Микола глибоко зітхнув і пішов на кухню поговорити з Василиною. – Що робиш? – запитав він дружину. – Сирники, – сказала вона. – Твої улюблені. – Василино, я від тебе йду! – раптом сказав Микола. – Я покохав іншу! Так сталося. Давай розлучимося тихо і мирно? Василина посміхнулася і спокійно продовжила смажити сирники. Ніби нічого й не сталося! – Що смішного? – здивувався Микола. Він не розумів, що відбувається

Анжела сказала Миколі, що стане мамою. Микола був на сьомому небі від щастя. Нарешті! Відбулося те, про що він мріяв уже дев’ять років. Дев’ять довгих років, починаючи з того дня, як Микола одружився, він мріяв стати батьком. Та все якось не виходило. І ось вийшло!

Микола вважав це дивом.

-Напевно, я зробив щось дуже гарне у своєму житті, – думав Микола. – Що небеса почули мої прохання і дали мені таке щастя. Або я сам по собі – дуже хороша людина, що в моєму житті таке сталося.

Тут, щоправда, треба сказати, що саме щастя (чи диво, кому, як подобається) станеться ще не скоро. Як сказала Анжела, це відбудеться місяців через шість.

-Але чому, кохана, чому ти повідомляєш мені це тільки зараз, – дивувався Микола. – А не… – Микола швидко щось порахував у голові. – А не два-три місяці тому?

-Ну, щоб уже напевно, – відповіла Анжела. – Бо сам знаєш, як це часто в житті буває. У мене вже багато разів так було. Сьогодні думаєш одне, а минає місяць, і все виявляється іншим.

-Але тепер ти впевнена? – запитав Микола. – Не вийде так, що знову все виявиться іншим?

-Ні, – впевнено відповіла Анжела. – Тепер точно. Більш того…
Анжела хотіла сказати ще щось дуже важливе, але Микола був такий схвильований, що не дозволив їй договорити.

-Я тебе люблю, кохана! – радісно кричав Микола. – Тепер я найщасливіша людина на світі!

-А ти пам’ятаєш, найщасливіша людина на світі, що ти обіцяв мені, коли станеться таке? – запитала Анжела. – Ти обіцяв розлучитися зі своєю дружиною і одружитися зі мною.

-Звичайно, кохана, – сказав Микола. – Я все пам’ятаю. Прямо зараз я скажу їй, що між нами все скінчено, що я люблю іншу, що у нас буде дитина. І тепер, коли ти станеш мамою, я буду з тобою!

-Ну, гаразд, гаразд, – сказала Анжела. – Я тобі вірю. Мені тут дзвонять. Як тільки поговориш з дружиною, передзвони мені. Хочу знати всі подробиці вашої розмови.

Микола поклав телефон у кишеню, глибоко зітхнув і пішов на кухню розмовляти з Василиною.

-Що робиш? – запитав він.

-Сирники, – сказала Василина. – Твої улюблені.

-Може, спершу поїсти сирників, а вже після цього все їй сказати? – подумав Микола. – Ні. Скажу зараз. А то після сирників… Якось ніби незручно про таке говорити.
-Василино, я від тебе йду, – сказав Микола. – Я покохав іншу. Таке іноді трапляється. Тож не хвилюйся і… Давай розлучимося тихо, мирно, як це роблять культурні люди, які перебувають на високому рівні розвитку.

Василина посміхнулася і до щойно почутого поставилася якось… Надто спокійно. Вона продовжувала смажити сирники і, як нічого й не було, посміхалася.

-Що смішного, я не розумію, – сказав Микола. – Я покохав іншу? Це тебе розсмішило?

-Це теж смішно, бо ти любити не вмієш, – сказала Василина. – Але ще смішніше, коли ти думаєш, що кудись там ідеш. Тому що нікуди ти не йдеш.

-Як це не йду? – подумав Микола. – Якщо я таки йду. Чи вона збиралася мені заважати? На шляху до щастя стати хоче. Ну ні! Не вийде!

-Ну, ось починається, – роздратовано сказав Микола. – Ну, чому ти не можеш змиритися з тим, що трапилося, і просто відпустити мене? Чому? Навіщо обов’язково треба влаштовувати всі ці драматичні сцени? Навіщо?

