В Миколи не стало дружини. Він залишився сам з маленькою донечкою на руках. Чоловік мусив найняти няньку, щоб мати змогу працювати. Валентина старалася. Вона приїхала в місто з села і дуже хотіла тут закріпитися. Валентина цілими днями вимивала квартиру, доки Марійка спить, готувала, прала… – Яка ж ти хазяйська, – часто казав їй Микола. – Все для вас, я ж бачу, як вам недобре, – хитро відповідала Валентина. – А знаєш що, навіщо тобі ходити щодня в гуртожиток? – якось сказав Микола. – Живи тут! Валя радісно погодилася. Марійці було десять місяців, коли Микола зробив несподіване

– Вибачте, але ми не могли нічого зробити, – у коридор, вийшов лікар, де сидів Микола, і дуже хвилювався.

– Але, як же ж так! – Микола скочив з місця, і знову сів на кушетку…

…Ще тиждень тому вони йшли з дружиною Ірою по тротуару, вона була на останньому місяці вагітності.

Іра сміялася, щось розповідала, і раптом їй стало недобре. Микола швидко викликав швидку, дружину забрали, він приїхав надвечір.

Там Микола дізнався, що Ірі терміново зробили процедури. З дитиною все було добре, а ось з її матірʼю…

І зараз, коли Микола сидів і молився у коридорі лікарні, йому повідомили отаке…

…Через кілька днів батько забрав свою дитину з пологового і поховав дружину. Вони з Марічкою залишилися вдвох на всьому білому світі.

Щодня батько йшов на роботу, він міг би піти в декретну відпустку, але хто б тоді приносив у сім’ю гроші, допомога була невеликою.

– Все в холодильнику, Марічка спить, – тихо говорив він у коридорі няньці Валентині, яку довелося найняти, хоча б до того моменту, поки дочка не піде в дитсадок.

– Я знаю, не хвилюйтеся, – казала йому молоденька дівчина.

Микола найняв її по оголошенню в газеті, у неї не було рекомендацій, і раніше вона ніде не працювала. Подумав, шукати ніколи, він подивиться, якщо не впорається, тоді звільнить і знайде іншу.

Валентина старалася. Вона приїхала з села, хотіла зачепитись у місті, і ось, у неї це вийшло.

– Як ти так взяла, і з першого разу все влаштувала? – запитувала в неї подружка, яка приїхала сюди з нею.

– Сама не знаю, мабуть, пощастило, – казала Валя.

Увечері, коли Микола повертався додому, Валя починала до нього підлещуватися. Вона готувала вечерю, щось говорила, але він не звертав на неї уваги.

– Нічого, все одно я досягну свого, – говорила в зачинені двері Валя, коли треба було йти додому.

Вранці вона знову приходила, усміхалася Миколі в очі. Потім вдень вимивала квартиру, доки Марійка спить, готувала, прала.

– Яка ж ти хазяйська, – часто казав їй Микола.

– Все для вас, бачу, як вам недобре, – вона стояла перед ним, опустивши погляд.

– А знаєш що, навіщо тобі йти щодня, ти ж у гуртожитку живеш? – запитав якось чоловік у неї.

– Так, – серце у Валі стрепенулося.

– Квартира велика, всім місця вистачить, переїжджай до нас, – сказав він тоді.

– Справді? – зраділа вона.

– Звісно, – він усміхнувся.

– Але мені якось незручно, – зрозуміла Валя, що явно показує свою радість.

– Все, вирішено, перевози речі і залишайся! – впевнено сказав господар квартири.

Коли він пішов, Валя прямо танцювала по квартирі, і вона стала практично міською жителькою. Нічого, ще трохи, і ця квартира стане її.

Все тривало, як і раніше, Валя дбала про дитину, Микола працював, вони щовечора вечеряли разом.

– А можна я щось спитаю? – промовила тихо Валя.

– Звичайно.

– У коридорі трохи шпалери відклеїлись, можливо, ви купите, а я все зроблю? – запитала вона.

– Валю, та ти просто золото, а не людина, я не знаю, як мені могло так пощастити.

Марійці було десять місяців, вона вже потрохи ходила. Микола повернувся з роботи, Валя стояла біля стіни, а Марійка йшла і трималася за неї.

– Привіт, – він нахилився і поцілував малу.

– Мамо, – сказала вона і дзвінко засміялася.

– Що? – він випростався, і глянув на Валю.

– Тихо, зараз, – вона приклала палець до губ.

– Тату, – одразу промовила Марійка.

– Люба моя, – підняв батько свою дитину на руки і закрутив, а та заплакала.

Після цього ввечері, Валя викупала Марійку, нагодувала, поклала спати і прийшла на кухню.

– Валентино, ти станеш моєю дружиною? – протягнув Микола їй обручку.

