Андрій сидів у ресторані і чекав свою кохану Інну. У кишені піджака в нього була коробочка з обручкою. Він хотів зробити коханій пропозицію. Він знав, що вона погодиться і давно чекає цього. Нарешті, відчинилися двері і зайшла вона, його Інна. Виглядала дівчина трохи схвильованою. Андрій підвівся з-за столу. – Привіт, нам треба з тобою поговорити, – сказала дівчина. – Звичайно, я теж хочу поговорити з тобою, у мене для тебе сюрприз! – радісно вигукнув Андрій. – Гаразд, не будемо тягнути, – раптом сказала Інна. – Це наша остання зустріч… Андрій застиг, не розуміючи, що відбувається

Андрій почував себе неймовірно щасливим. Сьогодні він нарешті побачиться з Інною. І не просто побачиться, а зробить дівчині пропозицію!

Всі ці три місяці, що вони не бачилися, він постійно думав про неї і остаточно зрозумів, що Інна це та сама жінка, з якою він хотів би прожити до кінця своїх днів.

Андрій та Інна зустрічалися вже більше року. Познайомилися на вечірці у знайомих, і з того дня вже не розлучалися.

Андрій познайомив Інну з батьками, які схвалили вибір сина та з нетерпінням чекали, коли молоді люди наважаться на створення сім’ї.

І Андрій наважився. Все–таки йому вже тридцять два, досить у холостяках ходити. А в розлуці він особливо виразно зрозумів, наскільки дорога йому ця жінка, і як він боїться її втратити.

Коли Інна повідомила йому, що її відправляють на стажування, Андрій засмутився.

Три місяці розлуки з коханою здавались йому вічністю.

Але ця поїздка була така важлива для самої Інни, що Андрію довелося змиритися.

Спочатку вони зідзвонювалися майже кожен день, слали одне одному повідомлення, потім Інна почала все частіше посилатися на зайнятість, а Андрій дуже за нею сумував і з нетерпінням чекав на зустріч.

І ось цей день настав. Андрій збирався сам їхати на вокзал, але Інна сказала, що не треба, її зустріне тато.

– Він все одно рано встає, а ти любиш поспати довше у вихідний. Я відпочиватиму з дороги, тому давай увечері побачимося.

– Добре, як скажеш, – погодився з коханою Андрій, якому насправді було зовсім не важко встати раніше, щоб зустріти Інну.

Але коли Михайло Степанович сам вирішив зустріти дочку, хай так і буде.

Чоловік замовив столик у їх з Інною улюбленому ресторанчику, купив букет червоних троянд, викликав таксі і поїхав на цю довгоочікувану зустріч.

У кишені піджака в нього була оксамитова коробочка з витонченою обручкою. Сьогодні він зробить Інні пропозицію, і вона офіційно стане його нареченою.

Від цієї думки та від передчуття радісної зустрічі в Андрія захоплювало дух. День сьогодні такий незвичайний! Перше березня, перший день весни. Інна так любила цю пору року, і Андрій вирішив, що їй буде особливо приємно отримати пропозицію руки та серця саме сьогодні.

Інна запізнювалася. Вони домовилися зустрітися о шостій вечора, і Андрій приїхав до ресторану на п’ятнадцять хвилин раніше. І ось уже пів години він сидів за столиком і чекав на неї, поглядаючи на годинник.

Поки він ще не хвилювався, думаючи, що Інна, мабуть, чепуриться перед зустріччю з ним і як зазвичай не розрахувала час.

Ох, ці дівчата! Нічого, він зачекає. Він готовий чекати її скільки завгодно!

І ось, нарешті, відчинилися двері і ввійшла вона, його Інна. На ній було коротке світле пальто та високі чорні чобітки. Виглядала дівчина трохи схвильованою, але була неймовірна гарна! Вона розпустила своє розкішне каштанове волосся і була свіжа, як сама весна.

Андрій підвівся з–за столу, прямуючи назустріч коханій дівчині. Він обійняв її, збираючись поцілувати, але Інна швидко вислизнула з його обіймів і ухилилася від поцілунку, сказавши при цьому:

– Привіт, нам треба з тобою поговорити.

