Ліза paптoво зупинилася. І одяг і сумка були обхляпані водою. – Чоловіче? Ви вибaчитися не хочете? – сказала вона чоловіку з валізою. Той повернувся: – А що ж ти стоїш, гaв ловиш, поїзд їде за 5 хвилин. Вона зайшла в поїзд, відкрила своє купе і тут же закрила. Там сидів той самий чоловік
Ліза раптово опинилася в брудній калюжі.
-Що це за, – крикнула вона і встала.
З неї і з сумки текла брудна вода.
-Ей, чоловіче? Ви вибачиться не хочете, – їдко сказала вона чоловіку з великою валізою, який її зачепив.
Той повернувся і гаркнув:
-Сама винна. Стоїш, гав ловиш, а поїзд стоїть всього п’ять хвилин.
Вона ахнула.
-Ну ви і хам. Начебто вже у віці, а ведете себе, як підліток, – і зі сльозами стала відтирати, вірніше розтирати на пальто брудні плями.
-Жіночко, ви куди в такому вигляді? – встала на її шляху провідниця.
Ліза нервово її відсунула.
-У мене квиток є і не дешевий. А в якому вигляді, вас не стосується, – і пройшла повз неї.
Відкрила купе і тут же закрила. Ще раз подивилася в квиток, це її купе. Вона зайшла і кинула брудну сумку на підлогу.
-Ось якщо везе, то до кінця. Все життя мріяла з таким хамом разом їхати.
Чоловік засміявся.
-Не подобається, ночуй в тамбурі.
Вона зло сказала:
-Не дочекаєшся. Краще вийди, я хоч перевдягнуся.
Він хмикнув.
-А я не сором’язливий.
Ліза закричала.
-Зате я дуже. Вийди, прошу по хорошому.
Він засміявся і вийшов.
Ліза почала ритися в сумці. Взяла сумку з тканини, глупа. Майже все, крім топа і коротеньких шортів було мокрим і брудним. Вона переодяглася і подивилася на себе в дзеркало. Для своїх сорока трьох, фігура ще нічого. Вона розстелила мокре пальто на верхній полиці, хай підсохне трохи, може плям стане менше. Головне доїхати і знову з цим хамом не посваритися.
Двері відчинилися.
-Ну що, переодяглася? Ох, Боже мій, заради такого випадку з вами мало таке трапитися. Ви незрівнянні. Особливо з брудними колінами, – і зареготав.
Ліза застогнала.
-І звідки ви на мою голову звалилися? Штовхнув, нахамив і ще сміється, – і стала відтирати брудні коліна.
Він жартівливо представився.
-З хамлом не згоден, визнаю свою провину. Незручно вийшло, але ти сама винна, стоїш як стовп, ні туди, ні сюди. А звуть мене В’ячеслав і не такий я вже старий. Всього лише п’ятдесят виповнилося. Але і ти дивлюся немолода красуня, – посміхався він на повен рот. – А як тебе звати, русалка, – запитав він.
-Та йди ти, зрозумів. Знайомитися ще з ним, – і Ліза повернулася до вікна.
Але В’ячеслава було не зупинити.
-Не хочеш, не говори. Я сам знаю, – загадково сказав він.
Ліза здивовано до нього повернулася.
-Ну і як же, провидець?
Той зробив загадкове обличчя і зробив рухи руками. Закотив очі і глибоким голосом промовив:
-Ти Єлизавета Іванівна. Організатор свят для дітей.
У Лізи від подиву відкрився рот.
-Та нічого, не дивуйся. Я просто твою візитку на підлозі знайшов. Правда брудна, але я прочитав, – заспокоїв він її.
Вона підняла брови.
-Ти ще до того ж блазень. Давай так, ти мене не чіпаєш, я тебе теж. Не розмовляємо про життя і займаємося кожен своєю справою. Йде?
Він кивнув і зробив “дитячі” очі.
-Добре. Тільки ти коліна свої прикрий, а то у мене тиск піднімається.
