Брат провідував Таню 2 рази в тиждень. Знайшов по знайомству хорошу жінку, щоб допомагала. – Це найменше, що я можу для тебе зараз зробити, – сказав Славік. А одного разу запитав: – Таню, ти не подумай нічого… Але… Іншої нагоди може вже не випаде. Може, є у тебе бажання або мрія? Таня насупилася, але в один з вечорів все ж таки зважилася. – Славік, є в мене останнє бажання
Таня заслабла. Тяжко. Нічого не хотілося. Таня дуже була рада тому, що ніхто з батьків не бачив вже цього моменту…
-Всіх встигла проводити, з усіма попрощалася, тепер і моя черга, – втішала вона себе.
В останні місяці ставало помітно гірше і доводилося все більше лежати. Свій шістдесят восьмий день народження вона зустріла останнім етапом в лік*ванні. Далі була лише невідомість…
Брат відвідував два рази в тиждень. І знайшов по знайомству хорошу жінку. Доглядальниця стала приходити на вихідні і допомагати по господарству. Святослав наполіг. Це було правильним рішенням.
Жінка прибирала, прала, готувала їжу. Але не заважала жити. Ніби помічниця. Доглядальницею навіть язик не повертається назвати…
Славік грошей за доглядальницю не брав, категорично був проти.
-Це найменше, що я можу для тебе зробити.
А одного разу запитав:
-Таню, ти не подумай нічого поганого… Але… Іншої нагоди може не випаде. Може, є у тебе бажання або мрія? Тільки серйозно, не ці твої м’ятні пряники…
Таня насупилася, але пообіцяла подумати. Хоча на той момент вона знала, чого хоче. Її і саму навідували такі думки. Але викласти братові відразу те, про що вона мріє, здалося їй невдячною справою. Він їй і доглядальницю організував і не забуває. І тут вона…
В один з вечорів Таня все ж таки зважилася.
-Славік, я… На море хочу. На таке. Не з пальмами там, та й спеку не можна мені. А таке, наше.
-Слухай, в принципі не питання, я поїздку організую. На скільки днів ти хочеш, місяць вистачить? Почекай… Треба ще когось з тобою, одну не відпущу.
-Не хочу ні з ким. Хочу одна. Це теж мрія. Наче я здорова. Га? – сестра подивилася на нього з благанням в очах.
-Тільки давай без бравади, гірше стало чи ще щось – відразу, чуєш, відразу телефонуй! Другий телефон з собою візьми.
Від переживань і хвилювання Таня погано спала в ніч перед відльотом. Їй снився білий пісок, чудовий захід і красива набережна. А потім налетів вітер, нагнав хмари і закрив сонце.
Сто раз після початку цього всього Таня картала себе, що не склалася її доля, що вона не вибрала час побувати на морі, стрибнути з парашутом. Шкодувала, що не народила дитину, нехай і для себе, раз не зустрівся на її шляху чоловік для створення сім’ї.
Таня прокинулася за дві години до від’їзду і не змогла заснути. На морі вона була один і єдиний раз в дитинстві. Разом з батьками і братом. І зараз їй раптом несподівано захотілося туди… В безтурботний і щасливий час, коли все було спокійно і радісно.
Аеропорт зустрів туманом.
-Перший раз таке. Туман зазвичай у нас пізньої осені, – здивувався Славік.
-Ти не чекай вильоту. Я тут сама, давай додому, тільки акуратно, – сказала Таня.
-Якщо затримають, то спізнюся на роботу. А мені тепер твою поїздку треба відпрацьовувати, – розсміявся брат. – Не дивися на мене так. Жанна сказала, що ти більше заслужила море, тобі важливіше, а ми назбираємо.
Славік підморгнув Тані і міцно притиснув до себе. А вона так була рада, що в її житті є брат і Жанночка – вона відмінна дружина, яка розуміє.
Виліт затримали. Тані здавалося, що доля знову її перевіряє. Не даючи збутися мрії.
-Що тобі весь час треба? – Таня мимоволі озирнулася, почувши за спиною нервове шипіння.
Хлопчик і жінка сиділа прямо за Танею.
-Я чую, що ти хочеш в туалет, зараз, – жінка відключила телефон і, взявши сумку, попрямувала з хлопчиком до вбиральні.
Таня подивилася услід цій парі. Хлопчик років 10-12, і молода жінка, якщо мати, то народила дуже рано. На інформаційному табло змінилася картинка, і Таня переключилася на список. Туман майже розсіявся, і виліт дозволили.
Маленька кімнатка пансіонату зустріла Таню застояним запахом. Потрібно було терміново відкрити вікно. Друга неприємність чекала за тим самим вікном. Номер був оплачений з видом на море, фотографії теж відповідали розташуванню. Але одного не було враховано, що за два роки між пансіонатом і морем з’явиться готель, який перекриє весь вид.
-Отакої, – резюмувала Таня і сіла на ліжко. Потрібно було відпочити і виспатися.
Після сніданку Таня вийшла на територію пансіонату і відправилася на море. Ласкаве вересневе сонце все ще добре гріло і радувало.
-Там перекопано, потрібно йти в обхід.
Таня обернулася і побачила того самого хлопчика.
