Ірина стояла на кухні біля плити. У сковорідці смажилися котлетки, на другій конфорці в каструлі варилися макарони. Ірина взялася перевертати котлетки, як раптом задзвонив її телефон. Жінка відклала лопатку вбік, взяла слухавку і трохи поговорила з сином. Ірина завершила розмову і кинулася зливати воду з макаронів. У цей момент знову пролунав дзвінок. Але вже у двері! Жінка зняла фартух, під яким була сукня з вишивкою по краю подолу. Вона пройшла в коридор, подивилася у вічко й застигла від побаченого

Ірина стояла на кухні біля плити. У сковорідці смажилися котлетки, на другій конфорці в каструлі варилися макарони.

Невигадлива вечеря, а чи багато їй треба? У такому віці звичайні страви з меню їдальні здаються цілком ще нічого.

Ірина взялася перевертати котлетки, як раптом задзвенів її телефон. Жінка відклала убік лопатку і взяла слухавку. Дзвонив її син Денис.

– Привіт, мамо, – сказав той. – Як справи в тебе?

– Привіт Денисе. У мене все нормально.

У цей момент котлети ще сильніше зашкварчали, нагадуючи, що пора уже на інший бік перевернути.

– А у вас як справи? – з легким роздратуванням запитала Ірина, намагаючись однією рукою перевернути котлету.

– І в нас нормально. З Андрієм сваримося, зовсім закинув навчання. Інтернет, ігри… Сваримося, а толку нема.

– Так і не буде, – посміхнулася Ірина, згадуючи сина в тому ж віці.

Теж перестав займатись, після школи з друзями, з подругами, до самого вечора пропадав. Додому прибіжить, поїсть і спати. У вихідний тільки й могла мати зловити його і виказати за те, що цілий тиждень десь гасає, замість готуватися до заліків. А толку? З понеділка все по колу повторювалося.

– Ти наче на щось натякаєш, – син почув усмішку в голосі матері. – Я нормально вчився, й інтернету не було у мене.

– Так і Андрійко, може, нормально вчиться. Не двійки ж. Мине час, візьметься за розум.

Нарешті всі котлети були акуратно перевернуті. Ірина помішала макарони в каструлі. Теж уже пора воду зливати, доки не розварилися.

Денису не сподобалися слова матері про те, щоб дати сину самостійність.

– Ти останнім часом якась дивна. Що це за думки? Що за поради? І нас ніби уникаєш, скільки в гості кликали, так не їдеш. І до себе не кличеш, як раніше. Може ти заслабла?

– З чого ти взяв?

– Та з того, останнім часом навалилося тобі багато.

– І що навалилося? Я чудово почуваюся, – мати щиро не розуміла, до чого веде син.

– Діти роз’їхалися, чоловік пішов, відправили на пенсію…

Ірина голосно засміялася.

– Ну, ви придумали, діти. А про що саме мені сумувати треба? Діти нарешті (підкреслила голосом Ірина) роз’їхалися. Чоловіка я сама виставила, бо перестав щось помічати, окрім телевізора. А на пенсію вийшла, то взагалі краса, воля! Хочу гуляю, хочу весь день вдома, книги можна читати, займатися шиттям. Де тут сумувати?

Ірина глянула на годинник. Настав час закінчувати цю розмову, поки макарони остаточно не перетворилися на кашу.

– Все синку, бувай. Передай Олені, нехай не переживає. У мене все гаразд, і це добре!

Ірина поклала слухавку і кинулася зливати воду з макаронів. У цей момент знову пролунав дзвінок. Але вже не телефонний.

Жінка зняла фартух, під яким була трикотажна сукня пудрового кольору з вишивкою по краю подолу.

Вона пройшла в коридор, подивилася у вічко й застигла від побаченого!

– Оце вигадник, – подумала жінка.

Ірина посміхнулася й відкрила двері.

– Доброго дня, Іринко, – у квартиру зайшов статний сивий чоловік, з букетом квітів й ігристим в руках.

…З Миколою вони випадково познайомилися три місяці тому. Він довго стояв біля вітрини з варениками, намагаючись визначити, які смачніші та дешевші.

Ірина теж купувала вареники, і порадила взяти такі самі, як брала вона сама. З крамниці вони вийшли разом, розговорились. Виявилося, що живуть вони у сусідніх під’їздах.

Стали ввечері разом гуляти на подвір’ї, повітрям перед сном дихати. Потім Микола запросив кудись сходити. Сходили в недорогий ресторан.

Довго потім сміялися і цінам, і кількості їжі на тарілці за таку ціну.

Ірина сказала, що на ці гроші накрила б цілий стіл і закусок, і гарячого, і десертів наробила б. Микола жартома погодився якось зайти. А Ірина погодилася всерйоз…

З того часу вони не розлучаються. Нещодавно Микола запропонував Ірині розписатися.

Вона звісно погодилася. А потім сказала, що треба було б дітей підготувати.

У Миколи діти жили за кордоном, він був вільний жити як йому хочеться.

А Ірина переживала, що син із невісткою не зрозуміють її рішення знову вийти заміж у шістдесят.

– Давай на вихідні запросимо їх у гості, – за вечерею запропонував Микола. – Посидимо, познайомимося. А там побачимо, як вони сприймуть новину.

…Денис із дружиною та сином приїхали о шостій в суботу.

Спочатку довго й уважно розглядали бабусю. Виглядала вона явно не так, як виглядають, коли занедужають, чи сумують. Зачіска, сукня, трохи навіть очі підфарбувала!

– Ірино Григорівно, ви просто помолодшали, – невістка була щиро здивована зовнішньому вигляду свекрухи.

Навіть онук помітив явні зміни у зовнішності бабусі. За кілька хвилин до них приєднався Микола.

Ірина представила свого чоловіка сім’ї. Він усміхнувся, привітався, одразу запропонував до столу.

Тут усі й зрозуміли, що за настрій був у Ірини…

Вечір був хороший, син спочатку скоса дивився на Миколу. Мабуть, ревнував до батька.

Але потім розслабився. Зрештою, шістдесят років – це ж не вирок, життя йде далі. Та й матері нові стосунки явно на користь.

Микола виглядав чоловіком серйозним. А коли мова зайшла про те, що вони з Іриною хочуть зареєструвати стосунки, всі сумніви зовсім пішли геть.

Вечір, що залишився, пройшов у легкій атмосфері розмов про майбутню подію, коли бабуся знову буде виходити заміж…