Олег прийшов до своєї дівчини Лесі додому, забрати її на побачення. – Ну що ти готова? – запитав він, коли Леся відкрила двері. – Ще ні, – усміхнулася вона. – Ти заходь, на кухні зачекаєш, я тобі чай зробила. Олег пройшов на кухню, сів за стіл. Хлопець озирнувся, на одній із полиць стояли фотоальбоми. – Невже хтось ще друкує фото. А може, там є дитячі фотографії Лесі? – Олег взяв навмання один із фотоальбомів. Чоловік відкрив його, роздивився фото, і застиг від побаченого

– Ти поки тут посиди, я швидко зберуся, чай на кухні, розберешся, якщо що. У кімнату мою не заходь, – попередила Леся, перед тим, як зникнути за дверима.

– Постарайся не довго, бо в кіно запізнимося, – нагадав Олег.

– Постараюсь, – Пообіцяла Леся і зникла за дверима.

Олегу Леся дуже подобалася. Вони навчалися в одному інституті, тільки Олег на пару курсів вище, і це було вже їхнє третє побачення. Сьогодні Олег запросив Лесю у кіно, а потім прогулятися набережною. Леся вирішила, що навіть для такого невигадливого побачення треба перетворитись.

– Почекай мене, я швидко. Мама сьогодні пізно прийде, – Леся запропонувала зайти перед побаченням до неї.

Олег озирнувся, чаю не хотілося, але на швидкі збори Лесі він теж не розраховував: дівчатка, такі дівчатка. На одній із полиць стояли фотоальбоми. «Раритет якийсь. – посміхнувся Олег. – Невже хтось ще друкує фото. А може, там є дитячі Лесі, цікаво?» 

Олег взяв навмання один із фотоальбомів і не помилився: на фотографіях була маленька Леся, тут зовсім мала в пісочниці з лопаткою, тут сніжинка на новорічному ранку, а це, мабуть, з мамою, перед першим класом – гортав Олег. 

“Смішна” – з усмішкою подумав він і взяв ще один альбом. Знову, мабуть, мама Лесі, тільки зовсім молода, приблизно їх теперішнього віку. Раптом одна фотографія привернула його увагу. На ній був зафіксований момент якоїсь студентської вечірки, один із хлопців на фото був вилитий Олег, тільки зачіска інша.

– Ух ти! – Вголос здивувався Олег.

– Що там? – поцікавилася Леся, яка вийшла з кімнати.

– Ух ти! – Ще раз сказав Олег, тільки тепер ця фраза виражала захоплення, щодо зовнішнього вигляду Лесі. – Яка ти красива!

– Спасибі! – Леся була задоволена зробленим ефектом. – А в альбомі що?

– Та тут дивись, хлопець на мене схожий. – Олег простягнув альбом.

– І правда! – здивувалася Леся. – Це мамин, ще з інституту. Вона в мене взагалі досі фото роздруковує, каже, що це пам’ять, а в телефоні чи ноутбуці – зовсім не те. Дивно, як схожий. Запитаю ввечері. Ходімо!

– Мамо, сьогодні Олег заходив, фотки в альбомах дивився. Там один хлопець так схожий на нього. – Леся почала шукати фото в альбомі.

– Хто такий Олег? – поцікавилася мати Лесі Ольга.

– Нуууу … – Леся трохи почервоніла.

– І це серйозно у вас? – Запитала Ольга.

– Думаю так. – Леся посміхнулася.

– Ще недавно був Діма. – нагадала Ольга.

– Діма … та там нічого серйозного і не було. Так, кілька разів до будинку проводив. А Олег зовсім інший. Але ти не хвилюйся, я пам’ятаю, чому ти мене вчила: не поспішати, придивитися, перевірити один одного, щоб потім не було важко. Все вірно? – Леся засміялася.

– Все вірно. – посміхнулася і Ольга, обіймаючи дочку за плечі. – Давай, показуй, хто там схожий на твого Олега.

Леся показала фото.

– Ось цей, поряд з тобою. Вилитий, тільки зачіска інша. Просто цікаво стало хто це?

Ольга відповіла не одразу:

– Однокурсник, один. – Лесі здалося, що голос мами став трохи сумним. – А яке у твого Олега прізвище? – Запитала Ольга, не відриваючи погляду від фото.

– Бондаренко. Як гадаєш, звучить: Олеся Володимирівна Бондаренко?

– Цілком. – якось невпевнено відповіла Ольга.

– Дивись, дзвонить вже, півгодини тому розлучилися! – просяяла Леся, беручи телефон. – Я до себе, вечеряти не будуть. – Леся цмокнула маму і зникла у своїй кімнаті, відразу забувши про фотографію.