– Що-о-о?! – вона дивилася на нього і не вірила своїм вухам.

– Я давно спостерігаю за тобою, ти чудова господиня, а також дуже добре доглядаєш Марійку. Вона почала називати тебе мамою, чи це не причина запропонувати тобі стати тут господинею та матір’ю для Марійки? – він так і сидів з каблучкою в руках.

– Миколо, – видихнула тоді дівчина, вона вперше назвала його просто на ім’я.

Валя погодилася на пропозицію чоловіка, вона тріумфувала. Він хотів просто розписатися в ЗАГСі, але Валя розповіла йому, як вони бідно жили в селі, і вона завжди мріяла про пишне весілля.

– Гаразд, буде тобі свято, у тебе є подружки, ось самі все й організуйте, – дав він їй тоді волю.

Було знято найшикарніший ресторан, Валя купила собі чудову сукню, дівчата просто заздрили їй.

Нарешті, все відбулося, і ось Марійка називає Валю мамою вже офіційно.

– Малятко, йди сюди, – говорила ніжним голосом Валя, і простягала до неї руки.

– Давай, я понесу, – забирав чоловік у дружини доньку.

Вони йшли гуляти у парк. У них була ідеальна сім’я.

Марійка пішла в дитсадок, мати щодня водила і забирала її звідти. Коли Микола мав можливість, він завжди був поруч.

– Я тебе так люблю, ти не тільки робиш усе для мене, а й для доньки, – шепотів дружині на вухо чоловік.

– А ти, чудовий батько, – відповідала йому Валентина.

Марійці було 8 років, коли трапилася найстрашніше в її життіні. Вона повернулася додому зі школи. Валя сиділа на кухні і плакала.

– Мамо, що сталося? – підійшла дівчинка до неї.

– Твій батько.., – вона підняла на Марійку червоні від сліз очі.

– Що з ним? – не знала, що й думати дівчинка.

– Його більше нема, – майже прошепотіла Валя.

Микола їхав машиною на роботу і опинився на узбіччі…

Поминки і все решта проходило для Марійки, як у тумані. Вона не могла зрозуміти, чому її улюблений татко пішов на небо…

– Мамо, мені так недобре, – прийшла вона тоді до кімнати Валентини.

Та сиділа на підвіконні, в руках була склянка з чимось.

– Іди звідси, – у голосі Валі лунали металеві нотки.

Тоді Марійка не звернула на це уваги, можливо, через вік. Але що далі, то було все гірше. Дівчинка і тоді, одразу після поминок розуміла, що мати почала віддалятися від неї, але всім було погано, тому нічого дивного в цьому не було.

– Мамо, допоможи, – прийшла на кухню Марійка із зошитами.

Минуло вже два роки, як вони жили одні.

– Ти не бачиш, я зайнята, – грубо відповіла їй жінка.

Вона сиділа за столом, перед нею лежав телефон, і знову стояло ігристе.

– Але, я не можу зрозуміти, про що тут пишуть, – Марійка підійшла і сіла навпроти матері.

– Іди звідси, – майже по складах промовила Валя.

Марійка побігла до своєї кімнати, їй було прикро, вона плакала.

А ввечері дівчинка почула, що до них прийшли гості.

– Мамо? – вийшла вона з кімнати.

– Яка я тобі мама, не називай мене так, – сказала Валя їй.

– Чому ти так говориш, – знову мало не плакала Марійка.

– Закрийся в кімнаті, і носа не висовуй звідти, – сказала Валя до неї.

Марійка пішла, вона була так ображена на матір, але вона ще не знала, що буде далі.

– Збирайся, – зайшла мати до неї наступного дня.

– Куди? – не зрозуміла Марійка, адже сьогодні був вихідний.

– Поїдемо в дитбудинок, – сказала вона.

– Навіщо? – не розуміла дівчинка.

– Потім, – сказала Валентина.

Вона дійсно привезла туди дівчинку, сказала, що після того, як не стало чоловіка вона не може більше її виховувати.

Того дня Марійка дізналася, що Валя – це не її справжня мати. Вона плакала, просила її зупинитися і не залишати її тут, але жінка пішла, навіть не повернулася…

– Мені страшно, – казала Марійка своєму іграшковому ведмедику, якого вона встигла взяти з собою з дому.

– Не бійся, йди сюди, – почула вона у відповідь і злякалася.

Наприкінці коридору стояла жінка, вона мила там підлогу. Марійка підійшла до неї, бабуся обійняла її, сказала, що тут усім важко, але треба змиритися.

А як змиритися, якщо стільки років ти жила в любові, з батьками, а потім он як виявилося…

Але, не довго Марійці довелося пробути у цій установі. Не минуло й пів року, як баба Люда, яка так і продовжувала спілкуватися з малечею, повідомила їй новину про те, що за нею приїхали.

