Марина фарширувала перчики, коли почула, що вхідні двері відкрилися. Побачивши чоловіка в коридорі, Марина помітила, що він якось дивно виглядає. – Вітя, що сталося? – запитала вона. – Колесо спустило. Уявляєш, нові колеса… Біля самого дому… Піду запаску поставлю, – Віктор почепив куртку на гачок, зняв черевики, одягнувся у домашнє. Чоловік вийшов, а погляд Марини зупинився на його куртці, на рукаві якої виднівся бруд. – Вже замазав, – пробурчала Марина, намочила чисту ганчірочку і почав відтирати. Раптом ліва рука намацала якусь коробочку у кишені куртки чоловіка. Марина дістала її і застигла від побаченого

7 березня. Усі жінки чекають на диво від своїх чоловіків, дітей, онуків. Марині сорок три. Дочка вийшла заміж та поїхала до обласного центру, син – там же в інституті навчається. Чоловік працює начальником, добре заробляє. Тож, гарний подарунок, очікуємо. Завтра зібралися їхати до дочки та сина у гості на своїй машині.

Ось і чоловік. Кинулася до коридору. Обличчя у чоловіка якесь не таке:

– Вітя, що сталося?

– Колесо спустило. Уявляєш, нові колеса… Біля самого дому… Піду запаску поставлю, – Віктор почепив куртку на гачок, зняв черевики. – Зараз тільки в туалет сходжу.

– Їсти будеш чи потім.

– Потім. Там вже темніє.

Чоловік вийшов з туалету і кинувся назад до коридору.

– Ти хоч накинь на себе щось, – кивнула на вішалку. – Он светр старий одяг.

Чоловік із тим самим виразом обличчям почав натягувати светр, а на обличчі Марини майнула посмішка:

«У чоловіків свої проблеми та свої прикрощі. Нові колеса спустили, тепер весь вечір похмурим ходитиме».

***

Чоловік вийшов, а погляд зупинився на його куртці, на рукаві якої виднівся бруд.

– Вже замазав, – пробурчала Марина.

Намочила чисту ганчірочку і почав відтирати. Ліва рука, що підтримує куртку, намацала якусь коробочку.

Витерла весь бруд, помила руки. І… дістала з кишені чоловіка коробочку. У ній були чудові золоті сережки. Марина вигукнула від захоплення. Помилувалась і поклала назад у кишеню:

«Восьме березня обіцяє бути незабутнім. Скільки вони коштують? – представила сережки на своїх вушках Марина, і з жалем похитала головою. – Адже сьогодні не віддасть, до завтра протягне. Він ніколи наперед не дарує. Піду, приготую, щось смачне».

***

Наступного ранку Марина відчула, як чоловік тихенько підвівся з ліжка. За кілька хвилин клацнув замок вхідних дверей.

Схопилася, кинулася до віконця:

«За тюльпанами поїхав. Привезе жовті, я йому торік замовила. Вони найкрасивіші».

Марина вмилася, привела себе в порядок і почала готувати сніданок, щохвилини дивлячись у вікно:

«Ну що він так довго? Наче спеціально хоче мене похвилювати. Тюльпани, мабуть, вибирає. Вже більше години минуло, – подивилася вкотре у вікно, чоловік виходив зі своєї машини з квітами та коробкою. – Так він ще за свіжим тортом їздив!

Кинулася до дзеркала, підвела губи. Бризнула на шию його улюбленими парфумами і кинулася до коридору.

Ось і він. Простягнув букет і коробку з тортом:

– Зі святом тебе кохана!

Поки він роздягався, віднесла торт на кухню, поставила квіти у вазу. Чоловік зайшов у кімнату мило усміхнувся:

– І ще подаруночок!

І подав коробочку з… парфумами.

– Що з тобою, Марино? – Здивовано запитав, глянувши на дружину.

– Нічого, – зобразила на своєму обличчі посмішку.

Зазвучала мелодія на телефоні. Дзвонила дочка:

– Мамо, зі святом! Ви коли приїдете?

– Катю, зараз чай поп’ємо …

– Значить, години за дві?

– Ой! Ми хотіли до твоїх бабусь спочатку заїхати, привітати їх…

– То ви так тільки надвечір приїдете. Коли до міста під’їжджатимете зателефонуєш. Раптом ми кудись підемо.

– Гаразд.

– Мамо, у вас все гаразд? Якась ти не така.

– Все в порядку! Подзвоню.

– Марино, йдемо чай пити, – пролунав з кухні веселий голос чоловіка.

Вона пішла на кухню, в голові крутилася лише одна думка:

«Що це все означає? Куди поділися сережки? Кому він купив їх? Доньці? Вони не молодіжні, Катя такі не носитиме. Своїй матері? Теж ні. Та я сама їм усім подарунки купила, і він про це чудово знає».

– Марино, ти що така похмура?

– Все нормально, – посунула до себе тарілочку зі шматком торта.

«Може, спитати прямо? Сварка почнеться, а нам їхати треба, він за кермо сяде. Потрібно спочатку у всьому розібратися, а то всім на свято настрій зіпсуємо».

