Марина була на роботі, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила доглядальниця матері. – Марино, приїжджайте, вашої мами не стало, – сумно сказала Віра. Марина одразу ж зателефонувала сестрі Каті, повідомвла цю сумну звістку і поїхала до матері. Жінка сама все підготувала, організувала. Катя приїхала лише на наступний день. Провели матір в останню путь. Після прощання Катя підійшла до Марини. – Нам треба поговорити! – раптом сказала Катерина. – Добре. Зараз люди розійдуться, поговоримо, – погодилася вона. Але Марина і уявити не могла, що скаже їй сестра

Коли народилася Катя, у сім’ї вже була шестирічна донька Марина. Батьки душі не чули в Катрусі, бо вона була довгоочікувана та рідна. А Марину взяли на виховання, коли їй було три роки, її мати, рідної сестри батька не стало. Ніхто з родичів не хотів забирати собі дівчинку, постало питання про дитячий будинок, але рідний дядько вирішив виховувати племінницю. Вони вже вісім років із дружиною чекають на свою дитину, але щось не виходить.

Через три роки, як вони взяли Марину в сім’ю, мабуть, Бог винагородив їх, і нарешті з’явилася донька Катруся. Марину вони також любили. Але Катю любили та плекали. Тим більше, вона народилася слабенькою, мати часто з нею лежала в палатах. Тому Марина рано навчилася господарювати, мила посуд, підмітала. Була помічницею мами.

Мати з батьком милувалися своєю молодшою:

– Яка наша Катруся гарненька, як лялечка, ну бережіться хлопці. Коли дочка виросте від наречених спокою не буде. Знайдеться якийсь багатий красень для неї.

Марина все це чула, трохи прикро їй було, дивилася тишком-нишком у дзеркало. Так, вони з Катею не схожі. Катя світла з сірими очима, а Марина смуглява з карими очима. Не красуня, але симпатична дівчина. Марина розуміла, що Катю люблять більше, хоч і її ніколи не ображали.

Марина після закінчення школи закінчила коледж, вийшла заміж за Івана, серйозного та ділового хлопця, з яким познайомилася на дні народження подруги. Іван за столом помітив Марину, яка своїми карими очима водила з боку на бік, і нарешті натрапила на його сірий і теплий погляд. Вона навіть трохи здригнулася, так здалося Іванові, і зніяковівши, опустила очі. Цей погляд карих очей назавжди запав у Іванову душу. І живуть вони з того часу вже двадцять років у повному розумінні та любові. Син навчається в інституті в столиці, розумна і перспективна молода людина.

Катя після закінчення школи не захотіла вчитися та пішла працювати. Перебирала хлопців і нарешті вийшла заміж за Сергія. Він, звичайно, не відповідав її запитам, але був веселим і не жадібним. Коли зустрічалися навіть дарував іноді квіти, зрідка в кафе запрошував, але як потім виявилося, гроші на все це брав у батьків. Єдиний син і збирали гроші йому на машину. Потім, звичайно, це все розкрилося, коли готувалися до весілля, але син є син.

Катя їм не сподобалася чомусь одразу за першого знайомства.

– Синку, мені здалося Катя примхлива і норовлива, і зовсім неповажно ставиться до старших. Навіть нормально не привіталася, хоч і вперше прийшла до нас. Ну, що, кивнула головою і все.

– Мамо, нормальна вона дівчина Катя, ну що ти вигадуєш. Ми любимо один одного.

– Ну й добре, синку, аби тобі подобалася, – сумно відповіла мати

Молодим жити ніде і вирішили батьки залишити їм квартиру, а самі переїхали до села, до батьківського будинку. Свекруха не могла порозумітися з невісткою.

Марина вийшла з машини біля свого під’їзду, коли в неї заграв телефон, дзвонила мати.

– Так, мамо, привіт. Під’їхала до будинку із магазину. Звичайно заходь.

Мати була неподалік будинку дочки і хвилин через десять уже була в неї в квартирі. Поки Марина розбирала сумки із продуктами, мати вже увійшла на кухню.

– Привіт, Марино. Ого скільки продуктів. Адже ось, що означає мати свій магазин. Ось я на пенсію не можу дозволити собі купувати стільки. Був би живий батько, може й легше було б, таки дві пенсії.

– Мамо, по-перше, це на тиждень, а по-друге ми допомагаємо тобі та сестрі. Не сидите голодними, допомагаємо і продуктами, і грошима. На ось візьми цю ковбаску та сир.

– Ой, а що це за цукерки такі, дорогі, мабуть? – побачила мати цукерки.

– Ось візьми, – Марина поклала матері в пакет і цукерки.

– Дякую, я дітям Каті віднесу, хоч вже майже дорослі, але все ж таки мої улюблені онуки.

– Мамо, я даю тобі, а не твоїм улюбленим онукам. Вони мають батьків, нехай і купують. А то Сергій не хоче працювати, валяється на дивані чи вдає, що шукає роботу.

– У нього з попереком проблеми, скаржиться, – заступалася теща за зятя. – А Катя заробляє небагато. Ти ж не хочеш її взяти до себе продавцем.

– Катя давно могла б поміняти роботу, якби захотіла. А взяти до себе продавцем ми з Іваном її не хочемо. З родичами працювати – тільки собі на збиток. Досить, напрацював нам Сергій. Машину нашу поламав. Гроші з каси брав, та ще й у борг просив, обіцяючи віддати. А з чого він віддасть? А коли просили допомогти розвантажити або завантажити коробки назад, так у нього поперек. Довелося нам за ремонт машини пристойну суму викласти та його звільнити. Ображається. Та й нехай на себе ображається.

