Максим зайшов у квартиру матері з двома сумками з брудним одягом. – Мамо! Я вдома, – крикнув він з порога, знімаючи взуття. – Я ненадовго сьогодні. Брудні речі приніс. Є щось поїсти? У відповідь – тиша. Він пройшов на кухню. – Ну ось. Знову мою чашку не помила. І поїсти нема нічого? Що ж ти за така мати
Максим приніс до будинку матері дві великі спортивні сумки, туго набиті брудним одягом.
-Мамо! Я вдома, – крикнув він з порога, знімаючи взуття на килимку біля дверей. Капці, як завжди, лежали під шафою у старій взуттєвій коробці.
-Я ненадовго сьогодні. Брудні речі приніс. Є щось поїсти?
У відповідь – тиша.
Він переніс сумки до пральної машини в коридор біля туалету та пройшов на кухню.
-Ну ось. Знову мою чашку не помила. Гаразд, я сам, – Максим поставив чашку в раковину і зазирнув у холодильник.
-А поїсти нема нічого? От я не розумію тебе, мамо. В інших матері з ранку встають раніше, смажать щось, печуть, сковорідка шкварчить. А ти спиш у бігудях до обіду. Невже тобі зовсім до мене немає діла? Що ж ти за така мати?
Так і не вимивши чашку, він повернувся до коридору.
-Мені самому білизні в машинку закинути? Гаразд, я сам. А от якби я й далі з Наталкою жив, то й прати до тебе не бігав би. Але ти весь час бурчала на неї. На все у тебе своя думка, всім ти незадоволена.
І друзів у будинок забороняла наводити. Чому, га? Не подобалися вони тобі. Та тобі взагалі догодити неможливо. До речі, – розбираючи одяг за кольорами, він натрапив на синю вицвілу кофту з катишками на рукавах.
-Я все ще ношу ту синю кофту. Ну ту, яку ти терпіти не можеш. А мені вона до вподоби! Що тепер скажеш? – І він закинув її в пралку.
Вибрав режим швидкого прання. Зашуміла вода.
Він пройшов у вітальню, сів навпроти маминого крісла за столом, дістав із портфеля маленьку ігристе.
-Так, я знаю, що мені не можна. Все одно. Чи довго мені лишилося? Думаю, у мене таки щось є серйозне. Але до лікаря не піду. І говорити нема чого. Може, я так хочу.
Він дістав із серванту дві ємності. Сам пригубив.
-А навіщо мені таке життя? Скажи навіщо? Мені п’ятдесят два. Сім’ї нема, дітей немає. І не кажи, що я сам так вирішив. Ти ж мені казала – не поспішай, придивися, з дітьми зачекайте – встигнете ще. От і не встигли…
-Треба щось поїсти. Я в магазин сходжу. Поки речі перуться, куплю щось.
Вже біля дверей, перевзуваючись і ховаючи капці в коробку під шафу, він замислився.
-Я не говорю, мамо, що ти зіпсувала мені життя. Але не треба тебе було слухати.
На сходовій клітці він зіштовхнувся із сусідкою. Сильно вона постаріла останнім часом.
-О, Максим, – впізнала вона його і натягнуто посміхнулася. – Давно тебе не бачила. Працюєш?
-Так, так. Все гаразд, – поспішно закивав він головою, поспішаючи піти.
-Важко тобі без неї? Все-таки єдина рідна людина. Скільки її вже немає? Півроку?
-Незабаром рік, – процідив Максим крізь зуби і, коротко попрощавшись, побіг у магазин…