Наталя зайшла в квартиру й одразу почула голос матері. – Ну нарешті, Наталко! – вигукнула Ірина Олександрівна. – Ми з Тамарою Павлівною тебе вже зачекалися! – А що таке? – здивовано запитала дівчина. – Могли б вечеряти й без мене. – Та в нас тут гості… – сказала мати. – Ти заходь-заходь на кухню. Наталка вимила руки, і ще нічого не розуміючи, зайшла на кухню. За обіднім столом сиділи троє: мама Наталі її подруга Тамара Павлівна і… Незнайомий чоловік. – Тільки не це, о Господи! – подумала Наталя. Вона стала на порозі, дивлячись на гостя і не знала, що робити
Наталя зайшла в квартиру і одразу почула голос своєї матері.
– Ну нарешті, Наталко! – вигукнула Ірина Олександрівна. – Ми з Тамарою Павлівною тебе вже зачекалися!
– А що таке? – здивовано запитала дівчина, роззуваючись. – Могли б вечеряти й без мене, я на роботі перекусила…
– Та в нас тут гості… Ти заходь, заходь на кухню якнайшвидше…
Наталка залишила сумку в коридорі і попрямувала у ванну.
Вимивши руки, все ще нічого не розуміючи, дівчина зайшла на кухню.
За обіднім столом сиділи троє: Тамара Павлівна, мама Наталі і… Незнайомий чоловік років тридцяти.
– Тільки не це, о Господи! Невже знову! – вихором промайнули думки в голові Наталі.
Вона стала на порозі, дивлячись на гостя і не знала, що робити.
– Ну, що ти застигла в дверях, втомилася, мабуть? – заспівала мати, підходячи до доньки. – Сідай, моя люба. А я поки що чаєм займуся!
Наталка слухняно сіла поряд із Тамарою Павлівною. Порожній стілець біля гостя вона займати точно не хотіла.
Це була далеко не перша спроба мами та її близької подруги засватати двадцятивосьмирічну Наталку.
І якщо попередні кавалери викликали у дівчини лише бажання якнайшвидше втекти з квартири і куди подалі, то новий «кандидат» виглядав презентабельно: дорогий годинник, біла випрасувана сорочка, модна стрижка.
– Ну-ну! Тиждень, мабуть, готувався. Знаємо ми вас, любите справити гарне враження, та й годі! – недовірливо роздивлялася Наталя.
– Познайомся, Наталко, це Микола, мій племінник. Переїхав сюди із села на хорошу посаду в юридичну компанію.
– Ах, ви юристом працюєте… – Наталка зробила безневинне обличчя.
– Так, уже понад десять років практики… Спочатку коледж закінчив, згодом університет, працював в одній агрофірмі. Тепер вирішив розширюватись, та й запросили на хорошу посаду…
– А чи не пізно юридичну кар’єру будувати? – безцеремонно зупинила його Наталка. – Я працюю бухгалтеркою в юридичній фірмі, то там люди вже у двадцять три роки статус адвоката мають…
– Наталко! – зупинила дівчину Тамара Павлівна.
Наталка нічого не сказала. Натомість дівчина перевела погляд на Таману Павлівну, та такий, що жінці відразу стало не по собі.
Наталя ніби казала:
– А що ви хотіли? Думали, я його з розкритими обіймами прийму? Та ось вам!
Мама Наталки, яка вже поставила чашки з чаєм, втомлено приклала руку до чола.
На слова Наталі Микола ніяк не відреагував, але тільки зовні. Внутрішньо він уже сто разів пошкодував про рішення взяти участь у задумі Тамари Павлівни, яка при кожній зустрічі нахвалювала прекрасну дочку подруги!
– Ну, Наталко… – припинив незручну паузу Микола. – Я вірю, що кожен має свій шлях. Досягти успіху можна в будь-якому віці, головне – старанно трудитися і… Трішечки удачі нам не завадить!
– Як по дитячому! – промайнуло в голові дівчини.
Але здаватися, незважаючи на нескінченні спроби мами та Тамари Павлівни її засватати, Наталка не планувала.
– Напевно, ви тому довго чекали запрошення з міста. Старанно працювали, працювали і знову працювали десять років, а успіх ніяк не приходив…
– Це ви до чого? – спитав чоловік, безуспішно намагаючись приховати свою настороженість за посмішкою.
– А до того, що успіху не існує! Мало ви працювали, якщо тільки до тридцяти років отримали посаду.
– Знаєте! – чоловік підвівся з-за столу, поправляючи комір сорочки. – Ви зі мною в одному домі не жили і не бачили, як і скільки я працював заради цієї посади! Ірино Олександрівно, тітонько, всього вам хорошого!