-Навіщо треба влаштовувати? Чому ти не можеш? – повторила за ним Василина. – Який ти наївний, Миколо.

-Це я наївний? – вигукнув Микола. – Я як порядна людина, повідомляю тобі, що люблю іншу, і йду. І я ще й наївний. І в чому, цікаво знати, моя наївність?
-Та в тому, диваче, твоя наївність, – сказала Василина, ставлячи перед Миколою велику тарілку з сирниками. – Що… Тобі варення, чи згущеного молока?

-Варення, – сказав Микола. – І чай. Але ти так і не відповіла, у чому моя наївність?

-У тому, що нікуди ти від мене не йдеш, – сказала Василина, наливаючи чоловікові чай.

-Я тебе не розумію, – сказав Микола, з апетитом наминаючи перший сирник. – Що значить, нікуди не йду? Ще й як іду!

-А ось і не йдеш, – сказала Василина.

-Це ще чому?

-Не переконлива твоя причина, – сказала Василина. – Покохав він. І що? Сьогодні одну полюбив, завтра – іншу. І всі тебе повинні легко і просто відпускати? То що?

-А чого мене тримати? – не розумів Микола. – Я ж, можна сказати, обманув і зрадив тебе. Навіщо я тобі такий потрібний?

-Коротше, – сказала Василина. – Окрім кохання, ти маєш ще якісь аргументи?

-Є, – впевнено сказав Микола. – Вона буде мати від мене дитину.
-Дитина – це вже інша справа, – з полегшенням зітхнувши, сказала Василина. – До дитини, як не відпустити. Ти ж батько. Я правильно говорю?

-Правильно, – сказав Микола.

-Якщо тільки ти мені зараз не брешеш? – сказала Василина. – А ти ж не брешеш?

-Я? Брешу? – обурився Микола. – Та як ти могла про мене таке подумати?

Василина з цікавістю подивилася на Миколу.

-Як могла? – перепитала вона.

-Ах, точно, – Микола згадав, що він за людина, і трохи зніяковів. – Ну,так. У цьому ти, звичайно, маєш рацію. Колишньої довіри мені вже нема. Але зараз я тобі не брешу. Я кажу правду.

-От і чудово, – радісно сказала Василина. – Зараз ми перевіримо твої слова. І якщо ти сказав правду, то можеш іти на всі чотири сторони. І я навіть ще сирників тобі в дорогу приготую. Але! Тільки, якщо ти сказав правду.

-Та, Господи, будь ласка, – радісно сказав Микола. – Якщо я сказав правду! Звісно, ​​я сказав правду. І нічого, окрім правди. Хіба такими речами жартують. Я зараз доведу тобі.

-Ти комусь дзвониш? – запитала Василина.
-Анжелі, – сказав Микола. – Це моє справжнє кохання і мати моєї майбутньої дитини. Якби ти її бачила, Василино, ти… Зараз вона тобі все підтвердить.

-Ах, ну якщо кохання і мати майбутньої дитини, – сказала Василина. – Тоді, звісно

Але телефон Анжели не відповідав і Микола вирішив поки що поговорити з Василиною.

-Я трохи пізніше їй передзвоню, – сказав він. – Мабуть, чимось зайнята. Я трохи згодом…

-Та нічого, – сказала Василина. – Мені поспішати нікуди. Я нікуди йти не збираюся. Так що…

-Ось ти, Василинко, даремно на мене сердишся, – сказав Микола. – Ми ж скільки вже одружені? Дев’ять років? А дітей ми не маємо. А тут таке щастя. А я, ти знаєш, завжди хотів бути батьком.

-Слухай, Миколо, – сказав Василина. – А чого ти завжди батьком хотів бути? Давно думала тебе запитати про це, та все якось… Соромилася, чи боялася.

-А тепер уже не соромишся і не боїшся, – запитав Микола.

-Хм, зараз! Зараз інша справа. Зараз у моєму житті сталося таке, що… Але про це трохи згодом. Так все ж навіщо тобі батьком хотілося бути?

