Жанна влетіла до квартири Єви. По її обличчю було зрозуміло, що вона знову щось вигадала. – Єва, треба їхати в місто. – Жанна, у тебе що гроші з’явилися? – Єва, ти що смієшся? Ти знаєш, що у місті завод будують? Підемо на роботу влаштовуватися. – Але я поки що не можу. У мене за тиждень син повертається. – Ой! Твій Захар уже 4 роки відбув? Єва сумно посміхнулася: – Треба зустріти
Жанна прямо забігла до однокімнатної квартири Єви. По загадковому обличчю було зрозуміло, що вона вигадала чергову пригоду:
-Єва, треба їхати до міста.
-Жанна, у тебе що гроші з’явилися? Вирішила по магазинам пройтися?
-На постійне місце проживання.
-А що тобі у нашому селищі не подобається? – Розсміялася хазяйка квартири.
-Єва, ти що смієшся? Ти знаєш, що у місті завод будують?
-Ну і що?
-Так його вже майже збудували. І вже починають набирати людей, – Жанна загадково посміхнулася. – Набиратимуть і мужиків і жінок. Тепер ти зрозуміла? Нам із тобою вже по тридцять шість. Може, це останній шанс вийти заміж.
-Єва, я поки що не можу. У мене за тиждень син повертається.
-Ой! То твій Захар уже чотири роки відбув? Як час іде!
-Треба зустріти…
-Так і він нехай із нами до міста їде. Йому двадцять. Хлопець здоровий.
-Має папери він за ті помилки юності. Не візьмуть, мабуть…
-Єва, я ж говорю, їм терміново треба набрати купу народу. Хто там на його ті папірці звертатиме увагу?
-Жанна, привабливо, звичайно! – на обличчі Єви з’явилася мрійлива посмішка. – Давай, мого Захара почекаємо і одразу збиратися будемо.
-Гаразд, тільки одразу. Жодних відмовок.
Життя у Єви було бурхливе. Батьків своїх навіть не пам’ятала, виховувалась у бабусі. У шістнадцять років народила Захара. Батька в нього, звісно, не було. Бабусі невдовзі нестало, залишилась її однокімнатна квартира.
Вихованню сина молода мама особливої уваги не приділяла. Виховувала Захара вулиця і в шістнадцять він щось там наробив і на 4 роки потрапив в той самий заклад…
Особливих материнських почуттів до сина Єва не відчувала. Протягом останніх чотирьох років без нього їй жилося вільно. І в неї одразу майнула думка: куди б його відправити? Адже він немаленький – двадцять років уже. А мрії вже несли Єву у світле майбутнє:
-Продам квартиру. Переїдемо з Жанною до міста. У неї там бабуся живе у двокімнатній квартирі. Синочок знайде якусь самотню з житлом. Знайду нормального мужика, одружуся. Так, треба заздалегідь все вирішувати!
З’їздили вони з Жанною до міста. Справді, прийом робітників ведеться. Начальник відділу кадрів подивився на них, якимось оцінюючим поглядом і запропонував дуже непогану роботу. Навіть кімнату в гуртожиток спочатку обіцяв. Тільки додав, щоб швидше влаштовувалися.
Все б добре, але коли ж цей синочок повернеться?
І ось він повернувся.
-Мамо! – кинувся до неї.
-Захар, синку! – уважно оглянула його. – Яким ти став дорослим.
-А ти, мамо, постаріла.
-Захар, хіба можна таке матері говорити?
-Та годі тобі, мамо!
-Іди мийся! Зараз на стіл накрию.
За півгодини син сів за стіл, чистий і щасливий. Після невеликого застілля очі його радісно заблищали.
-Сину, ти як збираєшся далі жити? – почала розмову Єва.
-Відпочину місяць-другий, потім подивимося.
-У нас в місті новий завод збудували. Людей туди набирають. Ми з тіткою Жанною збираємося в місто переїхати і влаштуватися на цей завод.
-Ну і що? – не зрозумів син.
-Ти теж підеш працювати на цей завод.