Ліза вигукнула:
-Ід*от, – і вийшла з купе.
Там було прохолодно і вона зіщулилася. Двоє хлопців проходячи повз, пожартували:
-Пані, а ходімо до нас. У нас тепло і весело.
Вона фиркнула і відвернулася. Підійшла до провідниці і запитала:
-А чай скоро буде?
Та огризнулася.
-Як вода в титані нагріється, так і буде.
Ліза попросила:
-А чи не можна швидше. Холодно тут у вас.
Та нервово відповіла:
Ні, – і глузливо сказала: – Вирядилася, як на море, замерзла вона.
Ліза знизала плечима і пішла.
-Ей ти. Бери постільне, хоч зігрієшся, – крикнула їй провідниця.
Ліза з радістю повернулася і зайшла в купе з оберемком білизни.
В’ячеслав не забув підколоти:
-Треба ж, наша спляча красуня прийшла. Ще другої дня нема, а вона вже в люлю.
Ліза мовчки, не реагуючи, швидко заправила ліжко і з радістю залізла під ковдру.
-А вмитися, зуби почистити? – єхидно сказав він.
Ліза відвернулася до стінки і зробила вигляд, що спить. І заснула, під стукіт коліс.
Прокинулася вона, коли за вікном були сірі сутінки від стуку в двері. Провідниця зі склянками чаю. Ліза із задоволенням сьорбнула ковток гарячого напою. Сусіда не було і її це потішило. Але тут же двері купе відчинилися і В’ячеслав зайшов з повними руками харчів. Ліза проковтнула слину. Вона з ранку нічого не їла і на вокзалі нічого не встигла купити, поспішала. В купе смачно запахло копченим і Ліза знову закрила очі.
Шурхіт паперу і кульків нарешті закінчився і пролунав голос В’ячеслава:
-Ей, Єлизавета Іванівна, досить прикидатися. Сідай, поїмо. Бачу їсти хочеш, але викаблучуєшся. Ну пробач мене, така я вже людина. Нагрублю, потім шкодую. От давай, це буде компенсацією за зіпсований одяг?
Ліза сіла.
-А давай. Це буде чесно. Пальто у мене не з дешевих.
В’ячеслав жестом фокусника дістав ігристе.
-А по трошки? – Ліза безнадійно махнула рукою.
-Та давай вже.
Він грайливо підморгнув їй.
Вранці, намагаючись не шуміти, Ліза одягла сухі, але брудні речі і тихо вийшла з купе. Залишила записку:
-Дякую за вечерю. Прощавайте.
Додому вона доїхала тільки до вечора. Сусідка побачивши її в такому вигляді, ахнула:
-Лізка, ти що? В болоті свято організовувала?
Ліза засміялася, відкриваючи хвіртку.
-Ну щось на зразок того.
Через два тижні їй подзвонили:
-Єлизавета Іванівна, потрібна ваша допомога в організації свята для хлопчика Слави. Ви не зайняті? Якщо ні, чекаємо вас післязавтра в такому то офісі, де обговоримо всі питання і гонорар теж.
Ліза зраділа. Мабуть люди небідні і їй добре заплатять. Вона будучи в минулому вихователем, легко знаходила спільну мову з дітьми. Цього разу вона одягла куртку і взяла з собою шкіряну сумку. Мало що може бути.
В офісі вона довго чекала біля дверей керівника. Секретарка Світлана добре до неї поставилася. Запропонувала каву і печиво. Ось тільки хихотіла часто. Ліза навіть подумала, що вона якась дивна.
Нарешті Лізі дозволили зайти. Вона зайшла і розреготалася.
В’ячеслав в дитячому одязі став на коліно і сказав:
-Тьртя Ліза, виходьте за мене заміж!
Ну як такому відмовиш?
І Ліза погодилася. З таким на пенсії, хоч вона ще й далеко, не занудьгуєш. І такі історії бувають. Незвичайне знайомство і закономірний кінець.