Микита вийшов з дому в хорошому настрої. – Куплю бабусі тортик, порадую її, – вирішив він і раптом… Побачив її! Якась дівчина сиділа на його улюбленій лавці! Вона сиділа, дивилася в одну точку і… Плакала. Микита зупинився. – Привіт! – сказав він. – Можна сісти? Дівчина байдуже глянула на Микиту. – Ви, здається, кудись ішли? От і йдіть, – сказала вона. – Я йшов саме сюди! – не вгавав хлопець. – Це моя улюблена лавка, а ви її зайняли. Дівчина застигла. – Ви серйозно? – запитала вона. Дівчина не могла зрозуміти, що відбувається

Весь день Микита мав дуже хороший настрій. Його тішило все: веселі струмочки під ногами, яскраве сонечко, мрійливі посмішки перехожих…

Десь поруч чулося багатозначне, каркання міських ворон і обережне цвірінькання дрібних пташечок.

Цей невигадливий хор неможливо було не помітити! І порадіти, вдихнувши на повні груди – весна! Дочекалися!

На роботі у Микити теж все складалося якнайкраще. Договір, над яким його відділ працював весь останній місяць, нарешті було укладено.

Попереду замаячили чудові перспективи. На радощах начальник відпустив усіх додому раніше – заслужили, мовляв.

Микита, бадьоро крокуючи знайомими вулицями, наспівував якусь веселу пісеньку…

Микита вирізнявся дуже романтичним характером і особливою чутливістю. Він навіть вірив у бабусині прикмети і намагався розгадувати сни!

Виходило не дуже, але на такий випадок завжди рятувала бабуся. Ось хто міг розгадати будь–який сон! І, що було дивовижно, майже зі стовідсотковим результатом.

Ось і сьогодні вранці, підкладаючи Микиті в тарілку ароматні пухкі сирники, бабуся уважно слухала онука. А він, намагаючись не прогаяти важливих деталей, щоб описати сон якомога точніше, розповідав:

– Уяви, я ніби сплю. І раптом прокидаюся від легкого вітерця. Розплющую очі, встаю. А мені зі стелі прямо на долоню падає ніжна, біла пір’їнка. В квартирі! Ну що б це означало?

Бабуся уважно подивилася на Микиту, подумала кілька секунд і видала:

– Хочеш вір, хочеш – не вір, але тебе сьогодні зустріч чекає. Важлива. Дивись, не пропусти!

– Зустріч? З пір’їною? – Микита весело розсміявся. – Скажи ще, що це обов’язково буде зачарована принцеса!

– Може й так, – усміхнулася бабуся. – Поживемо, побачимо. Гаразд, іди з Богом, бо на роботу запізнишся.

Вийшовши з дому, Микита про сон одразу забув. Але настрій залишився. А тут і все інше склалося: і погода прекрасно–весняна, і успішний фінал переговорів, і ось додому йде раніше часу.

– Куплю бабусі тортик, порадую її, – подумав Микита і в цей момент він… Побачив її!

Дівчина сиділа на його улюбленій лавці! Він завжди любив тут посидіти, коли йшов додому пішки.

Вона зовсім не вписувалася в навколишнє оточення. На тлі природи, що прокидається, теплого сонечка, синього неба і щасливих перехожих, незнайомка виглядала, нерухомо.

Вона сиділа і дивилася в одну точку. На обличчі – жодних емоцій – лише дві доріжки, які безперервно зволожувалися сльозами і ніби говорили, що дівчина жива.

Микита зупинився. Він просто не міг пройти повз!

– Привіт! – сказав він. – Можна сісти?

Дівчина перевела на Микиту байдужий погляд:

– Ви, здається, кудись ішли? Ось і йдіть.

– Я йшов саме сюди! Це моя улюблена лавка, а ви її зайняли.

Дівчина застигла й здивовано подивилася на Микиту:

– Ви серйозно?

– Звичайно! – Микита радів, що дівчина вийшла з заціпеніння і підтримує розмову. – Тому я роблю висновок, що ви чекаєте саме на мене.

– Ви нормальний?

– Абсолютно! І дуже перспективний! І що найголовніше – симпатичний! Як ви вважаєте?

Дівчина здивовано дивилася на хлопця. Вона не могла зрозуміти, жартує він, чи щось задумав.

Побачивши, що незнайомка дивиться на нього з цікавістю, Микита весело запитав:

– Ну що, будемо знайомитися? Мене Микита звуть. А вас?

– Я – Ліза, – тихо відповіла дівчина, опустила очі і раптом розплакалася.

