Аліса з Максимом і Світланою приїхали до друга в село. Максим зайшов у двір. – А де Павло, – запитав він. – У магазині, – відповіли йому. Вони ще не були в нього в селі і сіли чекати. Підʼїхала машина Павла. Аліса підійшла. – Привіт, – сказав Павло. – Ми знайомі? – Я, Аліса. Подруга Максима і Світлани. – А хто це такі? Аліса застигла від подиву

-Ну коли ж закінчиться ця зміна? – Аліса від втоми заплющила очі.

Вона почула, як хтось став викладати продукти на стрічку, зібралася, розплющила очі і посміхнулася – перед нею стояв він…

Один із постійних покупців, який дуже подобався Алісі.

Та втім, якщо говорити відверто, то й усім дівчатам із її зміни.

Всі привітно посміхалися йому і трохи кокетували.

Це був молодий чоловік старший за Алісу років на 5, красивий і при грошах – це було видно і по його машині і по продуктах, які він зазвичай купував.

Аліса знала, що звуть його Дмитро – адже саме вона оформляла йому давно карту постійного покупця.

-Який же він гарний! – вкотре подумала Аліса і стала пробивати його покупки.

-Картку магазину дайте, будь ласка. Бали списати? Розрахунок карткою?

-Так, як завжди, дякую, – він усміхнувся Алісі і від його посмішки її серце затремтіло і від втоми не залишилося і сліду.

Хвилин через 15 її поміняли і Аліса пішла збиратися додому.

-Щастить тобі, Аліско, знову він у тебе товари брав. От скажи, чому ти весь час мовчиш і нічого не скажеш? Я б точно щось сказала б.

-Ну, дівчатка, а що йому сказати? Я завжди ніяковію…

Це у вас виходить романи заводити, а в мене якось не дуже…

Аліса зітхнула.

-Та просто не треба тобі це і все, – сміялися її колеги. – Бо коли людині треба, то жодних перешкод перед нею немає.

-Добре дівчата, я – додому. Бувайте, – Аліса припинила подальшу розмову і попрямувала у бік будинку.

Зазвичай вона уявляла собі, як вона виходить з магазину разом із Дмитром і як вони йдуть, і йдуть, і йдуть, і як їм добре разом.

Але сьогодні її зачепила фраза колег про те, що “їй нічого не треба” і Аліса йшла і злилася.

-Ні, ну треба ж так сказати! Не треба мені! Дуже навіть треба. Ось усе б віддала, щоб бути з Дімою. Адже скільки років уже все думаю про нього і думаю, навіть на інше місце роботи не можу вийти, бо тоді ніколи його не побачу. Не треба мені! Ось же ж!

-Дівчино, ви йдете чи ні? Дозвольте пройти! – Аліса обернулася і побачила, що вона не дає пройти якійсь дівчині.

-Вибачте, – пробурмотіла вона. – Звісно, проходьте.
Аліса пропустила дівчину і пішла слідом за нею.

-А може і справді мені нічого не треба? Може я просто прикриваюся цією закоханістю щоб нічого не міняти у своєму житті?

У мене ж вища освіту, а працюю я всього лише касиром. Так, – раптом вирішила вона. – Мають вони рацію. Треба якось сказати Дімі про свої почуття і нарешті почати пошук роботи за спеціальністю.

А далі потягнулися звичайні дні.

Аліса сиділа на касі й іноді розкладала продукти у залі.

А Діма час від часу приходив до них по продукти. І щоразу він ішов пробивати свої покупки на касу до Аліси. І щоразу Аліса намагалася заговорити з ним. І щоразу в неї нічого не виходило.

Був час обіду. Аліса була в залі та розкладала товар.

-Я тобі говорю, не потрібен мені такий автомобіль, розумієш? Все, бувай. Я зайнятий, – пролунав поряд знайомий голос.

Аліса обернулася і побачила Діму. Діма теж побачив її і несподівано сказав:

-Привіт.

Аліса усміхнулася у відповідь і несподівано для себе вимовила:

-А касир вам теж не потрібен?

-Вибачте, – Дмитро не розуміючи дивився на Алісу.

-Питаю, касир вам не потрібен? – дивуючись своїй сміливістю повторила своє запитання Аліса.

Нарешті до Дмитра дійшло запитання і він відповів:

-Такий як ви, дуже навіть потрібен. Може, сходимо сьогодні ввечері кудись? Я звільнюсь і до 6 можу за вами заїхати.

Аліса мало не відкрила рота від подиву – вона думала, що він посміється над нею і все. Але дуже швидко взяла себе в руки і кивнула:

-Згодна.

-Тоді до вечора.

Дмитро пішов. А Аліса зайнялася своїми справами, але чим ближче наближалася 6 година вечора, тим більше вона починала хвилюватися.

Рівно о 18.00 вона побачила, що до їхнього магазину під’їхала машина Дмитра і попрощавшись із колегами, вона попрямувала до неї.

Вона не бачила дивляться на неї колеги чи ні, але точно знала, що завтра цю новину обговорюватимуть усі.

Дмитро привіз Алісу в якесь кафе і вони посідали один навпроти одного.

Алісі було ніяково. Просто Дмитро справді був видним чоловіком і всі відвідувачі та відвідувачки цього кафе одразу ж звернули на них увагу.

І Аліса зрозуміла, що всі дівчата зараз мріють опинитися на її місці та обговорюють її зовнішність.

-Давай перейдемо на “ти”, – запропонував Дмитро. – І нарешті познайомимося. Мене звуть Дмитро.

-Я знаю. Я ж оформляла картку постійного покупця. Я – Аліса.