– Звичайно, я теж хочу поговорити з тобою, у мене для тебе сюрприз. Спочатку зробимо замовлення?

– Я не голодна, мені тільки зелений чай, – відповіла дівчина, і Андрій вловив у її голосі якісь дивні нотки.
Та й у її поведінці теж. Якась незрозуміла прохолода походила від Інни. Було зовсім не схоже, що вона теж скучила за ним. Поводилася так, ніби прийшла не на побачення до коханого чоловіка, якого, до того ж, не бачила довгий час, а на ділову зустріч.

Наче він, Андрій, був для неї чужою малознайомою людиною.

Погане передчуття було в Андрія. Він згадав, що останнім часом Інна досить сухо відповідала на його повідомлення, і часто відмовлялася від телефонних розмов, говорячи, що втомилася.

А він не надавав цьому значення, думаючи, що Інна насправді закрутилася, але коли вона повернеться, все буде, як і раніше, і навіть краще. Адже вони створені один для одного.

Дівчина швидко зняла пальто і сіла за столик.

– То тобі тільки чай? – уточнив Андрій.

– Так, я ж сказала, що не хочу їсти, – трохи нервово відповіла Інна. – Так що тільки собі замовляй, я не буду.

— Та щось і в мене апетит зник, — сказав чоловік. – До речі, це тобі.

Він простягнув Інні букет.

– Дякую, – дівчина взяла квіти і поклала їх на порожній стілець поруч із собою.

– Визначились із замовленням? – запитала молоденька офіціантка, що підійшла до їх столика, на бейджику якої було написано її ім’я: Марта.

– Поки що тільки чай, а далі побачимо, – сказав Андрій.

– Добре, – знизала худенькими плічками злегка засмучена офіціантка. – Чай який будете?

– Зелений, з жасмином, – сказала Інна.

— І мені теж, — додав Андрій.

– Може, все–таки щось до чаю? У нас такі смачнющі десерти, – запропонувала Марта. – Наприклад, є тістечка з кремом.

— Вам же сказано, що тільки чай! – дуже різко зупинила дівчину Інна. – Що незрозумілого?

– Вибачте, – пролепетала Марта, і Андрію в цей момент стало її шкода.

Та й від Інни він не очікував такого тону. Він взагалі її не впізнавав сьогодні. Вона так змінилася з моменту їхньої останньої зустрічі.

Коли офіціантка пішла, чоловік звернувся до Інни:

– Що трапилося, можеш мені пояснити? Ти якась інша, холодна і напружена і ніби зовсім не рада мене бачити.

– Гаразд, давай не будемо тягнути час, скажу тобі все прямо зараз.

З її тону Андрій відразу зрозумів, що передчуття його не обдурили і зараз на нього чекають зовсім не веселі новини.

– Це наша з тобою остання зустріч, – сказала Інна. – Через два тижні я повертаюся у те місто.

Андрій застиг, не розуміючи, що відбувається.

– Он як, – промовив Андрій після невеликої паузи. – Тобто ти мене кидаєш?

– Можеш рахувати що так. Я зустріла іншого чоловіка, Андрію. І хочу бути із ним. Ми познайомилися там і зрозуміли, що хочемо бути разом.

До того ж там на мене чекають такі перспективи, яких тут я ніколи не побачу. Тому я приїхала для того, щоб звільнитися з роботи та зібрати свої речі.

– Ясно. Чому ж ти не сказала мені про це раніше? Я так розумію, що ти не вчора зустріла цю саму людину.

– Вирішила, що краще сказати тобі все під час особистої зустрічі. А з Вадимом ми вже два місяці разом. Вибач, якщо зможеш.

– Як у тебе все просто. – зітхнув Андрій, намацуючи правою рукою оксамитову коробочку, яку тепер йому захотілося викинути.

– Ні, не просто. Але це життя, і я нічого не можу вдіяти зі своїми почуттями. Ти хороший, Андрію, але я покохала іншого. Візьми це і постарайся не тримати на мене зла. І я, мабуть, піду.

У цей момент до столика підійшла офіціантка з тацею.

– Ваш чай, – несміливо сказала вона.

