Він не бачив, як виносили речі. Хто що брав – він не бачив… Після того в село він не приїжджав. Тільки на проводи.. І от приїхав. На місці батьківської хати – новий будинок. Запросили його зайти. Сіли. І раптом він впізнав “свій” стіл
Він виріс в селі. У дворі було дві хати – старовинні. Хтось із його предків будував. Тепер вже і не дізнаєшся – хто. Немає в кого спитати…
В одній хаті жили дідусь і бабуся. В іншій він з батьками. Ріденький паркан. У дворі невеликий сарайчик. Будиночок з дуже маленькою грубкою, яку топили в сильні морози. У ньому жили кури на чолі з півнем. Літня кухня.
Коли навчався в сьомому класі, дідуся з бабусею нестало. Якось так вийшло, що один за одним…
І він запам’ятав, як розбирали їхню хату – на матеріал.
Чомусь її не було шкода. Було життя і сплило. Навіщо жаліти? Не музей же в цій хаті робити.
Старечі речі, нехитрий скарб кудись пішли. Він не пам’ятав, куди. Одяг, напевно, роздали. Щось залишили собі.
Потім він залишив село. Влаштувався в місті. Справи пішли вгору. З’явилися гроші, з’явилося соціальне положення. На батьківщині бував рідко: не до того.
Батька нестало швидко. Мати залишилася одна. Вона категорично відмовлялася в місто перебратися. Сиділа в старій хаті. Співрозмовники – кіт, собака і кури.
Жила, на долю не скаржилася. Не з тих, щоб скаржитися. Син приїжджав, може, раз в три місяці. Подивитися на стару матір. Допомогти, якщо треба. І їхав.
Про те, що матері вже немає сусідка повідомила… Приїхав, зробив все, що треба. Часу не було – розбиратися. Найскладніше – прилаштувати кота і собаку. Ходив по селу – знайшов їм нових господарів.
Курей теж розібрали. З цим проблем не було. Що стосується хати – то її не шкода. Вона і так старезна вже була. Особливо низ. Тому осіла, як ніби зібралася в землю піти – слідом за колишніми своїми мешканцями…
Він оголосив, що продає цеглу, дрова. Землю або віддав, або продав – невідомо. Та й які там ціни?
Що стосується речей, то запропонував протягом трьох днів односельчанам – розібрати. Нехай беруть все, що захочуть.
Сам же виніс з колишнього свого будинку сімейні фотографії, нагороди діда і ще якісь документи. Не повезеш же з собою в місто сільський мотлох! У багатій міській квартирі тому всьому не місце.
Та й сентиментальності не було. Подумаєш, речі! І що? Батьківський і материнський одяг – що гірше, кудись на ганчір’я здали. Що краще – сільські взяли. Та й не було там “краще”. Старе все, старе.
Він не бачив, як виносили речі. Хто що брав – він не бачив. Це не цікавило. Та й навіщо? У місті справи важливі. Повернутися треба було швидко.
Після трапилося так, що в село він не приїжджав. Тільки на проводи, батьків провідати, дідуся, бабусю.
Приїдуть з дружиною, приберуть у батьків, квіти покладуть – ось і все. Додому. А в селі робити нічого. Старе життя пішло, ніби й не було.
І ось йому стукнуло сімдесят п’ять. Пенсіонер. Ні роботи, ні турботи. На заслуженому відпочинку. Дитинство не згадує. Юність забув. Про молодість і говорити нема чого. Як у всіх: вчився, працював, дітей виховував. Пролетіло життя, відшуміло. Залишилися тільки фотографії. А на них напівзабуті обличчя знайомих, однокласників і колишніх друзів.
А ще фотографії батьків, бабусі і дідуся. Їх облич ніколи не бачили його внуки.
Настав черговий день проводів. Тепло по-весняному. Приїхав в машині. Онук одинадцятирічний з ним. Поприбирали. І хлопчик раптом захотів побачити рідне село діда. Все-таки звідти рід пішов.
Сказано зроблено. Їдуть повільно по вулиці: ні людей, ні машин. Під’їхали до місця, де колись стояли дві старі хати, курник і собача будка. Нічого немає: зростає кропива, лобода і якийсь дрібний чагарник.
Недалеко, відносно нова хата. Вирішили заглянути – просто так. Тому що час був. Зайшли. У дворі блукає чоловік в роках. Придивилися один до одного, впізнали. Однокласниками були.
Запросили їх в будинок. Так прийнято – чаєм пригостити. Зайшли. Сіли. І раптом він впізнав “свій” стіл. Ось тут завжди сиділа мати. Тут батько. І його місце. Заглянув під стіл і біля самої стільниці побачив кострубаті літери: “Тато”. Це він написав, коли навчався в класі третьому десь.
Господиня поставила чай. І він впізнав свою чашку. Саме свою. Саме в ній мати йому давала і чай, і молоко, і компот.
Сумно стало. Печально…
Тримався щоб не розплакатися. Від чого? Щоб приховати хвилювання, встав. Походив. Заглянув в іншу кімнату. І побачив на стіні “наш” годинник. З намальованими ведмедями на зеленому тлі…
Коли їхали, випросив у господині “свою” чашку. Не здивувалася – простягнула. На, мовляв, бери.
Поклав чашку в пакет на заднє сидіння. Поїхали.
У дворі свого будинку вийшли з машини. Він взяв із заднього сидіння пакет. Відкрив, щоб ще раз на чашку подивитися.
А вона… розсипалася. Уламки…
Життя пройшло – одні уламки лишилися…