Віра поверталася додому з важкими пакетами. У під’їзді на ліфт чекала ще якась жінка. Вони разом увійшли. – Вам на який? – запитала Віра. – Шостий, – відповіла жінка. Ліфт піднявся на поверх, жінки вийшли. Віра почала шукати ключі, як раптом побачила, що ця жінка підійшла до дверей її квартири. – Ви до кого? – здивувалася Віра. – Так ось ти яка, – уїдливо сказала незнайомка. – На вигляд пристойна. Віра застигла нічого не розуміючи

Думки розбігалися, налита сто років тому кава самотньо остигала поряд з монітором.

Віра відчувала, що якщо не зробить перерву, то просто звалиться поряд із робочим столом!

Головний офіс скинув днями план на місяць – на думку Віри та її колег, цей план був нереальним у виконанні. Вони злилися, пихкали… І робили цей план! Очі бояться, як кажуть, а руки роблять!

– Я піду подихаю хоч п’ять хвилин, – заявила Віра своєму колезі, який також сидів над підрахунками і розрахунками.

Той кивнув, але навряд чи зрозумів, що вона говорить.

Віра вийшла на ганок і з задоволенням підставила обличчя травневому сонечку. Як же добре на вулиці! У такий деньок не в офісі сидіти треба, а на природу їхати, дихати смачним повітрям, слухати дзвінкі співи птахів, насолоджуватися теплом… Ех!

Найкращі травневі дні вона витрачатиме на виконання безглуздого плану.

– Здрастуйте, дівчино, – пролунав гарний і до дуже знайомий чоловічий голос поруч. – Не підкажете, де кредитного менеджера можна знайти?

Віра обернулася і привітно відповіла:

– Зайдіть он у ті двері, коридором праворуч, там побачите. Повз не пройдете.

Серце затремтіло – чому вона вдала, що не впізнала його? Злякалася? Чого?

Він уважно дивився на неї, в очах з’явилося здивування, потім замилування.

– Ти?! Тут? Але… Господи, яка ти… Тебе не впізнати, слово честі!

Вадим не змінився – ті ж блакитні джинси, біла футболка, шкіряна куртка із заклепками, на руках масивні браслети. Під рукою блакитний мотоциклетний шолом.

Вадим завжди був таким – яскравим, ефектним, що привертає увагу жінок будь-якого віку.

– Так сильно змінилася? – посміхнулася Віра.

Як тільки він її впізнав, серце прийшло в норму, в голові прояснилося. І, напрочуд, у душі не колихнулося нічого колишнього. Ніби ніколи і не було того сильного кохання…

– Чи змінилася? Звісно! Ти така красуня! Така вся ділова… Можна з вами познайомитись, дівчино? – Вадим увімкнув свою чарівність, подаючи її як жарт. Але в яскраво-блакитних очах (о скільки ночей ці очі дивилися на Віру!) майнула настороженість.

– Ви спізнилися, юначе, – підхопила жарт Віра. – Я давно заміжня.

Вадим дивився на неї з викликом – він звик брати своє. І Віра це чудово пам’ятала.

– Чоловік не стіна, можна і посунути, – посміхнувся він.

Віра знову чемно усміхнулася і відповіла:

– Не рекомендую. І взагалі – у мене немає часу, Вадиме. Іди до клієнтського відділу, там не заблукаєш. А мені треба працювати. Всього найкращого!

Вона повернулася і пішла назад до свого кабінету, до монітора та документів із цифрами. Потрібно робити план…

***

Десять років тому…

Вони познайомились у нічному клубі, куди Віра прийшла зі своєю давньою приятелькою Ірою, яка приїхала до неї погостювати на вихідні.

Іра хотіла погуляти по всій програмі, бо вдома залишився чоловік та двоє дітей. А Ірі хотілося “струсити стариною”, як у їхні студентські роки.

Вони чудово посиділи в кафе, побалакали, згадали минуле. Потім Ірі захотілося танцювати, і вони поїхали до нічного клубу, де натанцювалися досхочу.

До них за столик тоді підсіли двоє молодих людей.

– Хлопчики, на мене не дивіться, я одружена, люблю чоловіка та дітей, – категорично позначила свої межі Іра.

– І як тільки чоловік відпускає таку красуню одну?

Іра клацнула язиком.

– Довіряє!

Вони весело посиділи з хлопцями, побалакали про різне, іноді танцювали. А під ранок, коли Віра вже майже засинала, хлопці провели їх до її будинку.

Розлучилися як старі друзі – помахали один одному і розійшлися.

– Чудово повеселилися, – тріумфувала Іра.

А через тиждень Віра поверталася додому з роботи, коли біля під’їзду їй перегородив шлях хлопець у світлих джинсах та шкіряній куртці. Яскраво-блакитні очі з іскорками хитрощів притягували, як магніт.