Інна зміряла Марту зневажливим поглядом, підвелася з–за столу, накинула пальто і швидким кроком пішла до виходу. Букет червоних троянд залишився лежати на стільці.

– Дякую, – сказав Андрій офіціантці і несподівано запитав у неї. – А ви не хочете випити зі мною чаю? Моя супутниця пішла, як бачите.

– Ні, я не можу, я ж на роботі, – посміхнулася дівчина. –Щось ще замовлятимете?

– Не знаю. Мабуть, ні, — знизав плечима Андрій. – Хоча, зачекайте, Марто, принесіть графинчик біленької і щось із закусок, на ваш вибір.

– Ні, – похитала головою дівчина. – Я вам не раджу.

– Що не радите?

– Вам зараз недобре, це помітно. Це не моя справа, звичайно, я зрозуміла, що ви посварилися зі своєю дівчиною. Але, повірте, якщо ви зараз будете гульбанити, вам краще не стане. Це не вихід.

— Яка ви прониклива Марто, — сумно посміхнувся Андрій. – І до речі, вас справді так звати?

– Так, це моє справжнє ім’я.

– Досить рідкісне…

– Так, – засміялася дівчина. – Може мене б і, якось інакше назвали. Мама розповідала, що довго не могла визначитися з ім’ям, а коли я народилася, акушерка, яка приймала пологи, порадила їй назвати мене Мартою. Я ж першого березня народилася, сьогодні тобто, а з латини назва місяця співзвучна.

Андрій уважно глянув на дівчину. Вона була зовсім молоденька. Він би не дав їй більше шістнадцяти.

– Виходить з днем народження вас, люба Марто. І скільки вам виповнилося, якщо не секрет?

– Не секрет. Дев’ятнадцять, – відповіла дівчина. –Дякую за вітання та запрошення випити з вами чаю, але мені треба працювати. Адміністраторка і так косо дивиться на мене через те, що я довго з вами розмовляю. То вам все–таки принести закуску та біленьку?

– Ні, не треба, – впевнено відповів Андрій. – Ви маєте рацію, люба Марто, це точно не вирішить мої проблеми. Давайте я розрахуюсь за чай і піду.

— Добре, — кивнула дівчина. – Я зараз принесу рахунок. А чай таки випийте, він смачний. Пригостити вас тістечком?

– Дякую, їсти зовсім не хочеться.
Через пару хвилин Марта принесла рахунок, Андрій залишив дівчині щедрі чайові і пішов до виходу.

– А букет? — гукнула йому Марта.

– Це вам, – відповів Андрій, обернувшись. – І ще раз із днем народження.

– Дякую, – сказала Марта, хоча Андрій уже вийшов з ресторану і не міг її почути.

Дівчина взяла букет, вдихнула чудовий аромат троянд, заплющивши очі від насолоди, але в цей момент вона почула строгий голос адміністраторки Аліни.

– Марто, ти сьогодні якась повільна, прибери квіти, вони не тобі призначалися, і давай працювати.

Марта зітхнула і, відклавши квіти убік, почала прибирати зі столу, за яким ще недавно сидів Андрій.

Вийшовши з ресторану, Андрій відразу взяв таксі і поїхав додому. Все, що трапилося з ним за сьогоднішній вечір, здавалося якимось сном. Так буває: бачиш неприємний сон, а потім прокидаєшся і з полегшенням розумієш, що все це відбувалося не наяву.

Дорого б він заплатив за те, щоб це справді був сон. Але на жаль. Інна насправді його покинула. І всі його мрії і плани зникли в одну мить. Недарма в нього було так неспокійно на душі, коли він проводжав її на стажування. Але тоді він гнав геть тривожні думки, думаючи, що це просто переживання через довгу розлуку з коханою дівчиною.

Інна сказала, що вже два місяці з іншим чоловіком. Як його там. Вадим. Хотілося б подивитися на нього, що там за такий хлоп. А втім, яка тепер різниця. Інну він втратив назавжди…

Андрій почував себе по–дурному, згадуючи, як довго він вибирав обручку в ювелірному магазині. Як передчував радість побачення та щастя на красивому обличчі Інни, коли він одягне їй на пальчик каблучку, а вона скаже йому «так».

