Максим сидів на дивані і байдуже дивився у вікно. Його дружина Марина вдягала в коридорі пальто. – Ну все, коханий, я пішла! – гукнула вона. – Ну, не можу я більше жити з жінкою, яку бачити не хочу, – промовив вголос Максим. – Що ти сказав? Я не розчула! – запитала Марина. – Нічого-нічого, іди, іди до сина, – схаменувся Максим. – Ану-но повтори, – Марина не розуміла, що відбувається

Максим сидів на дивані і байдуже дивився у вікно. Його дружина Марина вдягала в коридорі пальто.

– Ну все, коханий, я пішла! – гукнула вона.

– Ну, не можу я більше жити з жінкою, яку бачити не хочу, – сказав вголос Максим.

– Що ти сказав? Я не розчула! – запитала Марина.

– Нічого-нічого, іди, іди до сина, – схаменувся Максим.

– Ану-но повтори, – Марина не розуміла, що відбувається…

….Максим із дружиною прожили двадцять п’ять років. Сина виростили, вивчили, квартиру йому купили, допомогли влаштуватися працювати.

І тут дружина почала вмовляти Максима усиновити дитину.

– Народжувати вже пізно, здоров’я може підвести, а от усиновити, – говорила дружина і мрійливо закочувала очі.

Максим був проти, йому хотілося пожити для себе. Жодних проблем, живи і радуйся. Але дружина наполягала. З цього приводу вони дедалі частіше сварилися.

На роботі Максим познайомився з дівчиною і закохався. Звали її Олена.

Сам себе умовляв, що це «сивина в бороду, біс у ребро» і скоро все пройде. Але не проходило, Максим намагався уникати будь-яких контактів із цією дівчиною, не виходило. Потім сам став помічати, що він подобається Олені.

Олені було трохи за тридцять, незаміжня, дітей немає і не хоче. Живе у своїй квартирі. Виглядає чудово — стежить за своєю зовнішністю, ходить у спортзал.

Цікава співрозмовниця багато читає, багато чим цікавиться.

Максим закохався, переживав, відганяв думки про неї. Зраджувати дружині він не збирався.

Гримнула двері, повернулася дружина.

– Уявляєш, я йому говорю, треба купити в квартиру штори. А він:

– Це минуле століття. Не потрібні мені твої штори. Я почеплю жалюзі.

Почепить він жалюзі. І що? Буде, як нежитлове приміщення, – Марина говорила без упину.

А Максим дивився на неї і думав:

– Ось хто не дає їй ходити в спортзал. Наростила боки і ходить задоволена. Одягається, як бабця. Ще б хустинку пов’язала. Соромно часом із нею вулицею йти. Гроші у нас завжди були. Могла б із салонів краси не вилазити. Дитині їй треба! Не хочу я знову в підгузках, дитячих примхах жити.

– Ну, чого ти мовчиш? Скажи синові, що я маю рацію, – Марина поклала руку Максиму на плече.

Максим смикнув плечем.

– Ти чого? – запитала Марина.

– Я подаю на розлучення, – спокійно сказав Максим. – Думаю, ти не будеш проти. У нас з тобою давно кохання немає. Живемо за звичкою…

Дружина від подиву відкрила рота і сіла на стілець.

– Як же ж так? Ми ж хотіли всиновити малюка…

– Прокинься, якого малюка? Це ти хотіла. Я хочу спокійного життя. Я хочу люблячу дружину, а не отаке, – Максим чекав від дружини сварки, але вона тихо заплакала.

Максимові було шкода дружину, але пересилити себе обійняти дружину, він не зміг.

Не знаючи, що ще сказати, Максим вийшов надвір. Довго гуляв. Коли повернувся, дружини не було вдома. На столі лежала записка:

«Прощавай».

У дружини була спадкова квартира, туди вона пішла жити.

Максим ще місяць жив один, наважувався:

– Чи варто заводити нові стосунки.

А потім освідчився Олені. Але вона не відповіла взаємністю.

Тепер Максим не знав, що йому робити далі…