Карина пішла в кімнату, взяла телефон і набрала номер матері. – Привіт, мамо! – сказала вона в слухавку. – Привіт, Кариночко! – голос матері був якимось дивним. – Мамо, ми в гості збираємось! – сказала Карина. – Мій Микола зараз до тебе внуків приведе. – Я сьогодні зайнята… – раптом сказала мати. – Як це?! – вигукнула Карина. Такого ніколи не було. Мати завжди погоджувалася. – У мене сьогодні… Одним словом, я не можу, – сказала мати. Її голос був якийсь загадковий. – Мамо, що трапилося?! – Карина не розуміла, що відбувається. – А ти часом… – Карина не договорила фразу, й застигла від несподіваної здогадки

У Миколи й Карини було двоє дітей: Оленці – шість років, а Петру – три.

Вони мали бабусю, до якої дітей можна було відправити на вихідні.

Та жила одна у двокімнатній квартирі, а головне – любила своїх онуків – ну прямо ідеальна бабуся!

Микола з Кариною, обійнявшись, стояли біля плити й дивилося на своїх малюків, які наминали булочки з йогуртом.

– Зараз відправиш їх до бабусі, а я поки що в квартирі приберу, – планувала Карина. – Потім ми купимо подарунок і підемо до наших друзів. У них сьогодні сім років спільного життя. Сказали, що ми тільки вчотирьох будемо.

– Ігристого треба взяти, – посміхнувся чоловік.

– Тільки одне… Хоча вони вже, напевно, запаслися. Посидимо у них, і сьогодні, хоч ніч спокійно проведемо…

– Все, дзвони!

Карина пішла у кімнату, взяла свій телефон і набрала номер матері:

– Привіт, мамо!

– Привіт, Кариночко! – голос матері був якимось радісним і щасливим.

– Мамо, ми сьогодні до друзів у гості збираємось! Микола зараз до тебе онуків приведе.

– Доню, а сьогодні я зайнята…

– Як це?! – мимоволі вигукнула Карина.

Такого ніколи не було. Мати завжди погоджувалася одразу.

– У мене сьогодні… Доню, одним словом, я сьогодні не можу, – сказала мати.

Її голос був якийсь загадковий.

– Мамо, що трапилося?! – Карина не розуміла, що відбувається.

– Карино, не питай поки нічого. У мене і так все на купу.

– Мамо, а ти часом… – Карина не договорила фразу, й застигла від несподіваної здогадки.

– Доню, все! – мати поклала слухавку.

Микола зайшов у кімнату й побачив задумливу дружину:

– Карино, що трапилося?! – здивувався він.

– Сьогодні ми йдемо гуляти з дітьми. Мати їх не бере.

– Чому?! – ахнув він.

– Вона, здається… Закохалася.

– Що?! – засміявся Микола. – Моя теща, бабуся наших дітей, закохалася?!

– Ну і що тут такого? – але сама Карина ледве стримувала усмішку.

– Та їй уже пʼятдесят!

– Їй сорок дев’ять, а кохання воно таке, – Карина жартівливо скуйовдила чоловіка волосся. – Піду збирати дітей. Ми разом йдемо гуляти в парк.

– Сьогодні доведеться обійтися одним морозивом, – розчаровано пробурчав чоловік.

…Ірині справді було не до онуків. Вона закохалася по-справжньому. З того часу, як двадцять років тому вона розлучилася з чоловіком, то жила сама.

Чоловіки іноді були, але вони швидко розходилися.

Адже їй хотілося, щоб у її маленької Кариночки був хороший тато, але ті, хто підходив на цю роль, були в основному одружені.

Так і прожила вони ці роки, де була тільки турбота про доньку. На особисте життя часу не залишалося.

Дочка виросла, вийшла заміж, набагато вдаліше за матір, живуть непогано, двоє дітей, її онуків…

Раптом, коли вона вже подумувала про пʼятдесятирічний ювілей, прийшло кохання! Справжнє…

І чоловік, немов з її снів. Ірина не могла уявити, що дружина цього чоловіка покинула його і поїхала з іншим за кордон.

Нехай багатим, але ж…

А може, хтось там, нагорі, вирішив, що він половинка саме Ірини, а вона його половинка?