З цими словами Микола вийшов із кухні. Через кілька секунд почувся стукіт зачинених дверей…
– Наталко, ну навіщо ти так? – запитала мама, нервово постукуючи пальцями по столу. – Як маленька, чесне слово! Боже, як соромно…
– Соромно? – перепитала дівчина. – Це мені за вас соромно, любі мої! Скільки разів я вам говорила, що не треба приводити чоловіків на сватання! То друг родини бізнесмен Валерій, то підприємець Андрій із двома вищими освітами… То Василько із сусіднього будинку. А тепер юрист-селюк, який міста не бачив!
– Досить! – підскочила з-за столу Тамара Павлівна. – Це мій племінник, якщо ти пам’ятаєш. Я його змалку знаю: хороший, працьовитий хлопчик. Він після навчання хотів переїхати у місто жити, та тільки маму залишити не міг! А тепер… Ех ти!
Тамара Павлівна махнула рукою.
– Що тепер? – спитала Наталка, здогадуючись, про що хотіла сказати жінка.
– Не стало в нього мами, – сказала Ірина Олександрівна. – Не залишилося більше причин жити в селі, ото й переїхав.
– От же ж! – вихопилося у Наталки.
Їй раптом стало соромно від того, як вона повелася з Миколою. Так, вона ж не знала, що так сталося. Але ж могла якось чемніше його випровадити…
Телефон нетерпляче завібрував. Увімкнувши його, Наталка побачила нове повідомлення від Руслана і вмить повеселішала.
– Господи, ти що, ще з цим… Русланом спілкуєшся? – спитала Тамара Павлівна, яка побачила на екрані ім’я.
– Спілкуюся. І далі буду! – дівчина пригорнула телефон до серця. – Все, я до себе в кімнату. І закінчуйте ви вже з «кандидатами», а то я вам теж якогось діда старого приведу! Тоді знатимете. Свахи, теж мені…
З цими словами Наталка попрямувала до себе в кімнату. Як тільки вона закрила двері, одразу ж написала Руслану.
– Господи, сонечко, нарешті ти відповів! – написала дівчина. – Ми вже три дні не спілкувалися, я переживала, раптом щось трапилося… Все нормально?
– Нормально, – відповів чоловік за кілька секунд.
Наталка спохмурніла, очікуючи, що за цим «нормально» буде пояснення, але Руслан нічого не писав.
– Чудово! Русланчику, я… Я так скучила! Давай з тобою завтра кудись сходимо, повечеряємо, а потім заїдемо до тебе…
– Як щодо одразу до мене і зараз? – миттю відповів хлопець.
Це повідомлення образило Наталку. Мало того, що він не писав їй три дні, то ще й не збирається вибачатися! Так, вони з Русланом не афішували стосунки, які тривали вже більше року, але… Але він любить її… Ніби ж любить…
– Ні, Русланчику, ти взагалі мені три дні не писав… Зник, ні слуху, ні духу. Думаєш усе так просто?
– Та ну тебе з твоїми претензіями! Хочеш знати, чому я не писав? Знайшов варіант краще за тебе! У неї немає роботи, захоплень і «Русланчику, я щось слаба, давай фільм подивимося!» Тож запрошуй завтра на вечерю свої папірці з бухгалтерії!
Від прочитаного у Наталки затремтіли руки. Здається, її маленький світ щойно завалився.
Тремтячими пальцями дівчина спробувала написати щось коханому, але повідомлення не було надіслано. Те саме виявилося і з дзвінком.
– Ні-ні-ні! – вигукнула дівчина.
Ноги самі понесли її на вулицю. Вона не знала, куди біжить і навіщо.
Наталка швидко спустилася на перший поверх і вибігла на подвірʼя.
– Дівчино, у вас все гаразд? – якась жінка на лавці дивилася на Наталку.
Але Наталя їй не відповіла. Через пару секунд вона опинилася на землі…
…– Доню, доню… Наталко, прокинься!
Материн голос привів Наталку до тями. Як тільки вона розплющила очі, то побачила перед собою трьох людей: Ірину Олександрівну, її подругу та Миколу.
Останній стояв трохи віддалік, схвильовано вдивляючись у обличчя дівчини.
– Що трапилося? – запитала Наталка.
– Ти раптом… Опинилася на землі… Добре, Микола на той час ще не поїхав, підняв тебе і відвіз до лікарні. Лікарі сказали, що ще пару хвилин і… Могло бути найгірше…
Наталка перевела погляд із заплаканої мами на Миколу.
Одними губами вона промовила:
– Спа-си-бі…
Чоловік кивнув Наталці.
Коли всі вийшли, залишивши її відпочивати, Наталка дістала телефон і видалила номер Руслана. Назавжди…
…Через кілька днів дівчину виписали.
Виявилося, що Микола влаштувався працювати у ту ж саму фірму, де Наталя була бухгалтеркою!
І Микола з Наталею, не змовляючись, вирішили дати один одному ще один шанс познайомитись ближче…