Ольга, ще хвилину подивившись на фото, закрила альбом і прибрала на місце. Трохи згодом, заваривши чай, Ольга відкрила сторінку дочки в соц.мережах. Серед друзів Лесі, звісно, швидко знайшовся Олег Бондаренко. 

– Вилитий він,  – Ольга задумливо розглядала фото юнака. Напис під черговим фото говорив: «Вихідні з батьками». Ольга здригнулася, таких збігів не могло бути. На фото, біля мангалу застиг Олег та другий Олег, тільки старший. Поруч усміхалася симпатична жінка. Так, це був Віталій Бондаренко – перше і останнє кохання Ольги.

Віталій та Ольга навчалися разом в інституті. Це було кохання з першого погляду. Відносини зав’язалися швидко, вже через місяць після знайомства Віталій та Ольга були нерозлучні: сиділи поряд на лекціях, разом готувалися до заліків, та й увесь вільний час проводили разом. Усі п’ять років. Подруги раділи за Ольгу, пророкували швидке весілля. Ольга й сама була рада за себе. А потім посварилися, через якусь сущу дрібницю, Ольга навіть і не пам’ятала через що. Ольга думала, ну нічого, помиримось, сам прийде і чекала. Не прийшов, не подзвонив, не з’явився. Ольга, згодом, забувши про гордість, зателефонувала сама, відповіді не було. Попереживавши ще кілька днів, Ольга прийшла на адресу Віталія. Виявилося, що буквально днями в квартиру в’їхали нові мешканці, колишні адреси переїзду не залишили.

Саме тоді, Ольга і зрозуміла, що це все. Якийсь час вона ще сподівалася, що Віталій повернеться, потім надія розтанула. А ще трохи згодом Ольга зустріла Володимира. Володимир був старший на дванадцять років.

Той, що міцно стояв на ногах, гарно доглядав, а головне любив Ольгу, і вона це відчувала. «А Віталій, отже, й не любив. – розмірковувала Ольга. – Уже краще нехай мене люблять, ніж ще раз полюбити без відповіді» – вирішила вона, і, коли Володимир зробив їй пропозицію, погодилася. За рік з’явилася Леся. Через п’ять років Володимира раптом не стало. Стосунків Ольга більше не шукала.

І як же так могло скластися, що через стільки років її доросла дочка закохалася в сина Віталія? – У Ольги не вкладалося в голові. Виходило, що Олег народився невдовзі після того, як Віталій поїхав. «Значить точно і не любив, раз так швидко одружився з іншою» – подумала Ольга і вимкнула телефон. Минуло понад двадцять років, але все згадалося, ніби це було вчора.

Минав час, але надії Ольги не виправдовувалися, Леся продовжувала зустрічатись із Олегом. Вона навіть їх познайомила. Об’єктивно, Ольга бачила, що Олег хороший молодий чоловік, з якою турботою і трепетом ставиться до Лесі, любить. А головне це взаємно, дочка просто пурхає від щастя. “Якщо так далі піде, рано чи пізно доведеться знайомитися з майбутньою ріднею” – з сумною усмішкою міркувала Ольга. І цей день настав:

– Мамуль, дивись! – Леся урочисто простягла руку з новим кільцем на пальці. – Олег мені пропозицію зробив. Я погодилася, звісно. Адже він тобі теж подобається? Правда, він хороший? І я його так люблю. – Леся з дитячим захопленням чекала на схвалення мами.

– Хороший. – Погодилася Ольга. – Тільки інститут спочатку закінчи.

– Закінчу, трохи лишилося. А Олег, ти ж знаєш, працює давно. Машину сам купив майже. Батьки допомогли трохи. І квартира від бабусі лишилася. І я скоро працювати почну. Тож ми ні на чиїй шиї сидіти не будемо. Не хвилюйся.

– Не хвилююся. Я впевнена, що виховала розумну дочку. – посміхнулася Ольга.

– До речі, про батьків, вони у суботу нас на шашлики запрошують. На дачу. Познайомитись з тобою хочуть. Вони класні, як і ти мамо. Так що порозумієтеся.

– Не сумніваюся. – Погодилася Ольга. Сенсу тягнути не було. Дорослі діти вирішили. Навіть якщо відкладати знайомство до самого весілля, воно все одно станеться.

У суботу вранці Ольга прискіпливо розглядала себе в дзеркалі – а я ще цілком, нічого нарешті вирішила вона.

– Ось мама, зустрічає вже. – Повідомив Олег, під’їжджаючи до будинку. – Знайомтеся, Ірина Вікторівна, Ольга Григорівна. – представив Олег, коли всі вийшли з машини.

