Олена повернулася додому з важким пакетами у руках. Жінка зайшла на кухню і стала розпаковувати продукти в холодильник. Відкрилися вхідні двер, з роботи повернувся чоловік. – Привіт, – сказав чоловік, зайшовши на кухню. – Я пошту по дорозі додому перевірив. Тут тобі якийсь лист прийшов! – Лист? – здивувалася Олена. Жінка відкрила конверт, переглянула і аж на обличчі змінилася. – Що там? – захвилювався чоловік. – А ти сам подивися! – Олена передала листок чоловіку. Він переглянув його і застиг на місці від побаченого

– Ну, дякую, доню. Бажаю тобі, щоб і про тебе в старості твої діти також дбали, – сказала Раїса і пішла геть.

Дочка так і залишилася стояти біля суду.

Раїса взагалі не розуміє, чому дочка раптом стала чужою, бездушною. Не інакше чоловік так діє на неї. Адже Раїса з чоловіком виховувала дітей у коханні та турботі. Намагалися все зробити для дітей. Важко було, але вони все пройшли разом, а тепер мати не потрібна.

Діти маленькі часто нездужали, Раїсі довелося звільнитися з роботи, щоб не водити дітей до дитячого садка. Дочка з сином, один за одним пішли до школи, знову треба було дітей проводжати та зустрічати. Про жодну роботу і мови не було.

Раїса прибирала, варила, прала, уроки з дітьми вчила, секціями водила. А влітку дача там багато роботи.

Коли діти підросли, Раїса намагалася влаштуватися на роботу, але за фахом у пристойні організації вже не брали – не було досвіду, та кваліфікацію Раїса втратила. А в незрозумілу організацію за копійки не хотілося влаштовуватися. От і не працювала Раїса. Потім мама Раїси занедужала і злягла, довелося її доглядати, поки не поховала маму.

Ближче до пенсії вона таки пішла працювати, щоб заробити хоч якусь пенсію.

Діти вже жили сім’ями, коли не стало чоловіка Раїси. Грошей стало бракувати. Маленької пенсії вистачало лише на комунальні платежі, їжу. А щоб купити щось з одягу, треба було на чомусь економити.

Сварка із дочкою Оленою відбулася, коли Раїса попросила у дітей грошей на нову куртку. Син одразу дав свою частину суми, а ось дочка закотила сварку:

– Мамо, звідки у нас зайві гроші. У нас є діти, у нас іпотека. Ми і так працюємо без відпочинку. Хочеться ще у відпустку поїхати.

– А мені що робити? Ходити в старечій курточці? Тобі самій не соромно, що твоя мати ходить, так? – мало не плакала Раїса.

– Я тобі вже не вперше кажу, здай бабусину квартиру. Ось тобі пасивний дохід. Потім купуй хоч куртки, хоч чорну ікру, – дочка наполягала на своєму.

– Та що ти прив’язалася до цієї квартири? Квартиранти рознесуть квартиру так, що потім на ремонт більше грошей витратиш. А я ж її для вас бережу. От не стане мене, все вам дістанеться.

З того дня й не спілкуються матір із дочкою. Раїса не розуміла, як Олена могла так вчинити з нею.

Коли вкотре Раїса скаржилася на доньку своїм сусідкам, одна з них і напоумила, подати на дітей заяву до суду, щоб призначили аліменти.

Раїса довго сумнівалася і нарешті зважилася. Сходила до суду, там їй допомогли скласти заяву. І суд відбувся.

Краще б не подавала. Тепер і син на матір ображений, і в аліментах відмовили. Суддя сказав, що раз у Раїси є трикімнатна квартира, в якій вона живе, і двокімнатна, яка дісталася у спадок, отже, Раїсі не потрібні гроші.

– Як це так? Я квартиру їсти маю, чи взимку не виходити на вулицю з квартири? – скаржилася Раїса сусідкам.

Син хоч образився, але гроші матері відправляв, а дочка наче забула про існування матері…