***

Чоловік вів машину, а Марина на задньому сидінні, заплющивши очі, думала:

«То кому він купив ці сережки? – і раптом, в голові з’явилася думка. – Коханці?! У мого Віктора коханка?! Нісенітниці якісь! А чому ні? Багато чоловіків після сорок починають на молодих дивитися. Ні, Віктор тільки мене любить. Ми вже двадцять три роки разом. Він жодного разу не дав привід, щоб його запідозрити».

– Марино, ти що, спиш? – зупинив від роздумів голос чоловіка.

– Ой, вже до моїх приїхали!

Начепила на обличчя щасливу посмішку:

“Все! Потім розберемося. А то мама одразу здогадається, що в нас щось не гаразд».

***

З годинку посиділи, чай попили. Поїхали до свекрухи зі свекром, думки знову закрутились у голові:

«Мама, на мене так підозріло дивилася. Схоже, щось відчула. Все треба викидати всі думки з голови. Може мені та коробочка здалася? У крайньому випадку, ввечері вдома спитаю».

***

Посиділи трохи у свекрухи, і поїхали в обласний центр до дочки і, звісно, думки знову повернулися до тієї коробочки:

«Невже коханці купив? Але ж вони тисяч вісім коштують. Він великим начальником на заводі працює, їм премії часто дають. Молоді жінки, напевно, довкола нього крутяться. А навіщо тоді він коробочку у кишені куртки залишив? Адже міг і в машині сховати. Так він учора ввечері такий сумний зайшов. Схоже, навіть про сережки забув, – і тут їй на думку спала цікава думка. – А раптом ця коробочка досі лежить у кишені? Якщо в нього коханка, то коли він встиг їй подарувати? Сьогодні вранці. Адже він цілу годину за квітами їздив. Ну п’ятнадцять хвилин на квіти, п’ятнадцять хвилин на торт. А півгодини десь пропадав. Невже я маю рацію? Треба перевірити, чи у нього сережки чи ні. Звісно, вже ні. Про свої колеса він зранку вже забув, мабуть, усі думки про цей подарунок були».

Зазвучала мелодія на її телефоні:

– Мамо, ви де? – пролунав голос доньки.

– Їдемо до вас. Десь за годину будемо.

– Хвилин за сорок, – пролунав голос чоловіка.

– Ось тато каже: хвилин за сорок.

– Олег вже у нас. І твої свати вже прийшли. На вас тільки чекаємо.

***

Зайшли у квартиру доньки. Обійми, вітання.

– Сідайте за стіл! – Скомандувала дочка. – Тату, ти за кермом?

– Звичайно.

– Значить, сік питимеш.

– Ой! – вигукнула Марина, наче щось забувши, і кинулася до коридору.

Покопалася, для вигляду, у своїй сумочці, а заразом перевірила кишені в куртці чоловіка. Коробочки не було.

“Значить я права. Має коханку».

Свято йшло своєю чергою. Чоловіки вимовляли тости, жінки приймали вітання. Марина щосили намагалася бути веселою, посміхалася через силу.

***

Повернулися додому вже ввечері разом із сином. Той одразу почав збиратися:

– Олег, ти куди?

– Мамо, до друзів сходжу!

– Довго не затримуйся!

Син пішов, а Марина відчувала, що думки про зраду виснажили її остаточно, що не зможе сьогодні вночі заснути. Також розуміла, якщо почне цю розмову, то може закінчитися їхнє щасливе сімейне життя, їхнє кохання. Адже все своє спільне життя вони не сумнівалися одне в одному, і все це зараз звалиться.

Чоловік сів на диван солодко потягнувся:

– Щось я втомився.

Вона рішуче сіла поряд:

– Вітя…

І тут задзвонив його телефон.

– Привіт, Юрко! – гукнув чоловік. – Ну як все пройшло?

– Прийшли, вручили подарунок. Лариса Федорівна розплакалася від щастя, що її не забули. Потім приміряла подарунок, знову сльози. Потім стала накривати стіл. Довелося кілька годин посидіти. Все про завод розпитувала і про тебе згадала: Як там цей хлопчик? Так і сказала. Ми її повідомили, що ти купував подарунок. Привіт тобі передала.

– Треба ж.

– Гаразд, бувай. Я тобі зараз фотку на телефон скину.

Віктор вимкнув телефон, продовжуючи тримати його в руці.

– Сьогодні Юра та Анатолій до Лариси Федорівни, колишнього головного бухгалтера заводу, ходили. Їй якраз сьогодні сімдесят років виповнилося. Директор п’ять тисяч дав, ми по тисячі скинулися. Купили їй у подарунок сережки за вісім тисяч. Юрко, каже, рада, що її не забули.

На його телефоні знову заграла мелодія. Він увімкнув і показав дружині знімок на екрані:

– Ось, наша Лариса Федорівна.

На знімку була жінка похилого віку. Вона посміхалася, а у вухах у неї були сережки. Ті самі, що бачила в кишені його куртки.

– Вітя, рідний мій, коханий! – Вона обняла чоловіка за шию і заплакала.

– Марино, що з тобою?

Але дружина нічого не могла відповісти, вона плакала від щастя.