– Та я вже думаю, можна і без по-батькові обійтися. Ви як дивитеся, Ольго? Все ж таки не чужі тепер будемо. – запропонувала мама Олега.

– Звичайно. – підтримала Ольга, посміхнувшись. Як би їй не хотілося, але вад в Ірині не було. Приємна, охайна, симпатична.

– А батько де? – поцікавився Олег.

– Та де, біля мангалу вже. Ми в альтанці накрили. Ходімо. – Запросила Ірина.

– Тату, знайомся, Ольга Григорівна. – представив Олег. Віталій відірвався від шашлику, підняв очі і на мить застиг.

– Віталій. – представився він.

– Ольга, Леся, давайте до столу. – покликала Ірина. – Попліткуємо поки що між нами дівчатками, а чоловіки нехай над м’ясом чаклують.

Вечір пройшов добре. А в понеділок Ользі зателефонував Віталій. Номерами майбутні родичі, звичайно ж, обмінялися.

– Зустрінемось після роботи? – запропонував він.

– Навіщо? – поцікавилася Ольга, намагаючись зберегти нейтральний тон, хоча всередині у неї діялося зовсім інше.

– Оля, давай без цих ігор. Зустрінемось, поговоримо. Я ж тебе з першого погляду впізнав. Та й ти мене, мабуть. – Ольга погодилася на зустріч.

– Ти знаєш, адже я всі ці роки про тебе згадував. – почав Віталій, коли вони сіли за столик у кафе.

– Помітно. – не втрималася Ольга.

– Оль, безглуздо там все так сталося, але вже не повернеш. Ми тоді з тобою пам’ятаєш, посварилися, через сукню твою нову, я образився, що виріз занадто великий, і ти образилася.

– Ах, це була сукня, я й забула. – похитала головою Ольга.

– Сукня, не сукня, не важливо. Ішов я додому, ображений, хлопців зустрів, посиділи ми з ними. А вже до хати підходити став, Іра йде. У сусідньому будинку вона жила, змалку мене любила, я знав. Вона з розпитуваннями, що, мовляв, трапилося, я розповів, вона втішала. Загалом, прокинувся я не в себе вдома. Далі більше, вагітна вона виявилася. Що мені було робити? Як чесна людина, я мав одружитися.

– А як чесна людина, ти не подумав, що повинен мені хоча б пояснити? – Запитала Ольга.

– Соромно було. – зізнався Віталій. – Батьки квартиру вирішили розміняти, щоби було мені, куди сім’ю привести майбутню, і покупці швидко знайшлися. Закрутилося все. Думав, забуду тебе, а так і не зміг. Іра гарна, та й я намагаюся, щоб не образити. Сам винен. Ти не переживай, вона тебе навіть на фото ніколи не бачила. Ревнувала ще довго спочатку, бо розуміла, що тебе не розлюбив. Потім уже якось звикли разом. Спочатку думав, ось трохи Олег підросте, кину все, знайду тебе. А потім уже вирішив, навіщо? Напевно, у тебе інше життя, чоловік, діти. Не помилився. А ми ось так, більше двадцяти років у ідеальну сім’ю граємо.

– А я шукала тебе. – Помовчавши, зізналася Ольга. – Потім вирішила, що ніколи не любив, то захоплення. Лесин тато був гарною людиною. Любив мене. А я тоді ще поклялася сама собі, що більше нікого не любитиму. Дуже важко було. Потів це затихло, але до кінця тебе забути не змогла.

Кілька хвилин обидва мовчали.

– Що будемо робити? – спитав із надією у голосі Віталій.

– Нічого вже не вдієш. Як показало життя, актори з нас добрі. Зіграємо і тут свої ролі.

– А може… – почав Віталій.

– Ні не може. Діти не зрозуміють. Ще раптом посваряться через нас. Не можна так. Впустили ми наше щастя… А може, воно й на краще… Може, життя мудріше за нас… — Ольга встала з-за столу.

– Вибач. – Віталій хотів ще щось додати, але зрозумів, що нічого.

– Віталій, ти чому тут сидиш? – Ірина зазирнула на кухню цього вечора. – І чого у темряві?

– Та це я щось задумався. Ти не чекай на мене, лягай спати, я пізніше. – заспокоїв Віталій. Ірина, знизавши плечима, пішла.

А на іншому кінці міста, Леся помітила, як мама крадькома змахнула сльозу.

– Мамо, ти чого? – схвильовано запитала вона.

– Ні ні нічого. Щось у око потрапило. – посміхнувшись відповіла Ольга.