Наталя посварилася з чоловіком. Андрій не витримавши гримнув дверима і пішов з дому. – Нічого. Охолоне і повернеться, – подумала жінка. Наближався вечір, а чоловік так і не повернувся. – Може подзвонити? – почала було хвилюватися вона.  Але Андрій, як на замовлення, зателефонував сам. – Я їду у Київ, на три дні. По справах, – сказав він, і не давши нічого сказати дружині закінчив виклик. – Дивно, і навіщо йому так терміново їхати? – не розуміла Наталя. З роздумів її вивів дзвінок у двері. Наталя відкрила двері і застигла від побаченого

– Як ти могла це допустити? – сварився на дружину Андрій. – Їй всього 18!

– Катя вирішила жити в нього, – втомлено зітхнула Наталя. – Їй вже 18. Вже! Каже, що піде за нього заміж, що кохає. І що я могла вдіяти?

– Кохає?!

– Здається так.

– А мені здається, ти прогавила дочку.

– Ах ось як? Ну, давай, – зупини її, ти ж батько.

– І мене ти теж прогавила, – вигукнув він у відповідь, і через секунду гримнув вхідними дверима.

Наталя, на диво, не засмутилася.

Сил на це в неї вже не було: надто багато новин за два тижні. Конфлікт на роботі, мама занедужала, дочка Катя повідомила, що житиме у свого майбутнього чоловіка.

Коли Андрій почав з ранку в суботу свій звичайний бубніж, Наталка не стрималася і запропонувала йому знову лягти, а потім підвестися з іншої ноги – щоб не псувати їй настрій. А потім було питання «де Катя?».

Довелося повідомити новину про рішення доньки.

Гримнути дверима – дуже чоловіча реакція, звичайно. Багато чоловіків у таких ситуаціях йдуть в загул, але Андрій чарку піднімав хіба що у свята, тому з цього приводу Наталка не турбувалася.

Однак, коли чоловік не повернувся додому надвечір, захвилювалася. А він, як на замовлення, зателефонував:

– Я їду у Київ, дні на три. По справах.

Не чекаючи на відповідь, відключився. Зв’язок відразу пропав.

Наталя посміхнулася. У суботу ввечері, вискочив з дому без речей… краще б загуляв.

Жіноча інтуїція не підвела.

Андрій, образившись, пішов до найближчого супермаркету, там було затишне кафе. Заспокоїтися, осмислити новини. Спробував набрати дочки – абонент поза зоною. Випив міцну каву, з’їв пару еклерів, і, сварячи себе за не чоловічу поведінку, зібрався вже додому.

Але тут – бац! – прямо на ганку торгового центру зіштовхнувся з якоюсь жінкою:

Мельник! Ось це так!

Не відразу, але він впізнав колишню однокурсницю:

– Жанно? Це ти?

– Що, гарна? Не чекав, що такою стану?

– Нічого собі, – свиснув Андрій. – Якби ти не заговорила зі мною, точно пройшов би повз.

– Мельник! – Протягнула Жанна. – Не сміши! Хіба можна пройти повз таку красу? – Закоханим жестом вона обвела себе, підкреслюючи всі вигини. І сунула йому під ніс пакет із логотипом якогось дорогого, зважаючи на все, бренда.

Андрій у шмотках преміум-класу нічого не розумів, але тут оцінив: Жанна не просто змінилася, вона перебуває тепер у зовсім іншій соціальній категорії.

– А ти як тут? – Уточнила вона.

– Живу неподалік. А ти?

– Костюм чекала з Мілану. Ось забрала. У тебе, до речі, як з часом? Не супроводиш мене на один захід?

Андрій на мить забарився, потім відповів:

– В принципі, можу, звичайно… Тільки там, мабуть, дрес-код: смокінг та метелик?

Жанна посміхнулася:

– Було б непогано, але необов’язково. Для офіційних осіб є правила, інші – будь що. Преса майже вся ходить у джинсах. Тож нормально, білою вороною не будеш.

Чоловік кивнув, і за хвилину вже сідав у розкішну машину, марку якої не розгледів.

– А потім – до мене, – променисто посміхнулася йому Жанна.

Дорогою вона скоромовкою видала коротку довідку про свою біографію: невдовзі після отримання диплома вигідно вийшла заміж, виявилася корисною для бізнесу чоловіка і щільно увійшла в управління, п’ять років тому овдовіла.

За вечір Андрій встиг побачити Жанну в різних образах: привітної господині, суворої начальниці, відвертої спокусниці. Ось ця, третя, роль усе кіно зіпсувала. Варто було Жанні щось прошепотіти йому на вухо про майбутню пристрасть, як він подумав: «Що я тут роблю? Це ж нісенітниця якась».

Думка швидко перейшла в дію, за десять хвилин Андрій опинився на вулиці. Ще за півгодини – відчиняв двері своєї квартири.

… Наталя сиділа за кухонним столом, підперши руками голову. Не подивившись у бік чоловіка, та й взагалі не рухаючись, спитала:

– Ну? Як Київ?

– Пробач, не знаю, що на мене найшло…

– А міг би вже й доїхати, – тон дружини не віщував нічого доброго. – Постелю тобі у залі.

Режим життя «на дивані» тривав майже місяць. Андрій шукав примирення, але Наталя обмежень не знімала. З роботи, правда, на нього завжди чекала гаряча вечеря. Іноді дружина їла разом з ним, слухала розповіді про те, як минув день.

Одного з таких вечорів у двері подзвонили. Наталка пішла відчиняти, Андрій – за нею. Виявилося, прийшла дочка:

– Я з вами житиму, гаразд?

Наталя мовчки обняла Катю, потім повела її до кімнати, махнувши рукою чоловікові, щоб не втручався. Він пішов на кухню і почав накривати стіл. Нарешті, як раніше, на трьох!

Коли Наталка з Катею увійшли, все було готове. Сіли, Андрій став накладати салат.

– Ну, що мовчимо? Не тягніть, розповідайте!

Дружина та дочка переглянулись.

– Та все як завжди, тату, – відповіла Катя. – Я чекаю на дитину, чоловік….

Андрій розгубився:

– Який чоловік?

– Ну гаразд – не чоловік. Збирався ним бути, доки про дитину не почув.

– І що тепер? – захвилювався він. – Що ти збираєшся робити?

– Народжуватиме вона, – відповівла за дочку Наталка. – Народжувати! Дідом ти скоро станеш. І – чоловіком бабусі.

– Як це? – безглуздо запитав Андрій.

Поки він роздумував, Катя, схлипуючи, кинулася обіймати маму…