– Привіт Віра! Нарешті я тебе дочекався, – усміхнувся хлопець. – Хочу запросити тебе прогулятись.

Віра мовчала, здивовано дивлячись на хлопця.

– Я Вадим. Пам’ятаєш? Ну, ми відпочивали в клубі разом минулої п’ятниці…

– Ааа … Ти просто в клубі був скромніше одягнений, – почала приходити в себе Віра.

Вона була впевнена, що якби Вадим був у цьому вбранні тиждень тому, вона б його точно не забула.

І очі… Якби вона тоді їх побачила, то, напевно, дозволила б собі в них закохатися.

Але вона не хотіла ні з ким фліртувати, а тому не звертала уваги на хлопців, сприймала їх просто як сусідів по столику.

– А я тебе давно знаю, – заявив Вадим. – Ти приїжджала до нас по роботі. Така гарна. Недоступна.

І вони почали разом згадувати той випадок. Віра і тоді не помітила Вадима.

– Ну так що? Підемо гуляти?

Це прозвучало так… мило і по-дитячому… Віра не могла відмовити.

І вони пішли гуляти. Просто гуляти – парком, вулицями, вулицями площі. Якоїсь миті Вадим обережно взяв її за руку – і вони продовжували гуляти, говорячи на різні теми.

Їм було цікаво.

А коли на місто опустилася ніч, Вадим запропонував покататися на його мотоциклі.

Він натягнув на неї стильний шолом, а сам лишився без шолому.

– Я ж не знав, що возитиму дівчину, – пояснив він, – не купив поки що другого шолома.

Вони каталися нічними вулицями, а потім загнали мотоцикл у гараж і пішли пити каву в нічну кав’ярню. Там просиділи до світанку.

А потім Вадим провів її до під’їзду і… пішов, махнувши рукою на прощання.

Віра була одночасно захоплена та розчарована таким вчинком.

Невизначеність породжувала дивний інтерес!

Спати не хотілося. У голові застрягла картинка – ніжний погляд яскраво-блакитних очей з хитринкою в глибині.

… Їхній роман розвивався незвично.

Вадим з’являвся несподівано, вони неодмінно кудись вирушали – погуляти, повечеряти, подивитися кіно… А потім він проводив Віру до під’їзду і йшов.

Віра злилася і дивувалася – чому він так поводиться? Що йому заважає зайти до неї? Навіть її натяки він делікатно відхиляв.

Потім Вадим не з’являвся довгий час. Віра не знала, що й думати. Вона забула гордість і бігала до гаража, де Вадим зберігав мотоцикл.

Сподівалася його там застати. Але безуспішно.

Потім, Віра пішла на роботу до Вадима.

Його колеги дивилися на неї з цікавістю та одночасно з усмішкою.

– Вадим у відпустці, у нього сімейні обставини, – сказав один із його колег.

…Віра не пам’ятала, як вийшла і попрямувала додому. Вона прокинулася лише вдома.

Вона сиділа в темній кухні, дивилася на самотній місяць і слухала пісню, яку вони з Вадимом любили наспівувати, гуляючи та тримаючись за руки.

“Сімейні обставини”… Так ось що його тримало осторонь неї.

Віра була категоричною противницею романів із одруженими чоловіками. І не приховувала цього.

І ось – треба так… вляпатися!

Як же погано було на душі! Як жити далі?… без нього?

Йшли дні, тижні…

Непомітно підступила осінь – найнелюбіша пора року. Почалися дощі, посилюючи і так поганий стан Віри.

Вадим з’явився, як завжди, зненацька.

Цього разу він подзвонив у двері.

Віра дивилася на нього і… ледве стримувала себе, щоб не кинутися до нього в обійми.

Вадим промок під дощем, з його волосся і одягу стікали краплі, колір очей змінився – він став глибшим, темнішим… Хитринки сховалися.

– Приймеш мене? – хрипко промовив він, дивлячись прямо в очі Вірі, ніби намагаючись у них прочитати відповідь.

Віра мовчки відсунулась, даючи можливість пройти.

Вадим пішов одразу на кухню.

– Я чомусь саме так і уявляв… Затишно. Дуже.

Він влаштувався на дивані і мерзлякувато зіщулився.

Віра також мовчки поставила чайник, нарізала сиру та ковбаси, виклала хліб.

Вадим взяв її за руку, коли вона діставала цукорницю.

– Посидь зі мною… Я скучив.

Віра застигла.

– Тобі треба попити гарячого чаю, інакше можеш занедужати, – всупереч своїй волі вона відсторонилася від Вадима і продовжила накривати стіл. – Ти ж голодний?

– Дуже, – охоче відповів він. І це прозвучало дещо двозначно.

А потім вони пили чай та слухали свою улюблену пісню.