– Ну ось, знову сльози…

Дівчина продовжувала схлипувати.

– Гаразд, – Микита різко підвівся. – Ви тут поплачте, а я зараз повернуся.

Дівчина підвела очі і з якимось внутрішнім благанням подивилася на Микиту.

– Спокійно, тільки спокійно! – Микита зрозумів, що незнайомка не хоче, щоб він йшов. – Я повернуся! Правда!

До найближчого кафе він добіг за кілька хвилин. Взяв дві кави, велику піцу і погнав назад.

– А ось і я! Не знаю як ви, а я дуже зголоднів! Почнемо?

Коли вони все доїли, Микита як чарівник витяг з–за пазухи серветку, витер Лізі руки і простягаючи їй склянку кави, запитав:

– Тепер краще?

Дівчина кивнула.

– Тоді розповідай, що трапилося.

– А ми вже на «ти»?

– Думаю, що після спільної трапези у центрі міста це цілком нормально. Але якщо ти…

– Ні, це я так… Дякую тобі, Микито!

– Розповідай. Може, я зможу чимось допомогти? – У голосі Микити почулися тверді, чоловічі нотки, і це вплинуло на Лізу. Вона раптом відчула, що цьому дивному хлопцю можна довіритись.

– Мене хлопець покинув.

– Що означає «покинув»?

– Сказав, що якщо я не хочу жити з ним, то не люблю його…

– А ти любиш?

– У тому то й річ, що я не знаю. Тому й не думала про спільне життя. А він наполягав. А я не можу. Так не можу…

Ліза знову змахнула сльозинки, що набігли.

– Ну, це зовсім не біда.

Ліза здивовано глянула на Микиту.

– Сама подумай – якщо людина вже зараз не зважає на твої почуття, наполягає на своєму, значить, вона тебе не любить, – продовжував Микита. – І це добре, що все з’ясувалося. Ти радіти маєш, а не сльози лити.

– Тобі легко говорити…

– Звичайно. Я ж не всередині ситуації, тож бачу все, як є зі сторони. Повір, через тиждень ти про нього навіть не згадаєш.

– А ще мене сьогодні звільнили, – приречено видала Ліза. – І що тепер робити, я не уявляю.

– Як це звільнили? Ні з того, ні з цього?

– Так. Директор викликав і сказав: – Ти, Голубенко, не нашого рівня! Пиши заяву.

– Голубенко? – Микита чомусь захвилювався.

– Ну так. Він усіх на прізвище називає. А зуб на мене мав, бо я відмовилася безкоштовно працювати. Йому бачте платити нічим…

– А ти з батьками живеш?

– Ні. Я квартиру винаймаю. Точніше, ми з подружкою орендуємо, так дешевше. А батьки далеко живуть. Допомогти не можуть. У них, окрім мене, ще троє молодших.

– Ну так це теж не біда!

– Втратити роботу – не біда?

– Звичайно! На тебе просто в іншому місці чекають! А ти сидиш, хамовитого начальника терпиш. Піти не наважуєшся. От тобі й допомогли.

– Хто допоміг?

– Це не важливо. Головне – не сльози лити, а шукати нове місце. І не аби яке, а з хорошою зарплатою.

– Можна подумати, що його легко знайти.

– А ти цю роботу довго шукала?

– Взагалі не шукала. Подружка покликала, Я погодилася. Я взагалі не дуже ініціативна. Мама каже, що я як пір’їнка: куди вітер несе, туди й лечу.

– Пірʼїнка? – Микита раптом скочив на ноги. – Ти сказала «пір’їнка»?

Ліза розгубилася:

– Ну так. Так мама говорить…

Микита здивовано дивився на дівчину і згадував ранкові слова бабусі:

«Хочеш вір, хочеш – не вір, але тобі сьогодні зустріч чекає. Важлива. Дивись, не пропусти!»

Микита, звичайно, нічого не сказав Лізі. Вони ще довго говорили, потім пішли гуляти по місту і розлучилися ближче до ночі.

– Ти чого так пізно? – бабуся вийшла зустрічати онука, незважаючи на пізній час.

– Не повіриш, бабусю, я з Пірʼїнкою познайомився! З цією! Зі сну!

– Я ж казала…

Микита й Ліза зустрічалися досить довго. Розписалися через два роки. Микита хоч і здивувався «сну в руку», але до створення сім’ї підійшов дуже відповідально.

Незабаром вони стануть батьками. І Микита з любов’ю називає Лізу – «Пірʼїнка моя»…