– Люда, – благаючим голосом говорив Степан Андрійович, – ну, будь-ласка, подумай, ще раз. Навіщо нам розлучатися? Хіба тобі так погано зі мною? – Погано, – тон Людмили не обіцяв нічого доброго. – Дуже погано. – Не розумію, сонечко моє. Я все для тебе роблю. Всю зарплату віддаю, по дому допомагаю, навіть готувати навчився
– Люда, – благаючим голосом говорив Степан Андрійович, – ну, будь-ласка, подумай, ще раз. Навіщо нам розлучатися? Хіба тобі так погано зі мною?
– Погано, – тон Людмили Сергіївни не обіцяв нічого доброго. – Дуже погано.
– Але ж раніше ти казала, що тебе все влаштовує і ти любиш мене.
– Це було раніше. А тепер я задихаюсь поряд з тобою. Розумієш? Задихаюсь!
– Не розумію, сонечко моє. Я все для тебе роблю. Всю зарплату віддаю, по дому допомагаю, навіть готувати навчився. Все для тебе. Шубку – будь ласка! Колечко – скільки завгодно! З подружками на море – заради Бога! Інша жила б, та раділа.
– Інша? Ти що мене лякаєш?
– Ні, це я так, до слова. Може, я тебе в ліжку не влаштовую? То ти скажи. Я до лікаря схожу, вирішу всі проблеми.
– До чого тут це? Нудно з тобою. Кожен день одне й теж. А життя минає. Мені нових емоцій хочеться, нового кохання, жіночого щастя.
– То ти нещасна? Чому? Ми двадцять п’ять років прожили разом! Ти ніколи не скаржилася. Навпаки: хвалилася подружкам як добре ми живемо. Я чув. То що змінилося?
– Та я тебе як облупленого знаю. Заздалегідь ясно, як ти відреагуєш, про що думаєш, що любиш, чого на дух не переносиш. Жити стало нецікаво.
– А як же діти, Люда? Ти про них подумала?
– Що тут думати? Вони вже дорослі, няньок не потребують.
– Отже, все-таки розлучення? – у голосі Степана Андрійовича звучала безнадійність.
– Так, – Людмила Сергіївна була непохитною
– Скажи, може, у тебе вже й інший на прикметі є?
– Може, й є. Хто тобі правду скаже?
– Грубо, Люда. У твоєму віці…
– У якому «такому» віці? Ти вважаєш мене старою?
– Ні. Просто зріла жінка має і розмірковувати здорово. Що, якщо твій новий обранець виявиться не таким, як здасться спочатку?
– Не хвилюйся. Я зможу вибрати гідного чоловіка.
– Я не хвилююся, просто переживаю за тебе. Нові відносини розпочати легко, а ось продовжувати – непросто. А в тебе вир_зка. Зайві нервування ні до чого.
– Степане! Ти чуєш себе? Я йду від тебе, а ти за мою вир_зку переживаєш? Це все, на що ти здатен?
– Я ж люблю тебе.
– Ну ось, знову. Інший би кричав, громив посуд… А ти! Як з тобою жити? Від твоєї правильності вже нудить!
– Ти хочеш, щоб я кричав? Це ти називаєш новими емоціями? Ні, люба. Не дочекаєшся. Навіть заради тебе я не стану перетворюватися на мужлана.
– Ну ось. Знову все перекрутив, – невдоволено зморщилася Людмила Сергіївна. – Зануда.
– Нехай так, – Степан Андрійович підвівся з крісла, збираючись вийти з кімнати. – Хочеш розлучення – ти його отримаєш. Майно також через суд розділимо. І врахуй: дороги назад не буде.
– Ой, налякав…, – розсміялася у відповідь дружина.
***
– Олена, уявляєш, він повірив! – Людмила Сергіївна набрала номер подруги, як тільки чоловік пішов. – Умовляв, звичайно, спочатку, а потім навіть лякав, що назад не прийме.
– Людо, ти ненормальна. Я сподівалася, що ти пожартувала щодо цього розіграшу. Навіщо? Хіба можна так з чоловіком?
– Нудно, Олено. Хочеться якихось живих почуттів, емоцій. Нічого, посваримося, розлучимося, та й помиримося. Все веселіше.
– Це ти, подруго, від неробства дурньою маєшся. Працювала б, як я, так не було б часу і сил на подібні розваги. Дивись, упустиш чоловіка. Таких, як твій Степан, більше не знайдеш.
– Та куди він подінеться! Він без мене жити не може. А так, дивишся, почуття загостряться…. Хай поревнує, попереживає. Іноді корисно.
– Ні, Людо, я б з своїм так не вчинити. Все-таки твій Степан – чудо-людина…
***
Минув понад рік. Степан Андрійович та Людмила Сергіївна розлучилися. Причому заяву на розлучення подав чоловік. Він же сплатив усі витрати і за поділ майна.
Людмила Сергіївна, побачивши, як щільно чоловік зайнявся розлученням, відразу не змогла зізнатися, що просто розіграла його, а потім і зовсім гордість не дозволила їй чесно порозумітися з чоловіком.
Нині Людмила Сергіївна живе одна у невеликій квартирі на околиці міста. Влаштувалась на роботу. Вона сильно здала останнім часом. Якби не діти, які намагаються по черзі бути поряд, важко сказати, як би вона перенесла весь цей кошмар. Ще б пак: все життя перекинулося з ніг на голову.
Степан Андрійович теж влаштувався в однокімнатній квартирі. З колишньою дружиною стосунки не підтримує. Останнім часом він помітно покращав, виглядає щасливим. Кажуть, у його квартирі незабаром з’явиться молода господарка…