– Я повернувся, – хрипко сказав Вадим. – До тебе. І більше нікуди не піду.

Чомусь Віра не захотіла ні про що його питати. Їй взагалі не хотілося нічого казати.

Вона хотіла лише слухати його голос.

Того вечора Вадим нікуди не пішов.

Наступні тижні були найщасливішими для них.

Незважаючи на те, що осінь видалася холодною і дощовою, вони із задоволенням каталися нічним містом (Вадим купив їй гарний шолом), потім відігрівалися в кав’ярні. Слухали улюблений альбом і підспівували, коли знали слова.

Віра щодня поспішала раніше повернутися з роботи, бо знала – вдома її чекає Вадим.

Якось разом з нею в ліфт увійшла молода жінка, яка пройшла до квартири Віри і з цікавістю її оглянула.

– Так ось ти яка, – уїдливо сказала вона. – На вигляд пристойна.

То була дружина Вадима.

Після цієї сцени на очах у цікавих сусідів Вадим побіг за своєю дружиною, навіть не озирнувшись на прощання.

І знову ніч у порожній кухні, плач дощу за склом і… безнадійність та порожнеча.

Віра тоді з великими труднощами виринула з безодні розпачу. У батька виявили важку недугу. Віра була дуже потрібна сім’ї. Сильна та оптимістична.

Огляди, аналізи, храми, – все це, здавалося, викинуло з життя Віри спогади про її кохання.

Але ночами було важко.

А за день до Нового року Вадим зайшов з великою сумкою.

– Рідна… Вибач! Я більше нікуди не піду.

І вона малодушно (та ні, не малодушно – радісно! і тріумфально!) прийняла його.

Віра світилася щастям.

Тату ставало краще. Надія залишалася. А у Віри наче крила виросли за плечима. І вона наважилася – познайомила батьків із Вадимом.

Хлопець привабив маму і вселив у батька впевненість у щастя доньки.

Кілька місяців незабутнього щастя. Віра буквально літала. Вона не знала, що кохання може бути таким сильним. Але кожна хвилина, проведена без Вадима, здавалася їй вічністю.

А потім (боже, як очікувано!) Вадим повідомив, що йому треба виїхати на кілька днів до Києва.

І він поїхав. Забравши всі свої речі і поклавши на полицю ключі від квартири Віри.

Стало порожньо. І зрозуміло, що Вадим більше не повернеться.

Але вона продовжувала чекати. І пояснювала батькам, що Вадим у відрядженні…

А ночами вона плакала в голос, слухаючи їхні улюблені пісні.

А потім вона дізналася, що Вадим живе з іншою жінкою. Цілком випадково побачила їх. Вони йшли вулицею, тримаючись за руки і сміючись.

Вадим ковзнув по ній байдужим поглядом. В очах хлюпалися хитрощі.

А ввечері вже чекав її біля під’їзду.

– Зрозумій мене, так склалися обставини… Але я люблю лише тебе! Пробач. Ти мене приймеш?

Віра насилу стримувалася, щоб не закотити скандал.

– Пішов геть! – сухо кинула вона.

І пішла додому. Не обертаючись.

Вона пережила ніч сліз та образи. Їй здавалося, що життя зупинилося. Але треба було якось триматися.

Вона уявляла собі, як вони з Вадимом зустрінуться років за п’ять. Він буде такий жалюгідний, а вона – красива, незалежна та жорстока. І вона викличе у ньому бурю емоцій і… покине.

«Непотрібні мені чоловіки!” – з цією думкою вона прокинулася наступного ранку.

З цією думкою вона продовжувала жити.

Коли вона познайомилася з майбутнім чоловіком, вона також нелюбила всіх чоловіків. Вона ще довго плакала ночами, коли їй снилося, як вона входить у квартиру, а там немає речей Вадима, а ключі лежать на тумбочці.

Від цього проблемного кохання можна було зцілитися лише новим коханням.

І це вийшло.

*****************

Віра повернулася до цифр та документів. Вона посміхалася.

Ось цей чоловік, якого вона зараз бачила, колись був її проблемним коханням?

Смішно!

Задзвонив мобільний. Чоловік!

– Віра, ми тут на дачу зібралися з хлопчиками… Ти до нас приїдеш сама чи за тобою заїхати?

Чоловік забрав близнюків із садка та вирішив поїхати з ними на дачу.

Чудова ідея!

– Я сама дістануся, їдьте.

Їй треба було ще щось зробити. Щоб остаточно вигнати зі свого життя фантом проблемного кохання.

Після роботи Віра відшукала в інтернеті їх із Вадимом улюблений альбом і прослухала його від першої до останньої пісні.

Нічого.

Вона вже пережила це. І більше ніколи не впустить навіть тінь від минулого у своє щасливе життя.