– Ну, у вас гроші є, не збіднієте. Он як добре живете і сина в Київі вчитн, — невдоволено говорила мати. – Ну гаразд Сергій, а Катю можна продавцем до вас прилаштувати.

– Мамо, я ж сказала, що з родичами більше ніколи не зв’язуватимемося – собі дорожче.

– Звичайно, ви ж не рідні сестри. А була тобі Катя рідна, ти по-іншому може бути говорила. Ти повинна допомагати нам усім, ми тебе виховали, не віддали до дитбудинку.

– Мамо, ну що ти таке кажеш? Я теж їй допомагаю. І чому ти завжди одне й теж кажеш. Так, я вдячна вам і люблю вас. Ну а Катя із Сергієм хай самі заробляють.

– Так, Марино, гроші тебе зіпсували, – сказала мати і взявши пакет із продуктами пішла. – Бувай, мені ще на дачу треба встигнути.

Марині стало не по собі.

– Ось так завжди закінчуються наші зустрічі – «ти повинна, ти повинна». Ми з Іваном і так їм допомагаємо всім. Правду кажуть, не роби добра… Нам ніхто не допомагав влізли в кредит, купили поганеньке приміщення, зробили ремонт. Добре, що зараз уже все позаду і отримуємо прибуток із магазину. А ні батьки, ні сестра навіть не поцікавилися, як нам це все дісталося.

Минуло кілька днів, зателефонувала сестра Катя.

– Марино, мені зараз із швидкої зателефонували, матір забрали. Була на дачі і ось там сталося.

– Зараз приїду.

Марина застрибнула в машину та приїхала в палату. До матері вона їздила щодня, привозила фрукти, сік і все, що потрібно. Коли стало краще, виписали але дали настанову:

– Вам поки що нічого не можу пообіцяти хорошого, найближчим часом вона не зможе піднятися. За матір’ю потрібний догляд постійний.

Матір з палати забирала Марина, сестрі ніколи, вона на роботі. Тоді Марина поїхала до Каті.

– Слухай, Кать, за мамою потрібен догляд, я не можу залишити магазин, Іван один не впорається. Ти теж працюєш, потрібна доглядальниця. Я тобі пропоную звільнитися і замість доглядальниці тобі платитиму гроші. Все-таки своя рідна дочка доглядатиме, а не чужа людина.

– Ні. Не збираюся я звільнятись і сидіти біля матері. Я краще працюватиму. Хоч і зарплата маленька, зате весело на роботі.

– Ну як хочеш. Я знайду доглядальницю для неї. А магазин не лишу, бо залишимося без доходу. Іван і так за троє працює. Та ще допомагаємо і матері та тобі.

– Ой, та що ви нам допомагаєте? Сергія виставили та ще й хотіли щоб машину ремонтувати. Хоч він і не винен. Так обставини склалися.

– Як це не винен. Це ж він її поламав.

– Не обманюй, мені Сергій сказав, що він не винен, – ображено відповіла сестра.

– А продукти ти не береш до уваги, щомісяця я тобі привозила по пакету продуктів, – говорила Марина. – Та ще мати старалася для вас.

– Та що ти зі своїми продуктами, ну привозила і що, більше не привозитимеш?

– Ні, не буду, заробляйте самі. А мені потрібно доглядальниці платити за догляд за матір’ю.

Так і розлучилися сестри, незадоволені одна одною. Марина часто відвідувала матір, допомагала. Катя забігала пару разів на місяць і то на десять хвилин не більше. Мати була незадоволена, що її доглядає чужа жінка, хоч доглядальниця була гарна і добра. Вимовляла саме Марині:

– Що сама не можеш доглядати, гроші треба тобі заробляти. Гроші дорожчі за матір. Хотіла на Катю зіпхнути догляд за мною. У неї і так багато справ, робота, сім’я, діти.

– Мамо, ну я ж допомагаю тобі і продуктами, і доглядальницю оплачую. А Катя не захотіла звільнятись, я б їй платила ці гроші.

– Ну ти завжди придумаєш відмовку, а ти винна мені, ми тебе виховали.

Марина допомагала матері аж до самого кінця. Через сім років її не стало, так і не змогла стати на ноги. Після прощання, яке повністю взяли на себе Іван з Мариною, сестра раптом сказала:

– Ой, Маринко, догляділи матір нашу ми з тобою. Клопітно це все і догляд, і турбота.

– Катю, чи доглядала і дбала? Спасибі скажи доглядальниці.

– Ну зараз, розбіглася. За що казати їй спасибі? Вона гроші за це отримувала!

Марина тільки похитала головою.

– Це ти повинна за все дякувати, таки тебе батьки удочерили і виховали, от ти й винна. Ще не відомо, що з тобою було б. Ось пам’ятник треба матері ставити. У мене грошей немає, тож тобі доведеться взяти на себе, – наполегливо говорила Катя.

Не минуло й тижня, як Катя зателефонувала сестрі:

– Марино, у мене грошей немає, підкинь трохи. Сергій мій шукає роботу, не може знайти. Мами немає, так хоч її пенсія була.

– Ні Катю, зайвих грошей у мене немає. Заробляйте самі.

– Ну і невдячна ж ти Маринко, батьки тебе вдочерили та виховали. Ти повинна…

Марина відключила телефон і вийшла з дому. Їй треба їхати у своїх справах, накопичилося багато роботи, поки займалася прощанням матері. Іван теж закрутився працює і водієм, і вантажником.

Марина з вдячністю та теплом думає про свого чоловіка:

– Як пощастило мені з моїм Іваном, він завжди підтримує мене, я за ним, як за муром. Ні разу мені не дорікнув, що я допомагала своїм родичам, навіть сам іноді відвозив продукти, але тепер усе. Нехай Катя із своїм чоловіком забезпечують свою сім’ю.