Але поки він будував плани на спільне майбутнє, вона вже проводила час в обіймах іншого. Ну що ж, як кажуть, не доля.

А з голови чомусь не виходила молоденька офіціантка Марта. Чимось зачепила ця дівчина Андрія, зацікавила. Але це був не інтерес чоловіка до жінки, а щось інше, і Андрій поки що не міг зрозуміти, що саме.

Він згадав, як грубо відповіла Інна на пропозицію Марти замовити щось до чаю, і як змінилася дівчина на обличчі і йому знову стало шкода її.

Марта була такою худенькою.

– Мабуть, не від хорошого життя вона працює офіціанткою, – подумалося Андрію.

…Марта відкрила маленьку оксамитову коробочку, всередині якої була золота каблучка з камінчиком.

– Яка краса, – захопилася дівчина і їй захотілося приміряти її, але вона не наважилася.

Не їй вона призначалася, а тій гордовитій красуні, яка замовила чай, а сама втекла, не зробивши ні ковтка і чимось дуже образила свого симпатичного супутника.

– Що це у тебе? – запитала Аліна, підійшовши до Марти.

Дівчина стрепенулася від несподіванки, але тут же показала жінці свою знахідку зі словами:

– Аліно Ігорівно, чоловік, який сьогодні бронював столик на шосту вечора, загубив ось це.

– Ти точно знаєш, що вона йому належить?

– Впевнена, я знайшла цю коробочку, коли почала прибирати зі столу. Я навіть вискочила надвір, подумала, що він, можливо, чекає на таксі, але його вже не було.

– Давай сюди. Його телефон у нас є, тож я подзвоню йому і повідомлю про знахідку.

Аліна забрала у Марти коробочку і пішла.

Було близько десятої вечора, коли Андрій знову увійшов до ресторану. Коли йому зателефонувала адміністраторка і повідомила, що офіціантка знайшла під столом, за яким він сидів, коробочку з обручкою, чоловік спочатку хотів відкласти візит до ресторану на завтра.

Йому взагалі не дуже хотілося їхати за цією обручкою. Навіщо воно йому тепер? Він би анітрохи не засмутився, якби офіціантка залишила її собі. Але Марта, мабуть, була чесна дівчина і, звичайно ж, не могла привласнити собі чужу річ.

І Андрій раптом відчув, що хотів би ще раз побачити Марту і особисто подякувати їй за знахідку та чесність. До того ж, він пам’ятав, що у дівчини сьогодні день народження, який вона змушена проводити на роботі, обслуговуючи столики, за якими люди відзначають якісь радісні події у своєму житті або просто смачно вечеряють у приємній атмосфері.

Ще й Інна їй нагрубила, та й він сам теж хороший. Залишив дівчині букет квітів, призначений іншій жінці. Хіба це правильно? Андрій відчув докори сумління і йому захотілося порадувати добру юну Марту.

Дорогою до ресторану чоловік заскочив у цілодобовий квітковий магазин, де купив кошик різнокольорових тюльпанів.

Не за горами було жіноче свято, і в деяких магазинах уже почали продавати ці весняні квіти.

Андрій був радий, що прислухався до поради Марти і не став гульбанити, тому що зараз він зміг спокійно сісти за кермо.

– Добрий вечір, – посміхнулася Аліна, побачивши Андрія, що увійшов до ресторану.

Вона кинула погляд на кошик з тюльпанами і залилася рум’янцем, очікуючи, що квіти призначаються їй.

– Ще раз привіт, – відповів Андрій. – Я можу побачити Марту?

– Марту? – здивовано підяла тоненькі брови Аліна. – Навіщо вона вам?

– Але ж це вона знайшла мою каблучку?

– Так, вона. Але каблучка в мене, а Марта вже, мабуть, пішла. Вона сьогодні відпросилася, щоб піти раніше.

– Ось як. Шкода, – засмутився Андрій.

Але у цей момент у залі ресторану з’явилася Марта. Вона посміхнулася, побачивши Андрія, і поспішила до нього.

– Марто, це тобі, – сказав чоловік, простягаючи дівчині кошик тюльпанів.

