Ігор заскочив після роботи у магазин і попрямував до своєї знайомої Рити. Він познайомився з нею зовсім нещодавно. – Це ви?! – здивовано вигукнула дівчина, коли побачила Ігоря. – Щось забули? Ігор похитав головою. – Ні, ось, це все вам, – сказав він, простягаючи дівчині пакет. Рита витерла руки об фартух і обережно зазирнула всередину. – Це що ще таке?! – ахнула вона. – Ви зовсім вже, чи що?! Я не можу це взяти! Ігор застиг від здивування

Рита мовчки проводила очима лікарів, які йшли до швидкої.

– Так, це я знайшла їх вранці, – пояснювала вона молодому лікарю. – Пішла дітям кашку на сніданок приготувати, а вони лежать отак… Можна, я хоча б швидкої вівсянки малюкам розведу, їсти ж хочуть! – спитала Рита.

Лікарка мовчки кивнула.

Рита швидко закип’ятила воду в старенькому електричному чайнику, який навіть сам не вимикався. Треба було над ним стояти.

Вона насипала з пакетиків у дві тарілки вівсянку, залила окропом і трохи зачекавши, зникла з двома тарілками в кімнаті.

–Ось, їжте, малеча! І сидіть тут тихо! – долинув із сусідньої кімнати її голос.

– А мама знову гуляє, так? – почувся дитячий голосок.

Рита нічого не відповіла і повернулася на кухню. По дорозі вона зиркнула в кімнату, на той самий диван, де ще зовсім недавно були батько й мати.

Тепер про них нагадували лише порожні пляшки, які валялись чи не по всій кімнаті…

Рита зайшла на кухню, взяла ганчірку і хотіла витерти стіл на кухні, але лікар зупинив її.

– А часто вони ось так? – запитав він у дівчини.

Рита тільки байдуже знизала плечима і перепитала:

– Гульбанять? Та кожен день! А ось щоб Іванка з Марійкою погодувати, то ніколи! Та й я з ними, як жила, то вічно їсти хотіла.

– Ви не любили батьків? – раптом спитав чоловік.

Рита замислилася всього на мить, а потім підняла на лікаря, якого звали Ігор повні смутку очі і відповіла:

–Ні, не любила! Вони самі винні в тому, що з ними сталося… Та й насправді їх вже давно не стало… Як людей. Я ще дивуюся, як Іванко з Марійкою у них здоровенькі такі народилися.

– А де вони біленьку купували знаєте?

– Поняття не маю, але вона у них була завжди, на відміну від молока, хліба, чи масла. Я як дев’ять класів закінчила, так одразу працювати пішла, щоб малечу годувати.

– Отже, ви для них замість мами?

Рита посміхнулася, її обличчя потеплішало.

– Так! Ви не думайте! Я з ними справляюся, у дитячий садок воджу, вони мене слухаються… Навіть не думайте, в дитбудинок я Іванка з Марійкою не віддам.

– А скільки тобі… Тобто вам років? – запитав Ігор.

– Вісімнадцять. Недавно виповнилося…

…Ігор після роботи йшов додому. До батьків, із якими разом жив.

Рита ніяк не йшла у нього з голови. Маленька, тендітна, як дівчинка. А погляд серйозний, ніби знає щось таке, що іншим не дано знати…

– Треба ж! – подумав він. – Мені двадцять вісім років, а я так і залишився дитиною для своїх батьків. А їй вісімнадцять, а вона, мабуть, дитиною так і не була. Вона як народилася, так одразу й стала дорослою.

Мати з батьком одразу помітили стан сина. Захвилювалися, почали розпитувати його, чи не сталося чогось у нього.

– Мамо, тату, все нормально, просто настрою немає, – заспокоїв він їх.

Ігор і сам не розумів, чим його так схвилювала ця дівчинка, що він не міг заснути всю ніч і постійно думав про неї.

Наступного дня, після роботи він заскочив у магазин, купив молоко, фрукти, вершкове масло, крупи, все те, що на його думку було потрібне дітям, і попрямував за адресою вчорашнього виклику швидкої.

– Ви? – здивувалася Рита, витираючи руки об фартух. – Щось забули?

Ігор похитав головою.

– Ні. Ось, це вам, – сказав він, простягаючи дівчині пакет.

Рита обережно зазирнула всередину.

– Це що ще таке?! – ахнула вона. – Ви зовсім вже, чи що?! Навіщо?! Я не можу це взяти! Я працюю.

Ігор застиг від здивування.

На шум із кухні вибігли двоє малюків. Дівчинці на вигляд було років п’ять. Її світле волосся було акуратно заплетене в кіски.

Хлопчик був зовсім маленький, теж світлий, за всіма ознаками підстрижений не в перукарні, а вдома.

– Я приніс це для них! – відповів Ігор. – І вони, схоже, дуже задоволені!

Рита озирнулася на малюків, які не звертаючи уваги на суперечки дорослих, уже заглядали в пакет.

– Рита, Рита! Дивися тут апельсини! – радісно вигукнула дівчинка, а хлопчик від надміру почуттів аж застрибав поряд.

Дівчині довелося погодитися.

– Ну, що ви робите, малюки! – докірливо похитала вона головою.

А потім, так само посміхаючись, обернулася до Ігоря.

– Проходьте, давайте, я вас хоч чаєм пригощу.

Ігор відзначив про себе, що цього разу на кухні був повний порядок, навіть старенький чайник сяяв начищеними боками.

– Як вони? – запитав Ігор, кивнувши у бік дітей, які із задоволенням їли апельсин. – Про батьків не питають?

