Тетяна опустилася на диван і тихо схлипнула. – Невже я була не права?
– Я не знаю, хто з вас мав рацію, але… – Олена присіла поряд з цією дивною жінкою, і чомусь поклала свою долоню на її руку. – Тепер я розумію тата. Розумію, чому він з легкістю покинув маму через рік після весілля і пішов до вас. Ви завжди були такою?
– Якою?
– Жертовною.
– Я звичайна, Оленко. Звичайна я.
– Звичайна? Ні. Спочатку ви відвели у моєї мами тата. Потім, коли довідалися, що мама, виявляється, вагітна мною, змусили його повернутися назад. Самі змусили. Це ж розуму незбагненно. Любити людину і змусити її повернутися до нелюбимої дружини заради ще ненародженої дитини. Адже мама все життя вас називала розлучницею. За ваш подвиг.
– Вона ж не знала, що це я змусила його.
– Знала, – злісно в голосі сказала Олена. – Все вона знала.
– Ну й нехай, – стомлено відповіла на це Тетяна. – Але я твердо знала, що у дитини має бути люблячий батько. Адже ти його любила?
– У дитини має бути щасливий батько! – Вигукнула дівчина, і руки її затремтіли. – І коли він перед тим як його не стало, зізнається дочці, що весь цей час замість дружини любить іншу жінку… Навіщо він мені в цьому зізнався? Не знаєте?
– Не знаю.
– А я знаю. Бо, крім мене, він більше нікому не міг сказати цього. Адже вас поряд не було… Вони з мамою дуже віддалилися за останні роки. Знаєте, мені здається, що вона зраділа, коли його не стало.
– Не каже так! Я розумію, дівчинко, як тобі боляче. Але що ми тепер можемо з тобою зробити? Тобі краще не думати про це.
– Як я можу про це не думати? Адже я тата любила більше за життя. І тепер я залишилася зовсім одна. Одна на білому світі. Ні, мама мені, звичайно, іноді каже, що любить мене, але я не вірю.
– Чому? Хіба можна не вірити мамі?
– Можна, можливо. Коли вона говорить про кохання до мене, я бачу, що це вона так намагається переконати себе, хоче сама повірити, що говорить мені правду. Але в неї не виходить. По суті вона ніколи нікого не любила. Ніколи нікого. Лише себе.
– Не засуджуй її. Вона не винна у тому, що не вміє кохати. Нещасна жінка.
– Нещасна жінка, яка всіх робить нещасними. А можна, я до вас приходитиму? – Запитала раптом Олена.
Тетяна злякано глянула на дівчину і нічого не відповіла.
– Коли мені захочеться поговорити, можна я до вас заходитиму в гості, – знову повторила своє прохання гостя.
– Звісно..