Микола вирішив сходити до своєї сусідки Надії. – Ганнусю, я сходжу до Надії, – сказав він своїй дружині. – Вона попросила замінити кран на кухні. Підтікає він у неї. Переживає, що до сусідів вода затече… Микола пішов і щось довго його вже не було. Ганна вирішила вирішила сходити до сусідки – глянути що там і як. Надія жила сама з донькою. Її чоловіка не стало… Ганна підійшла до дверей квартири Надії і здивувалася – вони виявилися незамкненими. Ганна тихо пройшла на кухню й очам своїм не повірила

Валентина Петрівна була вже жінка у віці. Вона любила попліткувати і одразу бачила людину наскрізь – це вона сама так казала.

Валентина давно була на пенсії. Усі, хто її знав, називали її просто – Петрівна.

Жила вона у девʼятиповерхівці на першому поверсі, а її вікна виходили у двір поряд з під’їздом.

З кухні у вікні вона бачила усіх і все!

Хто прийшов, пішов, приїхав і поїхав, хто на лавці просто так нудьгує, хтось розмовляє, чи важливі проблеми вирішує, а в когось і кохання пізніми вечорами…

Петрівна багатьох знала. Зі свого та сусіднього під’їзду всіх могла перелічити, а з дальніх під’їздів майже всіх.

Вона була завсідницею лавки біля під’їзду, яку змайстрував добротно її сусід зверху Микола Іванович.

Той усе життя пропрацював теслею, от і постарався заради спільної справи.

Раніше біля їхнього будинку був пустир, але потім на його місці збудували ще дві дев’ятиповерхівки і великий дитячий майданчик.

У сусідньому будинку квартири видавали колись співробітникам заводу.

Петрівна і там багатьох знала, адже вона була старожилка цих місць.

Жила в тому будинку молода сім’я, дочка давньої приятельки Петрівни, з якою вони колись разом працювали.

Донька приятельки Ганна жила з чоловіком Миколою та двома дітьми – донькою Марійкою і сином Сашком.

Жили вони на шостому поверсі. Петрівна часто спілкувалася з ними.

Микола працював начальником цеху на заводі. Сім’я була міцною та щасливою. Вони завжди були доброзичливими, посміхалися і було видно, що у них все гаразд.

Всім здавалося, що їхні стосунки просто ідеальні!

І в тому самому під’їзді на третьому поверсі жила ще одна молода родина – Надія та Сергій, із донькою.

Симпатичні, завжди дружні, але Петрівну щось в них насторожувало…

З Надією вона майже не спілкувалася – привітається і все. А от з її чоловіком ще могла перекинутися кількома словами.

Петрівна й сусідкам говорила:

– Ох, не довіряю я цій Надійці, аж надто погляд у неї хитрий.

– Та ти що, Петрівно! – ахали й охали сусідки. – Надійка сама доброта і Сергія любить!

– Ну, не знаю не знаю… – хитала головою старенька. – Недолюблюю я її. А я вже ж розбираюся в людях! Скільки їх через мене пройшло, таки все життя пропрацювала в медсестрою…

…Якось обидва будинки вразила новина. У сім’ї Надії сталося нещастя – не стало її чоловіка Сергія, який працював у цеху під керівництвом Миколи.

Сталося все в цеху… Всі, як могли намагалися чимось допомогти Надії. Вона залишилася одна із дев’ятирічною донькою…

Особливо Микола допомагав їй, мабуть, відчував свою провину, хоча ні в чому не був винен.

Але, напевно, тому що чоловік Надії був у підпорядкуванні Миколи та ще й сусіди по під’їзду були друзями, тому й надавав допомогу вдові.

Вони на роботу часто їздили разом…

Звичайно всі знають і розуміють, скільки в квартирі чоловічих справ – потрібно і кран полагодити, і замок поміняти. То з ринку мішок картоплі привезти треба, або ще щось, то причепити поличку, та мало що. А після того, як не стало Сергія, Микола почував себе ніби винним і намагався всіляко допомогти вдові і її доньці…

…Минуло кілька місяців, і Надія вже вирішила, що Микола повинен у всьому допомагати їй.

Микола вже й привозив її з супермаркету і, вивантажуючи пакети з продуктами, не дозволяв їй піднімати важке, сам брав і ніс у під’їзд…

…Якось Петрівна зловила момент і побачивши Надю, запитала:

– Надіє, а що Миколка тобі зобов’язаний чимось, що ти так навантажуєш його своїми проблемами? У нього ж своя родина є, що ти все крутишся біля нього? Що ти все лізеш до нього?

