Марійка плакала біля могилки подруги Оленки. Сороковий день, а на могилці ані квіточки… Вона пішла додому. Раптом її наздогнав якийсь чоловік. – Вас підвезти? – запитав він. – До зупинки далеко. Сідайте, мені не важко. А у вас тут хто? – Подруга… – сказала Марійка. – А в мене мама… – промовив той. – То вам куди? – На зупинці можна висадити, – сказала Марійка. – Та я вільний, тож довезу, – сказав чоловік. Він підвіз її до будинку. Марійка розповіла по дорозі про своє життя… А через два дні Павло чекав на Марійку біля її під’їзду з несподіваною розмовою
Марійка з Оленкою дружили з дитсадка.
Коли вони стали старшими, то навіть одягалися однаково, й одягом мінялися.
Усю школу дружили, а потім пішли вчитися в одному місті. Марійка на лікарку, а Оленка на вчительку.
Зустрічалися часто. Закохалися водночас.
Марійка у простого сільського хлопця, а Оленка у міського.
Оленка швидко заміж вискочила, ніби переживала втратити свого обранця.
Через рік вона вже народила донечку. От тільки батьки чоловіка її не прийняли.
Не по їхньому статусу така невістка була.
Марійка іноді залишалася з донькою Оленки, відпускала молодих погуляти.
Самій теж хотілося слідом, але все ж обіцяла доглянути.
А якось молоді не повернулися… Тільки вранці Марійка дізналася, що їх не стало. Їхали машиною і опинилися на узбіччі…
…Поминки Марійка пам’ятала погано, на руках малеча. Куди її тепер?
Батьки батька й за життя сина її не визнали, а тут і взагалі відмовилися.
Горе в них, сина не стало через це. І внучка не потрібна, бо чужа…
А мати Оленки одна залишилася, молодших ще троє, куди їй ще мала дитина.
Залишався тільки дитячий будинок. А малечі ще тільки рік виповнився.
Марійка дуже дівчинку полюбила. Та й перші слова, перші кроки все на її очах було.
Марійка вже працювала, кімнату винаймала в самотньої бабусі.
Тільки ось хто їй дитину віддасть? Вона ж незаміжня, самотня, хоч і працює.
Дівчинку забрали, інакше й бути не могло. Вона здорова, батьки прийомні швидко знайдуться.
Марійка дуже переживала за Іринку.
– Микольцю, у мене до тебе пропозиція, – якось сказала вона своєму коханому. – Давай розпишемося, га? Мені одній не дають дитину…
– Ти що?! – ахнув той. – Я на себе таке брати не збираюсь!
– Ну мені тільки дівчинку взяти, а далі я сама впораюся… І розлучуся з тобою потім. Допоможи.
– І не проси, я документи псувати не стану! Дивна ти. До себе не підпускаєш, а одружуйся з тобою. Ні, прощавай! Шукай іншого якогось недолугого!
Марійка плакала біля могилки подруги. Сороковий день, а на могилці ані квіточки.
Зате поруч могилка чоловіка Оленки, вся прямо засипана квітами.
– Оленочко, я все зроблю, щоб у тебе теж було гарно. Оленочко, допоможи тільки!
Марійка поволі пішла додому. На виході з цвинтаря її наздогнав якийсь чоловік.
– Вас підвезти? Бо до зупинки тут далеко. Сідайте, мені не складно. А у вас тут хто? Ну вибачте вже, якщо не хочете – не відповідайте…
– Подруга…
– А в мене мама… Так вам куди?
– На зупинці можна висадити. Не хочу вас напружувати.
– Та я вільний сьогодні. Нема в мене нікого. Мами не стало, дружина пішла… Ви плачете?! Щось серйозне сталося? А я вас бачив. Тоді пару якраз ховали. Хлопець і дівчина. Сорок днів?
– Так.
– Мамі теж сьогодні сорок… У вас проблеми?
Марійка все розповіла по дорозі…
– Ну от і все. Приїхали. Дякую, що підвезли й вислухали…
…Через два дні Павло чекав на Марійку біля її під’їзду з несподіваною пропозицією.
Зрештою вона з’явилася.
– Марійко, я тут подумав. Я вам допоможу. Я вільний, і можу одружитися хоч зараз!
Марійка застигла від почутого.
– І ви не боїтеся?
– Ні. А що?
– Від мене наречений втік, а я його лише попросила допомогти з дівчинкою.
– Я допоможу. Тільки спочатку розкажи, де ти житимеш із дитиною.
– Якщо бабуся, не виставить, то тут. Кімнату винаймаю. Або знайду іншу.
– Зрозуміло. Значить жити поїдеш до мене. Завтра все й почнемо оформляти. Зробимо все швидко. Треба поспішати. Заперечення не приймаються. Будинок у мене великий, місця вистачить.
– Будинок?!
– Так, у місті не тільки квартири ж є. Мама дуже хотіла будинок. Їй тісно в квартирі.
– А я теж досі не звикла. Адже ми з Оленкою з села приїхали…
…Павло влаштував все швидко. Вони тихо розписалися й удочерили дівчинку. Павло перевіз їх у свій дім.
– Дякую. Далі я сама.
– Сама? Звісно сама. Будинок у вашому розпорядженні. Я не буду заважати, але буду поруч.
– Може, ми краще самі, я винайму квартиру.
– Дружина житиме окремо? Ну ні.
Павло не нав’язувався, але завжди допомагав. Марійка намагалася сама з усім справлятися. Готувала, навіть для Павла, прибирала, сиділа з Іринкою. Закохалася, але боялася зізнатися.
– Мамо, а чому ти мене любиш?
– Бо ти є. Ти ж моя донька.
Марійка була дуже вдячна Павлові. Чоловік дбав про них, як своїх рідних. Навіть з Іринкою порався, як справжній батько.
У Марійці Павло бачив ідеальну дружину, от тільки шлюб їх був не справжнім…
Він подумав і вирішив це виправити. Увечері він зробив Марійці пропозицію. Іринці тоді виповнилося три роки.
– Так ми ж одружені.
– Я хочу, щоб ми були справжньою родиною.
– Я теж хочу…
І вони стали справжньою родиною, а не просто за документами!
У них тепер дві дати весілля, з різницею в два роки.
У Іринки є брат і сестра.
…Ця історія почалася давно. Усі діти вже дорослі. Ірина знає, де поховані її справжні батьки.
Нині їхні могилки однаково доглянуті. Павло з Марією для неї теж найсправжнісінькі.
В Ірини вже є перша онука. А у Марії й Павла правнучка. Велика щаслива родина…