Надія Василівна насипала курочкам зерна, трохи підмела на подвірʼї й пішла на кухню. – Господи, вже девʼята вечора, а я ще навіть не повечеряла! – вигукнула вона. Жінка швиденько начистила картопельки, зробила простенький салатик і дістала трохи хліба. Щойно вона сіла за стіл, як раптом на подвірʼї почувся якийсь шум. – Невже прийшов хтось? – здивовано пробурмотіла старенька. – Так пізно вже… Вона поволі встала з-за столу і вже збиралася йти на вулицю, як раптом вхідні двері відчинилися самі! Надія Василівна глянула за поріг і не повірила своїм очам

Захару здавалося, що попереду його чекає світле і безхмарне життя, тому що він був задерикуватим, активним і життєлюбним.

Закоханість Захара наздогнала у шістнадцять років, це було перше кохання. Але як потім виявилося не було взаємності, і та однокласниця на нього не хотіла звертати уваги.

Були дівчата, зустрічалися, бігали на дискотеки, в кіно. Але серйозно закохався у двадцять один рік у симпатичну та спритну дівчину Тамару.

Вона прийшла до них на роботу відразу після закінчення школи і була на чотири роки молодша за нього. Зустрів він її у їдальні під час перерви, вона стояла попереду нього.

– Привіт, а можна присісти за ваш стіл, – підійшовши зі своєю тацею в руках, запитав він.

– Привіт, можна, – посміхаючись, відповіла вона.

За столиком сиділа її колега Таня, він знав її. Таня відразу зрозуміла, що Захару сподобадась новенька.

– Що Захаре, зачепила тебе? Бач світишся як! Очі блищать.

– Таню, а що так помітно?!

– Ще б пак, – сміялася вона!

Вони розмовляли так, ніби сиділи за столом удвох, і згодом Таня сказала:

– Гаразд, я вже поїла, смачного, – і пішла.

Ось з того часу й наздогнала його любов, та й Тамара теж відгукнулася всім серцем. Захар був сільським хлопцем, і Тамара теж родом із села. Обоє поїхали зі своїх місць у місто, молодь із села переважно прагне ж до міста.

Спочатку після одруження жили в маленькій кімнаті з підселенням, це вже потім від роботи отримав Захар двокімнатну квартиру.

Радості не було меж, своя квартира, та в них уже й син маленький підростав. Жили, як усі. У фінансовому плані, звісно, бажали кращого, обоє звичайні робітники, без освіти, тому й не шикували.

Поступово Тамара обжилась у місті, звикла до міського життя, дивилася, як живуть інші, чогось навчалася, намагалася застосувати до себе. Син Сашко вже навчався у школі, коли у Тамари у селі не стало матері. Батька не стало ще замолоду, а мати жила сама. Після поминок матері, вона запропонувала чоловікові:

– Захаре, давай продамо будинок моєї матері в селі. У мене з’явилася цікава думка. Мені він уже ні до чого, до села я ніколи не повернуся. А сестер та братів у мене немає. Тож продамо будинок, потім нашу квартиру, і купимо трикімнатну. Якось тісно у нас, Сашку потрібна окрема кімната, росте хлопець.

– А тобі не шкода батьківського дому? А раптом захочеться повернутися, чи може Сашкові знадобиться потім?

– Я ж сказала – до села ніколи не повернуся. Я тепер міська.

– Ну добре, згоден. Продамо і розширимо нашу квартиру…

Все вийшло, як і задумали, грошей якраз вистачило, і придбали вони трикімнатну квартиру. Щоправда, довелося йому з роботи звільнитися, бо пішли скорочення.

Знайомий запропонував Захару роботу у магазині. Обробляти м’ясце, та ще й додому давали трохи.

– А ти навіть і не замислюйся, я тебе навчу, підкажу. Ще дякую скажеш. Чесно скажу, грошова робота і завжди з м’ясцем будеш.

Дружина підтримала:

– Іди Захар, іди.

І справді, Захар заробляв непогано. Ще й на боці Тамара приторговувала зайвим, бо йому дозволяли в магазині брати і для цього трохи.

Що трапилося із дружиною, Захар не розумів. Коли почали жити краще, вже не рахували копійки, їй раптом треба було все більше й більше. Десь у ній з’явилася жадібність. Їй все було мало, вона все вимагала та вимагала з чоловіка.