– Не твоє це діло, Петрівно. Сидиш, то й сиди мовчки. А я якщо захочу, то взагалі заберу до себе Миколку! І тебе не спитаю! Так що мовчи, – хитро відповіла та, і ще додала кілька таких слів, що навіть Петрівна, яка в житті всяке чула, оторопіла.

Правда потім отямилась, але Надія вже відкривала свій під’їзд…

– Ні, Івановичу, ти чув, ти чув, як свариться ця Надька! А робить із себе таку… Нема ради!

Микола Іванович кивав головою на знак згоди із сусідкою…

…Після цього випадку пройшов буквально місяць, і знову незвичайна новина здивувала обидва будинки.

Микола пішов від Ганни до Надії, а вірніше дружина його виставила з квартири!

…Якось Микола вкотре по-сусідськи вирішив піти до Надії.

– Ганнусю, я схожу до Надії, – сказав він дружині. – Вона попросила замінити кран на кухні. Підтікає він у неї. Переживає, що до сусідів вода затече…

Микола пішов і щось довго його вже не було.

Ганна, до речі, вже про щось здогадувалася, але свої підозри поки що тримала при собі.

Жінка вирішила вирішила сходити до сусідки – глянути що там і як.

Ганна підійшла до дверей і здивувалася – вони виявилися незамкненими.

Ганна тихо відкрила двері на кухню й очам своїм не повірила!

Надія цілувалася з її Миколкою..

– Так ось навіщо ти запрошуєш мого чоловіка?! – галасувала Ганна. – Якось підозріло часто крани у тебе течуть! А в тебе звісно, тут справ повно! Я прямо відчувала недобре… – перевела погляд на чоловіка Ганна. – Хай, думаю спущусь, щось затримався чоловік… А двері треба зачиняти! Так захопилися, що й про двері забули? А ти що там помічник?! Допоміг! Прийдеш додому і збереш свої речі!

– Ганно, припини галасувати. Я й сам збирався йти. Ми з Надійкою вирішили жити разом. Це навіть на краще, що ти зараз усе дізналася, – сказав Микола.

– Так, ми з Миколкою любимо один одного, – нахабно говорила їй у вічі Надія.

– Щоб ноги твоєї у моїй квартирі більше не було! – сказала Ганна до чоловіка, розвернулась і пішла.

Вдома вона дала волю сльозам, добре не було дітей удома.

Незабаром Микола зібрав речі й пішов до Надії. Обидва будинки вирували, обговорювали те, що сталося, шкодували Ганну і осуджували Надію.

– А ви мені не вірили, що Надька ще та! – говорила Петрівна. – Я ж казала.

Петрівна розповідала свої здогади сусідкам на лавці:

– Я так думаю, Надька зі своїм, напевно, поміняють квартиру і поїдуть. Ну як жити разом в одному під’їзді з Ганною? Та й сусіди тепер не поважають Надьку, а раніше шкодували… Уявляєте, чоловік покинув дружину та рідних дітей, пішов до іншої на два поверхи нижче й виховує тепер чужу дитину! Це ж справжня зрада!

…Невдовзі Ганна подала на розлучення, діти незлюбили батька. Сім’я, яка раніше здавалася ідеальною, розпалася. І ніхто звичайно не знав, чи став щасливий Микола з Надією?

Але очевидно було, що свою дружину і власних дітей він зробив нещасними на все життя.

Виходить, що одних він зробив нещасними, а інших полюбив?

Але чи це любов, коли одним робиш добро, а іншим ні?

А одного разу зустрівт Микола доньку, чотирнадцятирічну Марійку і спитав, як у неї справи.

На що вона відповіла:

– Яке твоє діло до мене?! Бачити тебе не хочу і не можу, і не підходь до мене ніколи, зрозумів?! Зрадник!

– Колись ти все зрозумієш, дочко… – зітхнувши, відповів Микола.

– Я тебе ніколи не зрозумію! Зрадником залишишся для мене назавжди і для мого брата теж. Нас із мамою та Сашком ти покинув, а виховуєш чужу дочку. Мама тепер тобі колишня дружина. А ми тобі хто?! Колишні діти?!

…З того часу минуло багато років. Діти виросли і вже самі завели своїх дітей.

Але онуки з Миколою теж не спілкуються…

А найдивніше у всьому цьому те, що ні одна родина, ні інша, чомусь не продали квартири і не виїхали з цього будинку!

Невже їм ось так комфортно перетинатися багато років у дворі, при цьому один одного дуже недолюблюючи?