Олену запросили на весілля онука. У нареченої батьки жили за містом. Будинок добротний, великий. Молоді поки збиралися жити там. – Олено Петрівно, давайте я вам нашу кімнату покажу, – запросила її наречена. – Раніше тут жив мій дідусь. Шкода, що нема вже його. – А ось і його фото, – Христина підійшла до серванта. Олена глянула на фото і очам своїм не повірила. То був її Ігор

В Олени Петрівни був дуже радісний день. Сьогодні Олексій прийде до неї зі своєю нареченою, щоб познайомити їх.

Її онук стільки всього напланував – думала не виконає! Але ні! Весь в бабусю. Все встиг!

І вчитися пішов. І на роботу влаштувався. І навіть дівчину зустрів, з якою одружитися зібрався. Все є, тільки живи…

-Може хоч йому вийде бути щасливим, – думала старенька.

Бо в Олени Петрівни не вийшло…

Вперше заміж вона вийшла рано. Любила Ігоря свого більше за життя. І він її любив.

Але не склалося у них сімейне життя. Пустоцвітом їхнє кохання відцвіло. Нічого від нього не залишилося. Попіл один…

І року не прожили – розійшлися. Не змогли зберегти свою любов.

Довго Олена забути не могла Ігоря. Він їй, навіть, снився. І уві сні вони були разом…

Шкода дуже, що розуму їй не вистачило сім’ю з коханим зберегти. Та було пізно…

Вже коли Олені було за тридцять зустріла вона Миколу – свого другого чоловіка. Спочатку все було добре. Донька в них народилася.

А потім він почав гульбанити… Почати почав, та тим і закінчив. Років двадцять вже, як нема його… І шкода чоловіка, а ніби нічого й не було.

Дзвінок у двері зупинив її думки.

Олена відкрила двері. На порозі, усміхаючись стояв Олексій, а позаду нього дівчина.

-Привіт, бабусю, ось, познайомся, це Христина, – радісно сказав він.

-Дуже приємно, Христино! Проходьте швидше! – заметушилася Олена Петрівна. – Я вам мої фірмові пиріжки приготувала.

-Бабусю, ми ненадовго, так Христю? Нам ще в одне місце треба забігти, – сказав онук.

-А сам очей з неї не зводить. Ну прямо, як ми з Ігорем колись, – подумала Олена Петрівна. – Ех, молодь…

Вони попили чаю, покуштували пиріжків, і молоді вже почали збиратися.

-Я до тебе, бабусю, завтра заскочу. Тоді й поговоримо, гаразд? – попрощався Олексій.

Наступного дня онук знову прийшов до Олени Петрівни.

-Ну як тобі Христина, бабусю, сподобалася? – запитав він.

-На перший погляд – гарна дівчина. Дай Боже вам щастя, щоб на все життя, – усміхнулася Олена Петрівна.

-Бабусю, ну звичайно на все! Ти ж мене знаєш. Я люблю Христину, а вона мене. І ніщо наше кохання не порушить, – твердо сказав онук. – Ти знаєш, мені Христина про діда свого розповідала.

Він в юності одружений був на якійсь красуні. Дуже вже її любив. І, уявляєш, чи то дуже ще молоді вони були, чи нерозумні, але не склалося в них, розлучилися.

Христина каже, дід по секрету їй розповів, що все життя шкодував про це. З дружиною він прожив недовго, розлучився, не склалося в них сімейне життя. Не було щастя…

Олена Петрівна від цих слів аж стрепенулася.

-А як дідуся Христини звуть, не знаєш, Олексію? – раптом запитала вона.

-Ой, бабусю, не пам’ятаю… Чи то Юрій, чи Ігор його звали. Точно! Ігор! Його минулого року не стало…

Ну добре, я побіг. Ох так, дивись, я купив обручки. Тоненькі правда, ну, на срібне весілля кращі куплю, – радісно сказав Олексій.

Він поцілував бабусю, поклав коробочку з обручками в кишеню і пішов.

Весілля молоді відзначили по-домашньому. Звісно, що й Олену Петрівну запросили на весілля онука. У Христини батьки за містом жили. Будинок добротний, великий. Молоді поки що збиралися жити там.

-Олено Петрівно, давайте я вам кімнату нашу покажу, – запросила її Христина. – Кімната велика, світла, раніше в ній мій дідусь жив, – на секунду очі дівчини стали сумними. – Я дідуся дуже любила і він мене… Щастя мені бажав завжди. Шкода, що нема вже його… Олексій би йому дуже сподобався.

Христина підійшла до серванта.

-А ось і фотографія дідуся. Олексій сказав, поки нічого тут чіпати не будемо. Тільки диван новий купимо, – і Христина, мило посміхнувшись, простягла Олені Петрівні фотографію свого дідуся.

Олена Петрівна очам своїм не повірила. Вона впізнала його! Хоч і минуло стільки років… Але очі, усмішка! То був її Ігор…

Час летить швидко, особливо коли щастя в домі. В Олексія з Христиною через рік народився синочок.

На чотири місяці зібралися тільки всі найближчі – Ігорчика хрестити.

-Ну що, Ігоре Олексійовичу? – Олена Петрівна тримала на руках правнука. – Ой диво яке! А я ж думала, що наша з Ігорем любов зникла безслідно, а ні, не зникла. Поєднало життя нас вдруге…

А ти, Ігоре Олексійовичу, тепер як продовження нашої любові… Ні, не пустоцвітом все виявилося. Видно, чому судилося бути, все одно – буде…