– Іди працюй двірником, вранці рано встанеш, прибереш, а потім у магазин. Все одно магазин працює з десятої, тож встигнеш і там, і там.

– Тамарочко, тобі що не вистачає грошей? Ніби ж все у нас є, все налагодилося. Он і машину, хоч і стареньку, але купили, – щиро дивувався чоловік.

– Не вистачає. Мені потрібні гроші на сукню та нові чоботи. У багатьох все є модне, а я не маю. Так що йди і працюй!

Захар поступливий чоловік, любить дружину і сина, намагається щоб вони ні в чому не потребували. Працював без вихідних. Втомлювався. Але дружині його було не шкода, чоловікові вона виказувала:

– Що ти розлігся на дивані?! Треба гроші заробляти, а він відпочиває!

– Слухай, Тамарочко, робота у мене важка, працюю на вулиці, потім весь день у магазині. Мені теж хочеться відпочити, прийняти гарячу ванну, смачно поїсти. А від тебе тільки й чую – працюй та й працюй. Та ще й бурчиш постійно, на нерви дієш!

Дружині такі розмови не подобалися, і одного разу вона допекла чоловіка:

– Справжні чоловіки так не роблять, а забезпечують свою дружину! Справжні чоловіки день і ніч заробляють гроші!

– От і знайди собі справжнього чоловіка! – сказав Захар, і вирішив поїхати до матері в село.

Батько вже не стало його півтора роки тому.

Він втомився від постійних закидів і вимог дружини, вона вважала, що окрім роботи він більше ні про що не повиненен думати. Синові на той час уже було майже п’ятнадцять років. Мати в селі заслабла, а дружина не відпускає допомогти матері з городом та й так по господарству.

– Ага, в село захотів?! Ну і їдь у своє село! Як був сільським, таким і лишився! А квартиру не отримаєш, тут ми з Сашком житимемо. Справжні мужики залишають все дружинам, коли йдуть!

Звичайно Захар розумів, що Тамарі буде складно жити одній без його грошей. Але синові він допомагатиме завжди, а вона нехай так і працює прибиральницею на складі.

Її зарплата невелика, звісно, втомлюється. І ще не розуміє, що жити доведеться на свою зарплатню.

На квартиру він не претендував. Нехай все залишається їй і синові. Все–таки син ні в чому не винен. Він іноді бачив, як синові не подобається, коли мати сварилася на батька. Сину він виплачував аліменти.

У селі будинок великий, цегляний з усіма зручностями. Вони з батьком давно його збудували, ще коли Захар повернувся зі служби, батько був дуже домовитий і рукастий, за будинком був хороший нагляд…

…Надія Василівна насипала курочкам зерна, трохи підмела на подвірʼї і пішла на кухню.

– Господи, вже девʼята вечора, а я ще навіть не повечеряла! – вигукнула вона.

Жінка швиденько начистила картопельки, зробила простенький салатик і дістала трохи хліба. Щойно вона сіла за стіл, як раптом на подвірʼї почувся якийсь шум.

– Невже прийшов хтось? – здивовано пробурмотіла старенька. – Так пізно вже…

Вона поволі встала з–за столу і вже збиралася йти на вулицю, як раптом вхідні двері відчинилися самі!

Надія Василівна глянула за поріг і не повірила своїм очам!

– Мамо, привіт, я приїхав до тебе, мабуть, назавжди! – сказав їй з порога Захар. – Не виходить у нас із Тамарою. Їй все мало грошей, вимагає і вимагає. Навіть не знаю, звідки в ній така жадібність?

– Сину, та як же ж так?! – ахнула старенька. – Сашка шкода, зовсім же ж малий ще…

– Мамо, нічого проживуть, сину я допомагатиму. А Тамара хай як хоче. Ну вже зовсім нестерпно, просто ображає мене. При сині все, а я не можу їй відповісти, незручно перед Сашком. Краще так, спокійніше буде. Та й тобі легше, слаба вже. З будинком не впораєшся.

…Минуло майже два роки, як Захар жив у селі з матір’ю. Тамара подала на розлучення. Мати зовсім злягла, Захар доглядав, працював водієм. Між поїздками встигав заскочити додому, провідати та нагодувати матір.

