До Зіна у гості приїхала дочка Олена із зятем. – На машині новій приїхали, – зауважила Зіна. – А ми в гості, але тільки до вечора! – заявила Оленка. – Гостям я завжди рада, – сказала Зіна. – Але що ж ви не попередили? Я б пиріжків напекла. У мене тільки борщик сьогодні. Ковбаска ще є, сальце. Картопельку поставлю… Зіна звично накривала стіл. – Огірки, помідори, капусточка – все своє, з льоху! – Їжте, любі гості! – примовляла хазяйка. – Та що ти, мамо, все про їжу? – раптом сказала Олена. – Ми не їсти приїхали! І тут Зіна здогадалася в чому річ
Гості приїхали до Зіни зненацька. Тільки вчора були син з невісткою без попередження, а сьогодні й дочка із зятем та онуком завітали.
– Давно їх не було, – подумала Зіна. – Що ж моїй Оленці треба? Матір згадала з того ж приводу, що й брат Петро? Бо ж дуже рідко приїжджали обоє, коли батько слабий був. Навіть онуків не привозили. Тільки на поминки зібралися, та й то швидко поїхали…
Петро вчора розмову одразу про спадок завів. План у нього дозрів. А дружина його підтримувала.
У батька залишилася мати, свекруха Зіни. Чоловік перед відходом просив Зіну за матір’ю доглянути – їй уже 85 років.
Сварок Зіна з нею ніколи не мала. Жила вона не дуже далеко, будинків десять від неї.
Зіна за чоловіком доглядала та ще й до свекрухи ходила.
У тої хата зовсім невелика, дві крихітні кімнати й кухня. А чоловік Зіни збудував добротний великий будинок, матір вони хотіли забрати до себе, але та не пішла.
Сусідки поруч звичні, з ними і побалакати, попліткувати можна на лавці. Так і залишилася в хаті одна.
А зараз і Зіна у своєму будинку, тільки великому, одна самотня…
Свекруха не кинула, немає в неї більше нікого. Син був єдиний. Є племінники, але ніхто не хоче зв’язуватися, спадщини мало, тільки хатинка нікому не потрібна.
План Петра був просто геніальний. Мати відправити жити до бабці у хату!
Чи багато їм місця треба? А там якраз по кімнаті.
А будинок батька треба продати, він чимало грошей коштує.
А якщо знайти хорошого покупця, то й зовсім вигідно вдасться. У будинку все є, вода та газове опалення. Батько постарався.
Гараж і баня теж чимало коштують, все на один манер зроблено.
Землі багато, садок, це теж все плюсом.
– Чому це я маю продавати будинок у якому живу?! – ахнула Зіна.
– Спадщина на трьох. Але навіщо тобі гроші? Ти й з бабцею проживеш, а вона потім тобі все й залишить. А від частки відмовся на мою користь. У нас син одружується, між іншим, твій онук, квартиру йому треба.
– А де сам мій онук? Чи не рано він одружується. Та ви всі ранні, ти в 19 уже його з пологового забирав. Я вже п’ять років його не бачила. Навіть на поминки діда не зволив приїхати.
– Не любить він таких заходів. І не п’ять років, не перебільшуй.
– П’ять. Мені шістдесят скоро, а він на моєму ювілеї був, 55 років справляли. Згадав? Ну ось.
– Так навчання у нього. Весілля намічається. Ось і подарунок на весілля молодим зробиш.
– Синку, ще й пів року не минуло як не стало батька, яке весілля? Та й спадок ще рано ділити.
– Головне домовитись. А весілля не рано, наречена у нас вагітна.
– З цим ділом ви всі спритні…
– То ти згодна?
– Ні. Мені треба подумати…
– Ти тільки швидше думай!
Син поїхав…
…А ось і Оленка на ґанку. Ця хоч онуку привезла. Жаль дід не бачив останнім часом їх. Красуня Оленка та й онука в неї. Зять теж хороший. На машині новій приїхали. Значить, все добре в них…
– А ми до тебе в гості, але тільки до вечора. Завтра на роботу.
– Гостям я завжди рада. Вчора тільки твій брат був.
Олена з чоловіком перезирнулися, але нічого не сказали.
– А що ви не попередили, я б пиріжків напекла. У мене тільки борщ сьогодні. Щоправда, ковбаска ще є, сало. Картопельку поставлю варитися. Нині й пообідаємо. А до вечері і котлеток зготуємо…
Зіна звично накривала стіл. Огірки, помідори, капуста квашена – все своє, з льоху!
– Їжте любі гості! Борщик гаряченький, запашний!
– Та що ти, мамо, все про їжу! Ми не їсти приїхали, а поговорити!
– А що, борщ вам не подобається? Ти ж його дуже любила.
– Подобається.
– От і їж, встигнемо поговорити…
Але Олені не терпілося розпочати розмову.
– Ми у справі приїхали, – сказала вона. – Гаразд, напевно і справді треба спочатку борщу з’їсти.
Зіна вже здогадувалася якась у них справа. Те саме, що й у Петра. Тільки гроші потрібні на інше. Машину он у кредит купили, одразу на спадок сподівалися.
А про матір хто подумав? Ніхто!
Подавай мати їхню частку зі спадщини і все! А ще й свою частку. А матері, де жити?
Так свекруха є, за нею догляд потрібен. Матері багато й не треба.
