Ліза вийшла заміж, по любові, за Віктора. Разом вони прожили найщасливіші роки, майже п’ятнадцять років. Виховували доньку Наталку, але в один момент щастя обірвалося: Віктора не стало… Ліза так переживала, що посивіла і схудла. Горе зігнуло її в буквальному значенні слова
Ліза вийшла заміж по любові за свого однокурсника Віктора. Разом вони прожили найщасливіші роки, майже п’ятнадцять років. Виховували доньку Наталку, яку любили всім серцем, але в один момент щастя обірвалося: Віктора не стало… – на слизькій обмерзлій дорозі не впорався з керуванням.
Ліза так переживала, що посивіла і схудла. Горе зігнуло її в буквальному значенні слова. За рік вона стала виглядати старшою за свої роки. І лише Наталка тримала її на плаву. Зібравши всі сили, Ліза виховувала дочку, і всю увагу та любов віддавала тепер їй із подвоєною силою.
Наталка закінчила школу та ВНЗ, почала працювати, у Лізи поменшало турбот. На вимогу дочки вона взялася тепер за себе, за своє здоров’я. Разом із Наталкою Ліза почала постійно ходити в басейн, займатися фітнесом, правильно харчуватися.
Результати виявилися вражаючими. На весіллі Наталки Ліза виглядала майже як старша сестра своєї доньки. Струнка, підтягнута, загоріла після відпочинку на морі, вона справила враження на всіх гостей урочистостей.
Усі жартували, що дочка прилаштована, тепер і матері треба шукати долю. Але Ліза віджартовувалася. Їй і на думку не спадало всі ці роки після втрати чоловіка шукати собі коханця чи чоловіка. Не було до цього.
Лізі залишалося років п’ять до пенсії, коли до їхнього відділу призначили нового керівника. Усі жінки були приємно вражені зовнішністю Олега Семеновича. Новий начальник мав дві вищі освіти до того ж, і мав спокійний, але твердий характер. Здавалося, ніщо не може його вивести із себе. І найважливіше – новенький був удівцем.
“Неприступний лицар” – так охрестили його за очі жінки відділу. Але всі, навіть заміжні дами, стали ретельніше стежити за своїм виглядом, хтось зробив нову зачіску, хтось став навіть худнути, а деякі оновили вбрання за останньою модою. Проте Ліза спокійно сприйняла Олега Семеновича. Вона давно поставила на собі хрест і навіть не мріяла знову знайти супутника життя.
Крім того, Ліза і так виглядала останніми роками краще, ніж після втрати чоловіка, хоча минуло чимало років. І якщо самотні жінки відділу почали надавати Олегу Семеновичу одразу явні знаки уваги, то Ліза залишалася спокійною та майже байдужою. Чому майже? Тому що в глибині душі Олег Семенович, звичайно, їй подобався, як і всім. Він не міг не подобатися. «Такі чоловіки на дорозі не валяються! Довго один не буде…» – жартували жінки і заглядали в очі начальникові під час зустрічі. Але він виправдовував своє прізвисько. На вигляд Олег Семенович здавався цілком спокійним і навіть відчуженим. Він відводив очі від співробітниць і поспішав у свій кабінет.
Минуло кілька місяців, як начальник керував відділом. Усі пристрасті щодо Олега Семеновича у жінок вщухли, бо старання сподобатися йому не мали успіху. Однак багато хто помітив, що все частіше він почав викликати до себе в кабінет Лізу, радився з нею з деяких питань.
– Ну, мабуть, її до себе замом візьме, – міркували співробітниці.
– А що, вона тямуща. Справу знає. І стаж великий, – цілком справедливо зауважували інші колеги Лізи.
Ліза тільки нічого не думала з цього приводу. Вона суворо одягалася за звичкою, майже не користувалася косметикою, була стримана у спілкуванні та дотримувалась субординації.
Якось вона увійшла до складу відряджених по роботі до Києва. Їхали троє: Олег Семенович, вона та юрист їхньої компанії. Чотири дні відрядження не були надто завантаженими роботою. Наприкінці дня вони маленькою компанією вечеряли в ресторані і йшли гуляти містом, що додало нотки романтичності в їхню поїздку.
Ліза ожила від таких прогулянок. Вона любила Київ … Вона раділа як дитина, очі її горіли.
Зовсім іншим вона відкрила і Олега Семеновича. Він тепер їй не здавався таким сухим і суворим. Вона побачила в ньому добродушну, милу і дбайливу людину. Сама не помітила як вона вже приймала від нього ненастирливе залицяння, він брав її під лікоть, коли вони йшли сквером. А в останній вечір відрядження вони удвох вечеряли і Олег Семенович не зводив з Лізи очей.
Голова у Лізи паморочилася, вона ніби помолодшала, боялася, що з приїздом додому ця романтична казка закінчиться.
Але коли вона вранці нового робочого дня прийшла на роботу, то побачила на своєму столі букет червоних троянд. Ліза почервоніла і поглянула на співробітниць. Що вони думають? Вона безпомилково зрозуміла від когось ці троянди і дбайливо поставила їх у вазі на невисоку шафу кабінету.
А жінки лише посміхалися, уткнувшись у свої папери.
Ліза ледве зосередилася на роботі, але перед обідом була викликана до кабінету начальника зі звітом з відрядження.
– Щастить же Лізці… – таки тихо зітхнула одна з співробітниць Таня. – Складеться все у них. Впевнена.
– І добре. Вона заслужила. І йому така жінка – знахідка. Не заздри, знайдеться і на тебе хтось. – суворо відповіла їй найстарша робітниця Ніна Павлівна.
А в кабінеті начальника Ліза показувала чорновики звіту, Олег Семенович розсіяно дивився на аркуші паперу, потім підняв голову і сказав Лізі:
– Сьогодні вечерятимемо разом? Я замовлю у ресторані столик. За нашою з Вами Київською традицією, га?
Ліза посміхнулася і подивилася на Олега Семеновича.
– Балуєте мене. Що, як звикну? Жодної зарплати не вистачить.
Олег Семенович підвівся і поправив краватку. Він дивився Лізі просто у вічі.
– Тоді доведеться Вам вийти за мене заміж. І будемо вечеряти вдома. Разом.
Він узяв руки Лізи та поцілував їх. Ліза розплакалася і вийшла з кабінету. Щоб угамувати хвилювання, вона пройшлася довгим коридором, стала біля вікна навпроти свого кабінету, але незабаром почула ззаду кроки. Вона озирнулася. То був Олег Семенович.
– Ви забули свій звіт, – він простяг їй листи. – То до вечора?
– До вечора … – луною повторила Ліза.
Через місяць весь відділ вітав Лізу та Олега Семеновича із одруженням. Весілля як такого не було. Так вирішила скромна Ліза, і Олег не наполягав. Вік передпенсійний. Але для співробітників свого відділу нова сім’я влаштувала гарний бенкет в конферент-залі.
Незабаром Ліза стала домогосподаркою, пішла з роботи. На цьому наполіг чоловік. І дочка Наталка раділа, що мамі не треба працювати. Вона частіше почала приїжджати до матері в гості з маленькою онукою. І мама, і дочка були щасливі. І Олег Семенович душі не чув у дружині. Ліза була чудовою господаркою і доброю, милою дружиною. “Ти – моя нагорода”, – так її і кликав Олег Семенович. Можливо, він і перебільшував. Але кохана завжди здається найкращою і гідною з усіх жінок на світі.