Але настав такий час, що якось він приїхав на обід, а матері вже не стало… Поховав її поруч із батьком на сільському цвинтарі…

Через деякий час у сусідньому селі примітив Захар жінку, яка біля колонки набирала воду у відра. Чомусь не зміг проїхати повз. Зупинившись неподалік, він вискочив з машини:

– Доброго дня, може допомогти чимось?! Щось пити мені захотілося, дуже спекотно, – а сам очей не зводить з симпатичної жінки, з ямочками на щоках.

– Добридень. Так, сьогодні жарко, будь ласка, можна з мого відра напитися, – співучим і ніжним голосом промовила вона.

Захар, напившись холодної води, поцікавився:

– Скільки разів тут проїжджаю, але вас бачу вперше. Ви місцева? Якось не дуже схожі на місцеву? Мене звуть Захар. А вас як?

– Анастасія, для своїх Настя! Я тут пів року живу, матері не стало, залишився батько, а він слабий, та й тяжко одному чоловікові. Ось приїхала і живу тут. А що мені подобається. Краса, повітря свіже, особливо вечорами така тиша і благодать, травами пахне з лук, над річкою іноді туман підіймається. Краса, чого ще у житті потрібно? Мене все влаштовує.

Захар не міг просто так поїхати, допоміг Насті донести відра з водою, звісно запам’ятав будинок, і попрощавшись поїхав. Усю дорогу Анастасія не виходила з голови.

– Яка приємна та лагідна Настя. Я наче сто років її знаю. Так легко та просто поспілкувалися. Ох вже ця Настя, тепер мені життя спокійного не буде. Дуже вже хочеться її ще раз побачити…

Увечері Захар не витримав, сів у свою стареньку машину і погнав у сусіднє село. А Настя наче чекала. Не встиг він поставити машину, як вона зʼявилася у відчиненій хвіртці.

– Доброго вечора, Настю. Ось я, значить цей, вирішив знову побачити тебе… Запала ти мені в душу. Вибач, що одразу на «ти», але мені здається, що я тебе ніби знаю вже давно, – він тупцював на місці, не знаючи, що відповість йому вона.

– Добрий. А я чесно сказати вже майже годину, як чекаю на тебе тут, Захаре. Сама не знаю, що зі мною трапилося, так захотілося побачити тебе…

Вони стояли, тримаючись за руки і дивлячись один одному в очі, і ніяк не могли відірватися, доки не почули жіночий голос позаду.

– Настю, ось і щастя тобі привалило, я ж тобі обіцяла, буде і на твоїй вулиці свято. Бач, який приємний чоловік! А ти казала все – доля–доля така!

Звертаючись до Захара, старенька жінка казала:

– Ось ця Настя вже змирилася зі своєю самотністю. Каже така доля у неї. А я, як у воду дивилася, сказала їй – повз твою долю не проскочить. Ну ось, будь ласка! А що я казала? – вона сміялася від душі.

– А як тебе звуть? Я – Михайлівна, мене всі так тут називають.

– Захар, – відвівши погляд від Насті, сказав весело він.

– Ну заходьте з Настею до мене в гості, он там я живу, – махнула рукою Михайлівна. – Будьте щасливі, – і пішла не поспішаючи у бік свого будинку.

З того часу Захар з Настею не розлучалися. Він їй розповів, що живе один, привіз її до свого будинку, розповів про своє життя–буття:

– Отак Настю я й живу. Вже давно один. Навчився все робити по господарству, вмію прати, прибирати, готувати. А я ще й вареники вмію ліпити, мати мене навчила! Смачні виходять, пригощу тебе обов’язково!

А потім він запропонував одружитися Насті, яка вже п’ятнадцять років була розлучена, і на щастя вже й не розраховувала.

Вона, звісно, погодилася, і живуть тепер вони у будинку Захара.

Настя повноправна господиня. Привела все до ладу, у хаті та у дворі все доглянуто, одразу видно, що живуть тут кохання і щастя…

Іноді можна побачити старенького дідуся у дворі в альтанці, це батько Насті.

Поки що ходить помаленьку й радіє, дивлячись на щасливих доньку й зятя…