-Ну як навіщо, – почав міркувати Микола. – Це ж… Ну… так… Цікаво! А головне, що кумедно.

-А що ж кумедного? – запитала Василина. – Ні, ти не подумай, я не проти дітей, і… Я просто хочу зрозуміти, що ти такого кумедного знаходиш в дітях? Адже з ними в дім приходить так багато всього різного, і не тільки хорошого. Розумієш? В них так багато треба вкладати.

Я маю на увазі і душу, і любов… І при цьому не думати, що тобі у відповідь щось повернеться. Це вимагає дуже великих сил, Миколо. Фізичні, емоційні, духовні. А ти кажеш: “Кумедно”. А втім… Чого це я. Може, справді, тобі це кумедно, а я тут лекції тобі читаю. Так?

Микола замовк і, дивлячись на дружину, набрав номер Анжели.

-Алло, кохана, це я, – радісно заговорив Микола, почувши голос Анжели. – Дзвоню сказати, що виконав свою обіцянку. Так. Все розповів їй. Сказав, що йду, що люблю іншу, що ми з тобою чекаємо… Так, сказав. Вона не проти мого відходу, але потребує підтвердження.

Поговори з нею, будь ласка. Підтвердь, що все сказане мною – це найчистіша правда. Я передаю телефон їй і вмикаю на гучний зв’язок. Хочу все чути.

Микола передав телефон Василині, яка в цей час теж почала їсти сирники і пити компот.

-Я скоро стану мамою, – сказала Анжела. – І ви просто зобов’язані, чуєте, зобов’язані відпустити Миколу до мене. Ви вже дев’ять років із ним у шлюбі, але так і не змогли зробити його батьком. А мені це вдалось. Не минуло й трьох років. Отже, перевага на моїй стороні.

-Та хто ж проти, – сказала Василина. – Тим більше, що, як ви самі кажете, не минуло й трьох років. Хто ж проти. Тепер я з чистою совістю відпускаю Миколу.

-Ви мудра жінка, Василино.

-Якби ж, – сказала Василина. – Була б я мудрою, давно помітила б ваші стосунки, і розлучилася з ним. Знайшла б собі іншого і була б з ним щаслива.

-А чому ви сказали, що з чистою совістю відпускаєте його? – запитала Анжела.

-Справа в тому, що я сама скоро стану мамою, – сказала Василина. – А отже, так просто відпустити я його вже не маю права. Тому що він батько. Але тепер, коли я дізналася, що і ви будете мамою, тоді, звичайно, перевага на вашому боці. Адже він вас любить, а мене – ні. Отже, совість моя чиста.

-Ви хочете сказати… – почала говорити Анжела.

-А тепер, що виходить? – сказала Василина, не дослухавши Анжелу. – Виходить, що доведеться виховувати дітей одній.

-Я вас не розумію, – сказала Анжела. – Яких дітей? Про що ви?
-Я нещодавно дізналася, що в мене будуть двійнята, – сказала Василина. – Хотіла сьогодні за сніданком повідомити цю радісну новину Миколці. Навіть сирники його улюблені приготувала.

Микола застиг із сирником у роті, дивлячись на Василину широко розплющеними очима.

-Чому ж ви раніше не сказали про це? – закричала Анжела.

-Ну, щоб уже напевно, – відповіла Василина. – Адже самі знаєте, як це часто в житті буває. У мене вже багато разів так було. Сьогодні думаєш одне, а минає місяць, і все виявляється іншим.

-Але тепер ви точно впевнені? – запитала Анжела. – Не вийде так, що знову все виявиться іншим?

-Все точно, – сказала Василина. – Двійня. А найпрекрасніше у всьому цьому, Анжело, знаєте що?

-Що? – тихим голосом запитала Анжела.

-Що у Миколи величезна зарплата, – сказала Василина. – Уявляєте, які аліменти я отримуватиму на двох дітей після того, як нас з ним розведуть?

-Уявляю, – слабким голосом відповіла Анжела. – Але річ у тому, що й у мене двійнята будуть.

-Як? Двійнята? – закричав Микола, який весь цей час тільки мовчки слухав. – І в тебе двійнята? Чому ж ти мені одразу не сказала?