– Дякую, так несподівано, – відповіла вона, беручи з рук Андрія кошик. – Як же гарно. Це, правда, мені?

– Звичайно, тобі! Адже в тебе сьогодні день народження. Крім того, я хотів подякувати за те, що знайшла і повернула мені каблучку.

– Ось ваша каблучка, візьміть, – невдоволено сказала Аліна, віддаючи Андрію коробочку і тут же звернулася до Марти:

– Завтра, щоб була на роботі вчасно. Запізнишся хоч на хвилину, будеш звільнена.

– Не хвилюйтеся, Аліно Ігорівно, я не запізнюся, – весело відповіла Марта, яка була в такому захваті від кошика з тюльпанами, що й уваги не звернула на невдоволення та злі нотки в голосі адміністраторки.

Аліна блиснула очима і пішла, цокаючи тонкими каблучками.

– Не шанує вона тебе, так? – запитав Андрій у дівчини.

– Аліна Ігорівна? Так, вона строга. Дівчата кажуть, що від неї чоловік пішов, ось вона і сердиться на всіх. А я не ображаюся. Дякую вам за квіти. Мені ніколи квітів не дарували, а тим паче цілий кошик.

– Ти сьогодні вже відпрацювала?

– Так, відпросилася раніше, день народження все–таки.

— Підвезти тебе додому, я на машині, — запропонував Андрій. – Все–таки вже пізно, темно.

— Ні, я живу недалеко від ресторану, — відповіла дівчина.

– Тоді давай я тебе проведу і допоможу донести кошик.

– Що ви, не треба, я ж говорю, що живу зовсім поруч.

– Не сперечайся зі старшими! – строго і водночас з усмішкою сказав Андрій, беручи з рук дівчини кошик.

Вони вийшли з ресторану і пішли у бік будинку Марти. Жила дівчина, справді, зовсім неподалік від ресторану і вже за кілька хвилин вони були на місці.

– Дякую, що провели і за тюльпани теж. Ви навіть не уявляєте, як мені приємно. Я і мріяти не могла отримати у свій день народження такий розкішний подарунок.

— Ти його заслужила, Марто, — посміхнувся Андрій. – Ти добра дівчина. І дуже симпатична. Був би я молодший, то закохався б у тебе. Гаразд, на тебе, напевно, вдома чекають.

– Чекають. А бажаєте зайти в гості? У мене є торт, поп’ємо чай, – несподівано запропонувала дівчина.

– А це зручно?

– А що незручного? Я маю день народження, і я хочу вас запросити. І, до речі, як вас звати? Я навіть вашого імені не знаю.

– Ось бачиш, імені не знаєш, а в гості кличеш, – засміявся чоловік. – Але взагалі я Андрій.

– Ходімо, Андрію. Я познайомлю вас із Ларисою.

– З Ларисою? А це хто?

– Це моя старша сестра, ми живемо разом. Лариса мені маму замінила, коли нашої мами не стало.

Через п’ятнадцять хвилин Андрій уже сидів на маленькій кухоньці в компанії Марти та її старшої сестри. Вони пили чай із тортом, який спекла Лариса і вітали Марту з днем народження.

Сказали б Андрію колись раніше, що з ним таке станеться, нізащо не повірив би. Але життя буває настільки непередбачуваним, що передбачити нічого не можна. Ще кілька годин тому Андрій вважав своєю долею Інну, а тепер він дивився на Ларису і його серце наповнювалося якимось дивним відчуттям швидкого щастя.

Начебто б і не було в його житті ніякої Інни, а була тільки вона – ця скромна дівчина з великими блакитними очима.

Доля недаремно подарувала Андрію знайомство з Мартою, адже це знайомство звело двох людей, призначених один одному долею…

…Минуло кілька років. У Андрія й Лариси підростає донька, а незабаром у сім’ї очікується поповнення, у маленької Христини з’явиться братик.

Марта часто відвідує сім’ю сестри, а останнім часом вона приходить не одна, а зі своїм молодим чоловіком. Діло у них іде до весілля.

Щороку першого березня Андрій дарує своячці кошик тюльпанів на честь її дня народження та на знак подяки за найголовнішу зустріч у своєму житті…