Думки Олени майже збіглися з думками брата. Різниця була невелика. Вона тільки говорила про продаж будинку та свою частку. На частку матері не претендувала…
– Ну що? – продовжила дочка. – Будемо хату продавати?
– Ні.
– Як це ні?! Тобі яка різниця, де жити?! У цьому ж селі, на цій самій вулиці! Мамо, так не можна, все за законом треба робити! Ми ж діти твої!
– Мені хоч і шістдесят, але я знаю закони. За законом моя половина, а решта на трьох…
– Але треба ділити чесно.
– А чесно ми ділити не будемо. Дім мій.
– Ага, твій!
– Мій.
– Все, нам пора! А ти подумай…
– Ви ж до вечора хотіли побути.
– Плани змінилися!
Дочка із сім’єю поїхали. Зінаїда сіла біля вікна і замислилась.
Що сталося з дітьми? А чоловік же ж, як у воду дивився. Частку свою в домі на неї переписав ще на початку як тільки зліг…
Від хвіртки до хати тихо йшла свекруха. З гостями Зіна до неї сьогодні не зайшла, не встигла. Але нічого. Чай треба ставити на стіл…
– Що задумалася, Зіночко? Гості мабуть у тебе знову були, посуду багато брудного…
– Так. Не встигла ще прибрати. Тільки поїхали. Олена із сім’єю були. Борщ будеш?
– Ні. Я поїла. Прийшла провідати тебе і розповісти дещо.
– І в тебе новини?! Ну розповідай…
– Так Петро ж до мене заїжджав учора.
– І до тебе добрався…
– Просив заповіт на нього написати. А я кажу – чекайте поки мене не стане. Наперед нічого не буде.
– Заповіт? Він мене відправляє жити до тебе, а будинок цей продати хоче. Як тобі? Якщо все з його мрій зробити, то мені місце на вулиці. Та й Олена туди ж теж про це говорила. Тільки кожен під себе гребе, щоб тільки йому вигідно було.
– Так. Ось які діточки стали, мої внучки, правнучки. До бабусь лише за вигодою. Я в тебе сьогодні залишусь, слизько дуже йти…
– Давно говорили, залишайся. Я можу і твої речі перенести.
– Я ще подумаю, поки ходжу, не турбуватиму тебе. Гуляти корисно. Сусідки всі на той світ вже вирушили, поговорити вже й нема з ким… Ось із тобою і поговоримо. Коли казали діти приїхати? На вихідних? Разом і зустрінемо. Давно я не бачила Оленочку…
…Пройшов тиждень. Зіна ледь дочекалася суботи. З ранку вона напекла пиріжків, обід приготувала не з одного борщу.
Свекруха прийшла ще з вечора. Аж надто вона хотіла на онуків подивитися, навіть причепурилася.
Зіна поралася по господарству, свекруха допомагала, що могла.
Спочатку приїхав Петро, майже одразу за ним Олена. Обоє із сім’ями. Навіть сина Петро привіз цього разу, того, що наречений, а з ним і наречену його.
Живіт вже помітно. Ранні всі. Брат із сестрою здивувалися, побачивши один одного.
Мати їх запросила, а не попередила ні про що.
Петро сподівався на згоду матері з ним, і Олена теж. Обоє мовчали.
– Може вже розкажеш, мамо, навіщо ти нас зібрала всіх.
– Та ви просто зовсім забули про нас. Я вас давно не бачила. Батька так і не стало, не дочекавшись вас, бабусю. Ось подивимося на вас і далі житимемо.
– І все?
– А ще щось?
– Мамо, але я з тобою говорив.
– Мамо, і я теж.
– Ви про заповіт?
– Мамо, ми про спадок.
– Спадщини немає. Заповіт ще рано та й не буде його.
– Як немає спадщини?! Будинок… Частина будинку…
– Дім мій. Продавати я його не буду. Раптом я вийду заміж. Не з бабусею ж мені жити. Та й будинок свекрухи мені не світить. Я ж не спадкоємиця. Тільки ви двоє. Все вже напевно в думках поділили?
В очах Зіни заблищали сльози, але вона продовжила:
– Не очікувала я від вас такого. Налетілиліки. А ми, бабці ваші, ще поживемо. Спадщини немає і найближчим часом не буде.
– Заміж? І тобі не соромно? Батька нещодавно не стало.
– Ти тільки це почула, дочко? А я тобі про інше говорила. Заміж я поки що не збираюся. Все, поговорили!
Діти сіли в машини й поїхали.
Зіна заплакала.
– Не плач, Зіночко, не плач. Зрозуміють і приїдуть.
– Не приїдуть… До слабого батька не приїжджали і до нас з тобою не приїдуть… Хоч заміж виходь. Жартую я, звісно… Куди мені заміж?
– Ходімо на чай краще із пиріжками, гості без апетиту були. Але нічого, нам більше дістанеться…
…Свекруха перейшла жити в будинок до Зіни, але у свій завжди ходить – гуляти корисно, каже.
Діти Зіні дзвонять, приїжджають рідко, спілкуються сухо.
Вони до кінця так і не зрозуміли, що образили матір.
Це ж вона їх образила, вважають! Живе одна у великому будинку, а їм треба і квартири, і машини, і все інше.
Все і зараз, а не чекати поки спадок від неї дістанеться…