– Хто? – не зрозуміла дівчинка, адже в неї виходить, окрім тата нікого не було.

– Не знаю, зараз прийдеш, побачиш, – сказала жінка.

Її повели коридором, до кабінету директора, за столом сидів якийсь чоловік.

– Привіт! – усміхнувся він Марійці.

– Здрастуйте, – вона дивилася і не розуміла, хто це.

– Марійко, це Василь Львович, і він приїхав з тобою поспілкуватись, – промовила директорка.

– Добре, – вона розуміла, що зараз вони на території дит будинку, і з нею нічого не станеться.

Коли Василь Львович і дівчинка вийшли надвір, там, на лавочці сиділа миловидна жінка, вони підійшли до неї.

– Доброго дня, люба, – усміхнулася вона.

– Доброго дня, – Марійка взагалі нічого не розуміла, тільки здогадувалася, що її приїхали усиновлювати, і вона їм сподобалася.

– Я зараз розповім тобі історію, не знаю, зрозумієш чи ні, але я мушу, – почав чоловік.

– Так, – кивнула жінка.

– Ми працювали з твоїм батьком, і як дізналися про твою долю, то не могли залишатися осторонь, – сказав Василь.

Марійка дивилася на нього, вона згадала батька.

– Нас зустріла якась гульвіса, сказала, що ти тут, ось ми й приїхали, – продовжила жінка.

– Марійко, якщо ти погодишся, то ми заберемо тебе до своєї родини, – промовив Василь.

– Звісно, погоджуся, – Марійка кивнула головою, їй здалися ці люди милими, і, звісно, в сім’ї жити краще, аніж тут.

– Тоді ми починаємо збирати документи, – зрадів Василь.

Минуло зовсім небагато часу, Марійка вже жила у квартирі Василя і Наталії. Вони їй сподобалися. Її нова мама ніде не працювала, вона була домогосподаркою, а Василь продовжував справу батька дівчинки.

– Марійко, тобі добре тут із нами? – постійно запитували в неї новоспечені батьки.

– Не хвилюйтеся, зараз я знову знаю, що мені нема про що хвилюватися, і в мене є батьки, – вона обняла їх.

– Знаєш, треба якось навідатися до Валі, ось вона буде здивована, коли дізнається, що Микола написав дарчу на твоє ім’я, – задоволено усміхнувся Василь.

– А це справді так? – глянула на нього дружина.

Чоловік кивнув.

– Мамо, тату, привіт, – забігла додому молода дівчина.

– Ну, як все пройшло? – мати вийшла до неї назустріч, за нею поспішив батько.

– Здала! – вигукнула Марійка, і показала свою заліковку.

– Буде з відзнакою? – запитав батько.

– Так! – дівчина була дуже щаслива.

– Ми тебе вітаємо, – обійняли її батьки.

– Це ще не всі новини, – сказала донька, і подивилася якось загадково.

– Що ще? – зупинилися мати й батько.

– Ось, Сергійко зробив мені пропозицію! – вона показала їм руку, де на пальчику була гарна каблучка.

– Він хороший хлопець, – сказала мати.

Літо, спека, випускний, вчорашні студенти стоять, жмуряться, чекають, коли їм видадуть дипломи.

– Ми пишаємось тобою, – прошепотіла мама, яка стояла трохи віддалік своєї дочки.

– А я вас люблю, – обернулася Марійка і подивилася на Василя та Наталю, які світилися від щастя та гордості за доньку.

– Ну, все, зараз тільки весілля відгуляти, – тримала дівчина в руках диплом, і дивилася на коханого.

– Я зроблю тобі все, – поцілував її Сергій, вони їхали додому до батьків Марійки, щоб відзначити випускний.

– Отже, діти, квартира у вас є, – подивився батько на Марійку. – І весілля я вам обіцяю найшикарніше.

Наречений та наречена стояли, вони приймали привітання друзів та батьків. У цей момент усі побачили, що до зали увійшла якась брудно одягнена жінка, вона підійшла до столу молодят.

– Хто її сюди пустив? – пролунав звідкись голос.

– Доню, допоможи, – Марійка глянула на неї, і впізнала Валентину.

– Яка я тобі донька, от мої батьки, – підняла вона голову, і подивилася на батька з матір’ю.

– Марійко, вислухай, я дуже слаба, мені потрібна допомога, а окрім тебе, у мене більше нікого нема. – голосила жінка.

– Я розберуся, – підійшов до неї Василь, узяв під руку і вивів із зали.

Вже потім Марійка дізналася, що він сплатив їй рік перебування у лікарні.

Сергій та Марійка тепер дуже щасливі, а Василь із Наталею чекають, коли ж вони стануть бабусею та дідусем…