– Ви знаєте, ні. Вони ж так жили тут… Неспокійно… До батьків часто друзяки приходили… Іванко з Марійкою в кімнаті сиділи. А тепер їм добре. Тільки різких звуків не люблять…

– Я допоможу вам з поминками, – раптом сказав Ігор.

Рита подивилася на Ігоря вдячним поглядом:

– Велике вам дякую! Для мене поминки – це, мабуть, найгірше зараз.

Ігор пив чай і думав про себе:

– Яка вона по суті ще дитина…

…Поступово Ігор став частим гостем у сім’ї. Він став для Рити справжнім другом та опорою, а діти його сприймали, як свою рідну та близьку людину.

– Дивись, Рито, твій знову тебе зустрічає, – сміялися дівчата з роботи, дивлячись у вікно на хлопця, який чекав дівчину.

– Ну, що ви базікаєте! Він же ж за мене старший на цілих десять років! Ігор для мене як старший друг, чи брат, але аж ніяк не кохана людина! – відмовлялася Рита.

– Не права ти! Подумаєш, десять років!

Ігор Риті, звісно, подобався. Він був добрий, надійний, але любові до нього дівчина не відчувала.

– Я просто звикла, що він завжди поруч, але він занадто дорослий для мене, – думала дівчина.

І напевно, тому для неї стало повною несподіванкою, коли Ігор освідчився їй у коханні і зробив їй пропозицію.

– Я? Твоєю дружиною? – здивувалася дівчина. – Але я якось не думала про це. І взагалі, я не люблю тебе. Ти мій найкращий друг… Але вибач…

Ігор сприйняв відмову спокійно.

– Рито, знаєш, як кажуть: «Звикне, то й полюбить». Та й тобі дітей треба якось виховувати, а я не найнеприємніший мужик у цьому світі.

Рита подивилася чоловікові в очі.
– Розумієш, ти заслуговуєш набагато більшого, аніж такого, – сказала вона.

Вони тоді ніби добре розлучилися, Ігор ніби все зрозумів, але він чомусь не подзвонив ні наступного дня, ні через день.

Рита занепокоїлася, вона вже звикла, що він завжди поряд. А тут ще й малюки у два голоси почали:

– Рито, чому до нас дядько Ігор не приходить? Ви посварилися?

Дівчині стало якось недобре на душі.

– Невже він образився і вирішив дати мені спокій? – думала вона.

Але тільки зараз до неї почало доходити, що їй не хочеться, щоб Ігор пішов, зник з її життя.

Вона спробувала додзвонитися до чоловіка, але ніхто не брав слухавку. Три дні вона не могла додзвонитися до нього.

– Рито, на тобі останні дні лиця нема! Щось трапилося? – запереживали подруги на роботі.

– Ігор зник.., – видихнула Рита й заплакала. – Я йому дзвоню, а він слухавку не бере…

– А на роботу ти до нього ходила? – запитали дівчата.

– Ні, я якось не подумала про це.

– Ну, так сходи! Мало що з людиною може статися! Тим більше що Ігор у тебе не з тих, хто просто так зникає.

Рита вже хотіла все кинути і бігти в лікарню, де працював чоловік, але тут їй зателефонували з незнайомого номера.

– Рита? – звучав у слухавці незнайомий голос. – Мене Іван звуть. Я друг Ігоря. Він просив зателефонувати вам і сказати, щоб ви не турбувалися, не переживали, з ним усе гаразд.

Рита, ковтаючи сльози, вигукнула в слухавку:

– Де він, що з ним? Скажіть!

– З ним сталася біда. Ігор в лікарні…

Рита сперлася на стіну. Сльози текли по її щоках.

– Дівчата, я маю бігти! Візьміть мою роботу.

Рита бігла в лікарню, не звертаючи уваги ні на вітер, ні на зустрічних перехожих, на яких вона постійно натрапляла.

– Будь ласка, пустіть мене до нього, дайте мені перепустку, – благала вона біля вікна довідкової.

– Дівчино, ви до кого так хочете потрапити? – поцікавився лікар, який визирнув з кабінету.

– До Ігоря! Його привезли три дні тому.

– Ну, взагалі–то ми туди нікого не пускаємо. Ви ким йому будете?

Рита розгубилася.

– Я? Я його дружина! – раптом видала вона, й почервоніла.

– Ах, дружина?! Ну тоді накиньте халат, і йдіть за мною! Тільки не довго там – попередив її лікар, пропускаючи її в палату.

Рита увійшла, в палаті було тихо, тільки шум і писк якихось приладів. Ігор лежав біля вікна. Його рука лежала поверх ковдри.

Рита обережно підійшла, взяла його руку, поклала поруч голову і заплакала.

Ігор повільно розплющив очі.

– Рито! Ти як тут?

– Я їм сказала, що я твоя дружина! – крізь сльози посміхнулася дівчина. – І ще за ці дні, що тебе не було, я зрозуміла, як мені погано без тебе і як я люблю тебе!

– Не плач, Рито! Я не можу бачити, як ти плачеш, – сказав Ігор, витираючи ослабленою рукою сльози з обличчя дівчини. – Ось я вийду звідси і ми обов’язково одружимося!

–Так! – посміхаючись крізь сльози, відповіла Рита.

І справді, щойно Ігор одужав і вийшов з лікарні, вони подали заяву в РАГС.

Тепер у них велика, дружня родина. А незабаром очікується поповнення в сімействі.

– Ну, ось бачиш, я ж говорив тобі, – якось сказав Риті чоловік.

– Ні, Ігорю… Я тебе одразу покохала, але не одразу це зрозуміла…