…Ірина готувала сніданок на двох, постійно підбігаючи до вікна. Ось і її коханий.

Декілька хвилин вона зачаровано дивилася на його постать. Опамʼятавшись, кинулася в коридор.

Щойно задзвенів домофон, Ірина схопила слухавку і натиснула кнопку.

Він зайшов, обійняв. Як приємно відчувати сильні чоловічі руки. Перед очима з’явилися три троянди.

– Дякую! – і поцілунок.

– Куди ми сьогодні йдемо?

– Потім…

І весь світ перестав існувати для Ірини. Тільки він…

…З квартири вони вийшли через кілька годин і попрямували у бік парку.

Там звучала музика, а настрій був такий святковий.

Вони йшли під ручку й щасливо посміхалися.

Раптом пролунав чий голос:

– Бабусю! – назустріч їм бігли її онуки.

Підбігли, обійняли, з подивом дивлячись на дядька, що стояв поруч.

– Твої? – усміхнувся той.

– Мої, – зітхнула Ірина, передчуваючи, що прогулянка може й не продовжитись.

Підійшли дочка із зятем, так само з цікавістю подивилися на чоловіка.

– Андрію, знайомся! – елегантно змахнула рукою Ірина. – Це моя дочка Карина, зять – Микола.

– Дуже приємно! – сказала дочка.

– Андрій!

Чоловіки потисли руки на знак привітання. Усі нерішуче замовкли. Усі мали свої плани на цю суботу і такого повороту подій ніхто не очікував. Тим більше, онуки тримали Ірину, і, схоже, відпускати її не збиралися. І тут на телефоні Андрія заграла мелодія.

– Дочка, – сказав він якось винувато.

– Тату, – почувся голос із телефону. – Посидь сьогодні з онуком!

– Уляно, я сьогодні не можу.

– Ну, тату, будь ласка!

Ірина посміхнулася і легенько торкнулася його плеча:

– Давай вже, до купи!

Андрій кивнув головою і пробурчав у слухавку:

– Добре привозьте! Ми в парку біля воріт вас чекатимемо.

– Тату, дякую! – пролунав радісний голос і одразу тон змінився. – Тату, а хто це «ми»?

– Приїдеш, познайомлю!

Карина побачила, що чоловік забрав телефон, посміхнувся її матері, й усміхнулася у відповідь.

Діти крутилися поряд з бабусею:

– Мамо, то ми підемо! Нас запросили…

– Ідіть! – махнула рукою мати.

Дочка із зятем одразу зникли, залишивши внуків.

– Ну, Ірино, ходімо з моїми знайомитися! – щасливим голосом промовив чоловік.

Не встигли вони підійти до виходу з парку, як з’явилася не надто нова автівка. З неї вискочив хлопчисько на вигляд ровесник її онуків і кинувся до Андрія. Слідом вийшли чоловік із жінкою.

– Ірино, знайомся! – представив їх чоловік. – Це моя дочка та зять.

Після знайомства ті ледве стримуючи сміх, сіли в машину і поїхали, залишивши онука дідові.

– Андрію, – сумно посміхнулася їм услід Ірина. – Схоже, і мої, і твої вважають нас старими…

– А ми в молодості хіба не такі були? – обійняв її чоловік і одразу звернувся до внука: – Славко, ти старший тож…

– Та зрозумів я, – по-дорослому промовив хлопчик.

– Скільки йому років? – запитала Ірина.

– Сім, у вересні до школи піде.

– Ну, що ходімо до мене?

– Ні, до мене! – запропонував Андрій. – Я тут поряд живу, і ти в мене ще жодного разу не була.

Вони стояли, обійнявшись, і дивилися, як у дитячій кімнаті гралися їхні онуки:

– У молодості я мріяла, що в мене буде троє дітей і коханий чоловік, – з неприхованою ностальгією в голосі промовила жінка. – Але життя пролетіло…

– У нас із тобою все життя ще попереду! – міцніше пригорнув її до себе Андрій. – Ірино, виходь за мене заміж! Я буду тобі коханим чоловіком, а замість дітей будуть онуки. Гроші ми хороші заробляємо, житлом забезпечені…

– Я згодна! Я буду дуже, дуже хорошою дружиною!