-Так ти мені не дав договорити, Миколо, згадай, – почала виправдовуватися Анжела. – Я хотіла тобі сказати, але ти почав говорити щось своє, і я забула.

-Це що ж виходить, – тихо сказав Микола, через пів року у мене буде четверо дітей?

-Вітаю, Миколо, – сказала Василина. – Ти так про це мріяв. Говорив, що це і цікаво, і кумедно. От і бався! Я уявляю, яке цікаве в тебе тепер почнеться життя! І вас, Анжело, вітаю. Миколо, ти наївся?

-Так, – розгублено відповів Микола. – Дякую.

-Можеш іти, – сказала Василина. – Тепер я просто не маю права затримувати тебе.

-Так-так, – сказав Микола.

Він підвівся з стільця і ​​знову без сил опустився на нього. Йому вже нікуди не хотілося йти.

-Що ж нам тепер робити? – запитала Анжела.

-Жити, отримувати від життя задоволення, – впевнено сказала Василина. – Радіти життю і бути щасливими.

Василина відключила телефон і строго подивилася на Миколу.
-А ти чого чекаєш? – запитала вона.

-Може, це… – сказав Микола. – Ну, після всього, що трапилося, я залишуся з тобою?

-Миколо, веселий ти чоловік, – сказала Василина. – Навіщо тобі діти? Ти і без них – кумедний, і життя твоє – кумедне.

-Чому я кумедний? – не зрозумів Микола.

-Ну, дивись, – сказала Василина. – Ти любиш іншу, у вас будуть діти. А хочеш лишитися зі мною. Ну, хіба це не кумедно?

-Але ж і в тебе діти будуть, – сказав Микола.

-Це так. Але ж ти мене не любиш? – сказала Василина. – Ти якусь лекцію прочитав про свою велику любов до Анжели. А щодо моїх дітей, то аліментів твоїх їм цілком вистачить. Щодо твого батьківського виховання, то я не проти, щоб ти з ними зустрічався і виховував так, як тобі подобається. Так що, Миколо, йдучи від мене до Анжели, ти нічого не втрачаєш. Навпаки. Тільки виграєш.

-А що я виграю? – запитав Микола.

-Ну як що? – дивувалася Василина. – Ти ще запитуєш! Поруч із тобою – кохана жінка. Хіба мало цього? Плюс до того ще четверо дітей. Хіба це не виграш? Ще й який виграш! Ти скільки у шлюбі? Дев’ять років? І четверо дітей! Не кожен чоловік може похвалитися такими здобутками. Та ти виграв головний приз. Вітаю.

Микола уявив своє майбутнє життя, і засмутився.

-Можна, я залишусь? – жалібно запитав Микола.

-Ні, – впевнено сказала Василина, і почала збирати його речі.

-Ну, можна, я залишусь, – жалісно просив Микола увесь час, поки Василина збирала речі.

-Ні, Миколо, ти вже дорослий. Будь чоловіком, зрештою. Таке іноді трапляється, ти сам це мені казав. Ну? Візьми себе в руки, – говорила Василина і хмурила брови, згадуючи, чи все вона зібрала, чи вона нічого не забула.

-Ну, можна, – просив Микола, коли його з двома валізами виставили з квартири.

-Сирники я тобі зверху поклала, – сказала Василина. – Як приїдеш, скажи Анжелі, що їх краще з’їсти.

-Ну, можна, я залишусь, – просив Микола, коли його речі клали у багажник таксі.

-І подзвони мені, як доїдеш, – сказала Василина. – Щоб я не хвилювалася. А ви, пане водій, акуратніше його везіть. Щоб, не дай Боже, з ним у дорозі чогось не сталося. На ньому тепер дуже велика відповідальність. Він, нарешті, став тим, ким усе життя мріяв стати!
-Ну можна…

Це було останнє, що почула Василина з машини, що від’їжджала.

Минуло півроку.

Микола став батьком чотирьох дітей.

У Анжели народилися дві дівчинки, а у Василини два хлопчики.

Миколу підвищили на роботі і збільшили його і так величезну зарплату…