Борис був на роботі, коли подзвонила його дружина. – Борисе, твоя мама хоче тебе побачити, – сказала в слухавку жінка. – Ти приїдь, не багато їй залишилося. Борис відпросився з роботи і приїхав додому. Мама лежала на ліжку. – Що ти хотіла? – одразу запитав він. – Мене скоро не стане, і тобі дістанеться батьківський будинок, – тихо сказала вона. – Мамо перестань, тобі стане краще, – усміхнувся син. – Дослухай мене Борисе, – продовжила жінка. – Ти цей будинок не ремонтуй! І взагалі забудь, що він існує!  – Але чому? – Борис здивовано дивився на матір, не розуміючи, чому вона так говорить

Борис був єдиною дитиною у сімʼї. Звичайно він був давно і щасливо одружений, мав дочку та сина. Жила вся родина у місті.

Батьків не стало в один рік. Не встигла мати у спадок вступити після чоловіка, як і її не стало.

– Не чіпай це гніздо. Не воруши. Поки будинок стоїть – нехай стоїть. На ремонт гроші не витрачай. Просто, якщо хочеш, приїжджай. А краще збудуй свій, землі багато, – все, що встигла сказати мати про будинок перед відходом.

Поховали її поряд із чоловіком. Все як належить зробили, і життя потекло далі. Село Борис любив, та й уся його родина любила там відпочивати. Зачекав півроку і збирався вже вступати в спадок, але тут з’ясувалися подробиці, про які ніхто і не здогадувався.

В будинку було безліч власників. Старші батькові брати, а їх було четверо, мали багатодітні сім’ї. Вони, як і батько Бориса, мали отримати частку у домі після того, як не стане їх батьків. Так воно й було. Але потім брати роз’їхалися, стали жити в інших містах, різними куточками країни, про будинок просто забули. Повертатися до села ніхто не збирався. Навіть на прощання з братом приїхати ніхто не спромігся. Двох вже не було на цьому світі, ще один жив дуже далеко, а останній дуже нездужав.

Борис захотів будинок відновити, вірніше, його син запропонував все відремонтувати і приїжджати на рибалку і в ліс. Поруч була річка, у лісі багато грибів.

У його володінні була лише батьківська частка. А як бути з рештою власників? Двоє живих дядьків, і численні двоюрідні брати. Брати спочатку навіть не хотіли вступати в спадщину, вважали марною тратою часу. Але коли один із них подав заяву, раптом подумали, що їм це теж треба. Частки були маленькі, але всі на щось сподівалися.

Борис розраховував отримати від усіх відмову від їхніх часток, це ж не будиночок біля моря, а маленька стара сільська хата в глушині в селі.

Але жадібність не знає меж. Його почали звинувачувати в егоїзмі та спробі нажитися за їх рахунок. Земля заповідна, райський куточок, тиша та благодать. В їхніх головах вона оцінилася дорожче за будиночок біля моря. Бориса просили надіслати фото, але відразу звинуватили в обмані. “Спеціально розвалюхи фотографуєш, щоб усі відстали.” Пропонували викупити частки, але за своєю ціною. Навіть казали, що  приїдуть, щоб оцінити спадщину.

— А ви купите мою частку.

– А нам навіщо? Ми живемо далеко, а тобі треба.

Начебто і будинок батьківський, а став зовсім чужим для Бориса. Одна п’ята частина його, а решта, якщо порахувати, на 15 осіб поділено. Це поки що на 15, а потім буде ще більше. Хотів як краще, а вийшло не зрозумій що.

Щось робити в хаті вже не хочеться. А родичі іноді все ще цікавляться, чи Борис надумав купити їх частки. Ніхто з них там так і жодного разу не був.

***

Минуло десять років. За цей час син Бориса, Микола, купив вільну ділянку поряд із сімейним гніздом, так вони його тепер називали, і збудував там будинок. Зв’язуватися із родичами більше не стали. Просто забули про спадщину. Село стало забудовуватися та заселятися дачниками. Ділянки скуповувалися за безцінь. Стало весело, бігали діти. Життя в селі влітку кипіло. Та й узимку теж, поруч росло котеджне селище.

Борис із дружиною багато часу проводили в селі з онуками. Діти працювали.

Якось приїхав родич. Вони навіть не дуже вже розумілися у спорідненості, ясно було одне – онук дядька Бориса. Молодий, але різкий.

– А ви казали, що будинок поганий. Приховуєте від рідні. Не добре. – З порога почав він.

– Може спершу ти нам скажеш, хто ти і навіщо завітав. – привітав гостя Борис.

– Я Валентин. Син Олега та Марії, онук Василя… родич я ваш. Ось приїхав подивитися на спадщину.

– А ти не за адресом потрапив.

– Я спитав, а мені вказали сюди.

– Ну, вказали сюди. Живемо ми тут. Це дім нашого сина. А якщо ти про спільну спадщину, то вона там. – Борис вказав на напіврозвалений будинок. – Але моя тобі порада – просто забудь про нього. Зрештою вже не знайдеш. Хоча знайдеш, але родичі не погодяться тобі в одноосібне користування таку величезну спадщину передати. Я вже пробував. Якщо є гроші – будуй свій, ділянки є, а ні – просто забудь.

– Це той самий будинок?

– Так. А ти що хотів побачити, палац чи замок? Ти хоч знаєш, у якому він році був збудований?

– А чому ви його в порядку не утримували?

– Я про це можу спитати будь-кого з вас. А якби зараз на його місці палац стояв, який я утримував би, тоді що? Усі б приїхали за своїми частками?

– Тут і справді ловити нічого. А я розраховував на гроші добрі. Хотів вам свою частину продати.

Борис навіть засміявся. Гроші, та ще й хороші.

– Ні. Дякую, мені вже не треба. А син просто відмовиться. Діліть далі самі, родичі.

– Поїду я. Бувайте.