-Привіт. А як до моря пройти?
-Я ж кажу, в обхід.
-А-а-а, -потягнула Таня, вдаючи, що вона знає, нехай.
-За будівлю зайдете, там в паркані дірка і вниз, а там по гравійній дорозі кілометр не менше.
-Ходив уже, знаєш дорогу?
-Звичайно, ходив.
-А ти чого тут сидиш один?
-Машка втекла, сказала щоб чекав, пізніше зводить на море.
-Сестра?
-Ні, мачуха.
-Молода якась.
-Ну так, молодше батька.
-Хочеш, зі мною до моря підемо, я туди йшла.
-Не знаю…
-Ходімо. Тільки Марії своїй записку залиш у адміністратора, а то загубить.
-Гаразд. Йдемо.
-Йдемо, – розсміялася Таня. – Йдемо. Я Таня.
-Баба Таня?
-Чому баба, просто Таня.
-А-а-а-а, просто ви на мою бабусю схожі, вона теж в останній рік життя в хусточці такій же ходила. Ви заслабли, волосся нема?
-Заслабла, а тебе як звуть?
-Іванко.
-Ів-ан-ко, – урочисто повторила жінка.
-Так.
-Пішли.
Дорога круто повертала і спускала подорожніх до моря з труднощами.
Сонце піднімалося вище, нагріваючи все навколо. Біля берега легкий бриз приносив дрібні солоні крапельки з моря, від яких, здавалося, ставало легше дихати.
Таня сіла на пісок.
-Втомилася!
-Відпочивайте, ой, а де ваша хустка?
Таня озирнулася. Поки спускалися, вона зняла її і повісила на перилах.
-Слухай, загубила, напевно. Такий собі вигляд, так? – погладжуючи голову, спитала Таня.
-Тримайте, – й Іванко вийняв звідкись кепку блідо-рожевого кольору.
Таня покрутила кепку в руці і запитала:
-Твоя?
-Ні, мамина. Коли мама була… Коли вона ще була, то вона ходила в ній.
-Я не можу.
-Беріть, вам потрібніше, потім віддасте перед від’їздом… Давайте потім дійдемо до того пірсу. Ми з мамою там гуляли часто, я годував мальків, там заводь.
-Добре. Як тобі зараз з мачухою.
-Нічого. Без мами погано тільки.
-Погано. У мене вже й мами і тата немає.
-Так, погано, – підтвердив Іванко.
-Я трохи відпочила, підемо до пірсу.
-Так, тільки треба взяти вище, там твердий ґрунт, тут загрузнемо.
Таня посміхнулася.
Вона посміхалася потім багато і часто. Марічка залишала Іванка в невеликому парку біля пансіонату і бігала розважатися, ходити по магазинах або їздила на екскурсії. Таня з великим задоволенням проводила час з хлопчиком. Вони мило розмовляли. Ходили до моря. Коли погода бушувала за вікном, дивилися футбол на планшеті або пили чай.
-Іванко, це Таня, а ти де? – не знайшовши хлопчика на звичному місці, Таня набрала його номер телефону.
-Таня, ми сьогодні полетіли. Машці набридло тут. Я вже вдома.
-Шкода, звичайно, не попрощалися.
-Так, – підтвердив Іванко і замовк. – Бувай.
-Бувай.
Таня натиснула на відбій і повернулася до себе в кімнату. Вона лягла на ліжко і зрозуміла, що втомилася. До цього моменту Іванко тримав її в тонусі. Їй хотілося жити, рухатися і терпіти. Терпіти все.
У цей момент Тані було особливо сумно. Вона шкодувала, що не замислювалася про дітей раніше. Весь останній тиждень відпочинку Таня лежала в своїй кімнаті і сумувала. Море більше не кликало. Воно з першого дня знайомства з хлопчиком пішло на другий план. Море. Ну море, як море. Побачила.
Рідне місто зустріло дощем. Славік був радий Тані, довго радів і жартував, розповідаючи про себе і сім’ю. Таня мовчала, відповідала односкладово. З того моменту її нитка життя стала занадто швидко стоншуватися. Занадто.
Якось увечері, коли Святослав заїхав провідати Таню, вона дала йому рожеву кепку.
-У мене до тебе останнє прохання. Я чесно-чесно більше ні про що не проситиму. Але це важливо для мене.
-Та-ню, – простягнув брат.
Вона торкнулася його руки.
-Я сама вже не зможу з’їздити, сил мало. Відвези кепку. Ось адреса я написала. У Іванка не відповідає телефон.
Славік кивнув у відповідь, забравши кепку і папірець. З цього дня Тані ставало все гірше і гірше. Про кепку Славік згадав тільки на 9-й день, після того, як сестри не стало.
Марічка дуже здивувалася, побачивши на порозі незнайомого чоловіка з кепкою в руках. Після запитання про хлопчика, вона сказала:
-Іванка немає, він поїхав з батьком.
-Будьте ласкаві, передайте йому кепку, він забув на морі, – попросив Святослав.
-Добре, – відповіла Марічка і закрила двері за чоловіком.
Вона покрутила кепку в руках, пройшла на кухню і викинула її у відро для сміття…