-Я? На завод? – Захар засміявся. – Мамо, ти жартуєш? Що я там забув?
-Ну, десь ти маєш працювати?
Син замислився. Варіант з тим, що десь треба працювати, він явно не розглядав. Подумавши, махнув рукою:
-Мамо, давай потім про це поговоримо.
-Нам із Жанною треба терміново влаштовуватися на завод.
-Влаштовуйтесь! Хто вам не дозволяє?
-Синку…
-Все, мамо! – він махнув рукою. – Піду, погуляю. Чотири роки мріяв про свободу, а ти тут зі своєю працею.
-Іди! Гуляй! – Єва, зробивши скривджене обличчя, відвернулася.
-Мам! – син підійшов обійняв за плечі. – Дай грошей трохи!
-Навіщо? – машинально спитала вона.
-Мамо, що я без копійки в кишені піду?
Вона дістала гаманець дістала сотню.
-Мам! – одразу пролунав обурений голос сина.
Дістала ще одну таку саму.
-Мамо, дай п’ятсот! – і сам узяв із гаманця п’ятисотенну.
Син пішов. Єва важко зітхнула:
-Ось ще проблема на мою голову впала. Треба завтра ж із Жанною до міста їхати. Ой! А квартиру тепер не продаси. Так він ще й гроші щодня випрошуватиме! Все одно треба їхати. Спочатку в гуртожитку поживу або з Жанною у її бабусі. А потім подивимося.
Дістала телефон, зателефонувала подрузі:
-Жанно, повернувся мій синок.
-А що голос такий сумний?
-Краще б він зовсім не повертався. Працювати на заводі не хоче. Схоже, зовсім не збирається працювати.
-Мдаа…
-Жанно, завтра їдемо до міста. Влаштуємося на завод.
-Давно пора. Завтра вранці зайду за тобою!
Син повернувся вночі, якийсь наляканий.
-Захаре, що трапилося? Що це в тебе під оком?
-Мамо, все гаразд! Лягай спати!
Але поспати не вдалось. До будинку під’їхала машина з сиреною. Пролунав стукіт у квартиру. Вона глянула у «вічко». Біля дверей стояли люди в формі.
-Хто там? – несміливо спитала жінка.
-Хазяйко, відкривайте!
Сина повели в машину.
-А що сталося? – отямилася Єва.
-А ви хто? — запитав молодий чоловік у формі.
-Його мати.
Далі він розповідав, що Захар щось знову наробив… 10 років… Треба кудись підʼїхати… – Єва чула його слова ніби уривками.
А потім вони поїхали.
Вранці прийшла Жанна.
-Єво, ти що не зібрана?
-Захара знову забрали.
-За що?
-Не знаю… Та це мені й не цікаво…
-І що тепер буде? – продовжувала розпитувати подруга.
-Не знаю.
І тут задзвонив телефон, номер чужий.
-Так, – сказала Єва.
-Мамо, це я, – пролунав голос сина. – Мені треба гроші. Сказали, що можна залагодити. Приблизно сто тисяч.
-Захаре, звідки у мене такі гроші?
-Мамо, ну, продай квартиру!
-А тобі більше нічого не треба? – голос Єви став злим. – Ти щодня пригоди шукатимеш, а я тобі гроші давай.
-Ну мам!
-Нічого страшного, ще десять років побудеш.
-Мамо, що ти кажеш?
-Все, сину, у мене і без тебе проблем вистачає.
Єва вимкнула телефон і заплакала. Плакала довго. Подруга терпляче чекала. Коли заспокоїлася, Жанна запитала:
-Ну і що тепер робитимемо?
-А нічого, – Єва витерла хусткою сльози. – Зараз нафарбуюсь і поїдемо до міста на завод влаштовуватись.
-А Захар?
-А синові там, схоже, краще, ніж тут. Йому вже двадцять років, я його утримувати не збираюся.
-Ну ти даєш! – здивовано похитала головою подруга.
-Даремно я на нього чекала! – Єва взяла косметичку і пішла у ванну кімнату…