-Із Задзеркалля?

Аліса посміхнулася, Дмитро не був оригінальним. Так запитували майже всі її знайомі. Звичайно, були різні варіації: з майбутнього, чи в країні чудес? Тож до таких питань вона звикла.

-Все може бути, – сказала Аліса. – Читав цю книжку?

Дмитро похитав головою:

-Ні.

-А даремно. Вона дуже цікава…

Вони поговорили трохи про книги, кіно, музику. Прогулялися парком. А потім Дмитро просто відвіз Алісу додому і галантно сказав:

-Дякую за прекрасний вечір.

І зник.

Вони навіть не обмінялися номерами телефонів.

Аліса увійшла до квартири і зрозуміла, що Дмитро – це не її людина. Так, він гарний, харизматичний, але її серце ніяк не відреагувало на нього.

Наступного дня Аліса прийшла на роботу і з почуттям виконаного обов’язку написала заяву на звільнення за власним бажанням…

Йшов час. Аліса знайшла нову роботу за своєю професією і поринула в неї з головою.

-Алісо, – запитували її подруги. – А що в тебе в особистому житті?

-Дівчата, ось чесно скажу, поки що ніхто не подобається. Так що поки що затишшя. Якщо хочете мене з кимось познайомити, то я не проти.

-Ну треба ж, – здивувалася Світлана. – Наша Аліса нарешті погодилася з кимось познайомитись. Подумаю, хто в мене залишився не зайнятий.

Усі інші подруги теж вирішили подумати. І в Аліси почалося насичене життя: чи не кожен день вона почала ходити на побачення.

Багато було цілком гідних хлопців, але Алісине душу ніхто так і не зачепив.

-Знаєш, Алісо, тобі не догодиш. Ми з такою кількістю хлопців тебе познайомили, а ти так нікого і не обрала, – подруги були незадоволені.

-Ну що я можу зробити, – розвела Аліса руками. – Серцю не накажеш…

-Ех, гаразд, – сказала Світлана. – У вихідні, друг мого Максима, Павло, влаштовує вечірку з приводу покупки дачі. Поїдеш із нами.

Дуже перспективний юнак. І якщо він тобі не сподобається, то я навіть не знаю тоді хто тобі взагалі сподобатися може!

Аліса зітхнула і погодилася.

Цілий тиждень лив дощ і Аліса вже думала, що ніякої вечірки на вихідних не буде, але в суботу з-за хмар виглянуло сонце і Аліса почала готуватися до поїздки.

-Повтори, як називається село? Так, записав. А далі куди? Ну, у сенсі вулиць немає у вас, чи що? А як же ми впізнаємо про твій будинок? Аааа… Зрозумів. Виїжджаємо. Чекай.

Потім Максим повернувся до Світлани та Аліси і сказав:

-Ну Що, готові? Поїхали!

І вони поїхали…

Світило сонце, настрій був прекрасний, вони їхали і співали пісеньки, які лунали по радіо.

Вони приїхали. І навіть будинок змогли знайти легко, бо з зеленими воротами він був один.

У будинку вже було багато гостей.

Максим відкрив хвіртку і зайшов.

-Привіт, а де Павло? – запитав він у першого зустрічного хлопця.

-Павло в магазин поїхав. Захотів щось докупити. Та ви проходите, знайомтеся з усіма, розташовуйтесь.

Вмовляти Максима зі Світлою та Алісою не довелося. Вони швидко освоїлися у новій компанії.

-Слухай, Світлано, знаєш що дивно? Адже я нікого з присутніх взагалі не знаю. А я чув, що Павло запрошував хлопців із роботи, – Аліса почула, як Максим зі Світланою тихо перемовляються.

-Та ти зателефонуй йому, – запропонувала Світлана.

Максим набрав номер, але телефон Павла був недоступний.

-Добре, потім розберемося, коли Павло приїде.

Вечірка вже йшла повним ходом. Приїхав Павло. Аліса побачила, що під’їхала машина і вирішила піти та подивитися на нього.

Вона пішла в бік машини, що під’їхала, а назустріч їй ішов молодий чоловік від виду якого в неї швидко забилося серце. Ні, він не був гарний як Діма, але чомусь Аліса відчувала, що це він… Її чоловік.

-Привіт, – сказав Павло.

Він здивовано дивився на Алісу.

-Я тебе знаю?

-Не думаю. Я – Аліса. Подруга Максима і Світлани.

-Павло, – представився він. -А хто такі Максим і Світлана?

Тут очі Аліси округлилися від подиву.

-Наскільки я знаю, ти працюєш разом із Максимом.
-Хм… Дивно, але нічого, розберемося.

Виявилося, що вони приїхали не в те село і зайшли на вечірку зовсім до незнайомої людини.

-Нічого собі! – обурювався Максим. – Виявляється у вас тут поряд два села з однією назвою!

Світлана сміялася:

-Треба ж, у вас у одного тут будинок з зеленими воротами, адже саме вона була нашим орієнтиром.

А Аліса і Павло дивилися один на одного і посміхалися.

-Напевно, ми поїдемо, – сказав Максим. – А то наш Павло на нас чекає.

Світлана взяла його за руку і показала на Алісу з Павлом, і довершила все це круглими очима, як би кажучи: як ми поїдемо?

-Ні, ні, ні, – сказав у цей же момент Павло, не відводячи погляду від Аліси. – Зараз я вас не можу відпустити. Поїдете завтра.

І вони залишилися. Максим зі Світлою до наступного ранку.

А Аліса… Аліса залишилася назавжди…