Ніна приїхала в своє рідне містечко. Вона не була там давно. Жінка йшла по парку, де колись гуляла зі своїм коханим Миколою. Майже нічого не змінилося. Ох, її Микола! Давно вже нема його. Уже й не стало її батьків… Ніна згадала минуле, й сльози пішли з очей. Вона сіла на лавку, де колись сиділа з Миколою. Їхня улюблена лавка… Раптом поруч із нею присів якийсь чоловік. Його обличчя не було видно за каптуром. Несподівано він обернувся й торкнувся плеча Ніни. Жінка глянула на нього, й очам своїм не повірила
Ніна йшла по парку, де вона колись гуляла в дитинстві з батьками, потім із друзями.
Ну а вже потім – з її коханим Миколою…
Майже нічого не змінилося, тільки дерева стали вищими і лавки нові.
Ще й нова сцена стоїть якась. Зі старої вона, зашпортавшись, пішла вниз і опинилася прямо в руках Миколи.
Вони обоє були на невеличкому концерті.
Ох, її Микола… Давно вже нема його… Скільки років минуло? Десять, дванадцять? Точно, дванадцять…
Ось уже й немає її батьків. Рік тому їх не стало. Зовсім нема знайомих у цьому містечку.
Тобто вони є, але їх мало, і зустрічатися з ними немає сенсу.
Все згадалося, сльози пішли з очей.
Минуле згадалося, щасливі прогулянки з батьками, закохані з Миколою.
Все у минулому і нічого не повернути…
Ніна сіла на лавку, де вони колись цілувалися з Миколою.
Та сама, улюблена лавка. Раптом поруч із нею присів якийсь чоловік.
Обличчя його було не видно за каптуром.
Несподівано чоловік обернувся й торкнувся плеча Ніни.
Жінка глянула на нього й очам своїм не повірила!
– Ніно, це ти?! – вигукнув той.
– Так… – пробурмотіла вона, все ще не вірячи у те, що відбувається.
– А я от вирішив подивитися на наше місце… – сказав чоловік.
– Ні, цього просто не може бути! – думала жінка. – Микола?! Ні! Як же ж так?
Ніні раптом аж побіліла…
– Ніно, Ніно! – галасував Микола. – Це ж я!
– Ти живий? – дуже тихо запитала жінка.
– Живий! А в чому справа?!
– Але ж тебе не стало, тебе не знайшли, навіть похорону не було…
– Нічого не розумію… Ти ж вийшла заміж, мені написала мама. А я не став повертатися додому, залишився працювати у Німеччині. Не хотів тебе бачити… Ти ж обіцяла чекати мене…
– Я взагалі не була одружена ніколи!
– Але ж ти народила! Мені мама…
– Народила! Так, народила. Але для цього не обов’язково виходити заміж. А ось ти вчинив просто огидно!
Ніна говорила ображено.
– Я на тебе чекала, а ти… Як можна було таке придумати – не стало його. Зник на морі. Виплив?! Мені довелося виїхати з батьками з міста. Батька підвищили, а мені треба було вчитися й жити далі. Ну і все таке інше…
А ти живий, вже дякую й на цьому! А я ж стільки сліз пролила…
– Виплив?! Я й на морі не був ніколи. Жив далеко від морів. З чого ти таке взяла?
– Мати твоя розповіла! Коли батьки прийшли до неї, щоб розповісти про нас з тобою. Вона була розлючена, а потім заплакала. Сказала, що тебе знайти не можуть, зник. Я тоді так переживала. Я листи тобі щодня писала… У нас же ж дитина… Я при надії була…
– Я теж писав тобі. Але твоїх листів я не отримував…
– Я теж не отримувала твоїх. А потім ми поїхали. Та й писати вже не було сенсу…
Ніна плакала. Микола обійняв її.
– Як раніше, – подумала вона. – Навіть мурашки пішли. Наче й не було розставання…
– Ходімо в кафе. Треба все з’ясувати до кінця. Мами вже немає – не спитаєш.
– У мене теж нікого немає. Я тут у справах, треба завтра їхати…
– Я теж завтра їду.
Вони довго сиділи в невеликому кафе. Їм було про що поговорити і що розповісти.
Ніна з Миколою писали один одному листи. Не було ще тоді мобільних телефонів.
І раптом їхнє листування різко обірвалося. А Ніна ж повідомила свого коханого Миколу, що чекає дитину від нього. Так вийшло.
Писала, але Микола так і не дізнався про це.
Що ж сталося?
Просто мати Миколи вирішила, що синові така дівчина не підходить. Аж надто вона гарна, та й батьки її займають високі посади.
Куди їм поріднитися з ними?!
Мати була листоношею й прибиральницею, батько різноробом, та до того ж любив погульбанити.
Микола, щоправда, у них хлопець розумний, гарний, але вибирати собі треба до пари, а не доньку багатіїв – ледачу й балувану.
Так вирішила мати Миколи. Вирішила й зробила. З листами проблем не було. Пошта у селі одна, все під її контролем…
Дванадцять років тому батьки Ніни, дізнавшись, що вона при надії, пішли до матері Миколи.
Жінка зустріла їх не дуже привітно. А через кілька хвилин сказала, що Микола зник на морі.
Комусь хотів допомогти, а сам загубився. Не знайшли.
Їхня родина з цього містечка поїхала майже одразу після цієї розмови.
Пізніше поїхала сім’я Ніни. Миколі повертатися було нікуди…
Отак вони й загубилися на довгих дванадцять років.
Микола одразу здогадався, що це зробила його мати, вона ж працювала на пошті. Ось тому листів і не було.
Тільки от ображатись на покійних було вже пізно…
…Наче й не було між ними розставання. Такий же дбайливий Микола, така сама мила Ніна. Такі далекі і такі близькі.
– Напевно, у нього є сімʼя, – подумала Ніна й одразу отримала відповідь:
– Поїхали зі мною! У мене нікого немає.
– Я не одна…
– Я вже здогадався. Це моя дочка? Я все зрозумів…
– Твоя. Завтра ви познайомитеся. Я ж казала їй, що ти зник. От і знайшовся.
– Який же ж я недолугий. Треба було шукати вас, а я повірив…
– Все вже в минулому…
Більше вони не розлучалися. Дочка була дуже рада. Тато – такого немає ні в кого. Високий, сильний, гарний.
А через рік Ніна народила сина.
І зараз у цій дружній та щасливій родині вже є онуки…