Донечко, ну що я у вас там робитиму? Я ж без роботи не зможу, та й на кого я будинок з городом залишу? – казала бабуся Олени, а потім тихенько плакала, сидячи в машині
Олена стояла посеред напіврозваленого будинку і з сумом озиралася на всі боки.
Підняла голову і побачила небо, затягнуте важкими, сірими хмарами. Від даху практично нічого не залишилося. Але ж на горищі колись було складено минуле її родини.
Коробки з новорічними старими іграшками, коробки з дідусевими замальовками і зошити, списані віршами. Мамині дитячі сукні, пошиті бабусею і прикрашені мереживами, які бабуся сама в’язала гачком. Нічого від цього не залишилося…
Олена вийшла на задній двір і повернулася до дому, намагаючись в найдрібніших подробицях пригадати яким був будинок в останній її приїзд. Їй тоді було дев’ять років, вони приїхали з батьком забирати бабусю. Вона вже була зовсім старенька і мама вмовила її переїхати до них у місто.
-Донечко, ну що я у вас там робитиму? Я ж без роботи не зможу, та й на кого я будинок з городом залишу?
Бабуся впиралася до останнього, але остання зима далася їй дуже важко, і вона погодилася.
Олена пригадувала, як довго її бабуся ніби прощалася з хатою, а потім тихенько плакала, сидячи в авто. А її кіт Мурчик біг за машиною до самого кінця села, а потім відстав, зрозумівши, що його не візьмуть…
Олена згадала цю картину і сльози тихенько полилися по її щоках.
Коли вони забрали бабусю, вона дуже швидко заслабла, часто сиділа біля вікна і довго, мовчки дивилася вдалину. Олені стало сумно за Мурчика… Як тоді вони могли його залишити?
Після того, як будинок залишився без господині, він став потихеньку старіти, немов втратив будь-який сенс існування. Продавати його не стали, але і їздити туди батьки зовсім перестали…
Бабуся пішла тихо. Напередодні Різдва вони приїхали з магазину додому, а бабуся тихо лежала на дивані в кімнаті, ніби прилягла подрімати.
Олена повернулася навколо себе і побачила, як під яблунею стиглими червоними боками переливаються її улюблені яблука. Вона присіла і підняла одне. Обтерла руками і з насолодою відкусила.
Цей смак і запах моментально повернули її в дитинство. У будинок, де в грубці готуються коржі, бабуся наливає парне молоко з бідона, а Мурчик треться об її ноги, випрошуючи і собі ковточок.
У будинок, де кожен літній вечір вона укладалася на пухову перину і чекала, поки бабуся закінчить всі свої справи і ляже поруч, погладить по голові, може навіть розповість що-небудь цікаве зі свого дитинства.
Олена присіла на пеньок, раніше це була груша, але дід спиляв її і поряд посадив іншу, сказав, що вона віджила свій вік. Нова груша стояла поруч, високе дерево, всипане плодами.
Олена сходила в машину за сумками і стала збирати яблука, потім груші. Завантаживши в машину на заднє сидіння повні сумки з фруктами, вона ще трохи побродила по саду, відновлюючи картинки зі свого дитинства.
Потім підійшла до будинку, притулилася до стіни і попрощалася з ним. Вона сіла в машину і повільно рушила, не поспішаючи проїжджала по вулицях, згадуючи, де жили її друзі.
Вона виїхала на дорогу і помчала додому. У машині солодко пахло антонівкою, вона мружилася від задоволення і на повні груди вдихала цей аромат. Вона їхала додому і везла шматочок свого щасливого дитинства, шматочок теплого літа, бабусиної турботи і любові.
Вона обов’язково зварить варення і взимку, коли буде особливо холодно і сумно, вона дістане і зігріється цією любов’ю…