– Мамо, а чому ти в темряві сидиш? – Катя забігла в гості до батьків, клацнула кнопкою вимикача. – І де тато? Валентина Миколаївна повернула до дочки обличчя, і Катя застигла. Мама виглядала дуже погано. – Що сталося? – захвилювалася Катя. – З татом погано щось? Не мовчи! – Твого батька для мене більше не існує, – тихо, але твердо відповіла Валентина Миколаївна. – Після двадцяти п’яти років спільного життя він таке влаштував! – Що він зробив? Що влаштував? – Катя здивовано дивилася на матір, нічого не розуміючи

– Мамо, а чому ти в темряві сидиш? – Катя тільки що забігла в гості до батьків, клацнула 

кнопкою вимикача. – І де тато?

Валентина Миколаївна повернула до дочки обличчя, і та застигла. Мама виглядала погано – втомлена, змарніла, круги під очима. Катя не була вдома трохи більше тижня. Якось усе не виходило – справи, свої турботи та й чоловік потребував часу та уваги.

По телефону, а вони дзвонили щодня, мама не говорила, що щось трапилося, навпаки, була бадьора і весела, приймала привіти від дочки для тата і говорила, що обов’язково передасть йому. Батькові Катя дзвонила рідко, якось звикла більше спілкуватися з мамою, знаючи, що та про справи доньки обов’язково розповість чоловікові.

– То що сталося? – повторила своє запитання Катя. – З татом погано щось? Та не мовчи ти!

– Твого батька для мене більше не існує, – тихо, але твердо відповіла Валентина Миколаївна. – Після двадцяти п’яти років спільного життя він влаштував таке…

Що таке Катя так і не змогла у матері випитати. Та на всі запитання відповідала, що батько – негідник, і вона не бажає з ним мати більше нічого спільного.

Так нічого й не дізнавшись, Катя, пославшись на нагальні справи, вискочила з квартири. Перестрибуючи через сходинку з четвертого поверху, вона похапцем набирала номер телефону тата.

– Дочко, привіт! – бадьоро, відповів Борис Михайлович. – Як у тебе справи? Як Сашко (це чоловік Каті)?

Він намагався не дати вставити дочці і слова, але та все одно пробилася крізь його монолог:

– Тату, що у вас сталося з мамою? Чому вона про тебе так відгукується? І ти загалом де?

Борис Михайлович замовк. Довго мовчав, а потім таки видавив:

• Та я в друга поки що живу. Дядько Володя, ти його знаєш.

– Адрес диктуй. Зараз приїду, – Катя завжди вміла керувати батьками.

За півгодини вона вже сиділа на чужій холостяцькій кухні і роздивлялася батька. Так само, як і мати, він був втомлений, змарнів, щетиною заріс. З їжі, здається, тільки пельмені, а в раковині гора немитого посуду.

– Дядько Володя на зміні, а я ось ту, – він обвів рукою житло, – поки що живу.

– Що ж у вас з мамою сталося. Викладай!

Виявляється, трапилася банальна історія. Бориса Михайловича у його законний вихідний друг запросив на рибалку.

– Іван Максимович, з моєї роботи, ну, ти його знаєш! – Батько підняв очі на Катю, – хороший чоловік і затятий рибалка.

Поїхали вони з ним на якесь чудове озеро, де клює так, що тільки встигай витягувати, до сусідньої області. І треба було такому статися, що буквально на півдорозі старенька машина дядька Івана ні в яку не захотіла їхати далі.

– Добре, що поряд було кафе, – продовжував розповідь батько. – А неподалік – автомайстерня. Відтягли туди машину добрі люди, а ми з Іваном у кафе засіли. А забігайлівка, треба сказати, придорожня, а отже, в ній різні люди ошиваються, зокрема й дівчата різні. Ось ці дві безвідповідальні пані і підсіли за наш столик, фліртувати почали. А одна з них просто на коліна мені плюхнулася.

В той час, за словами Бориса Михайловича, в це ж кафе разом із чоловіком заїхала мамина близька подруга Лариса. Повз проїжджали, перекусити вирішили. Ось такий збіг.

Звичайно, про неприйнятну поведінку чоловіка Валентина Миколаївна дізналася набагато раніше, ніж той встиг повернутися з риболовлі.

– Але ж нічого не було! – розмахуючи руками, батько. – Лариска з кафе не встигла вискочити, як ми з Іваном цих дамочок виставили.

Повернувся чоловік додому з уловом, а в коридорі вже його валізка зібрана з речами, а Валя, біла, як стіна, оголошує, що він їй більше не чоловік, що вона всі найкращі роки, виявляється, витратила нанегідника.

– Ось я до Володі і подався. А куди ще йти? Мама слухавку не бере і жодних вибачень від мене не приймає.

Загалом Каті не залишалося нічого робити, як повернутися до матері і донести їй версію батька.

– Та знаю я, – Валентина важко зітхнула, – Що не міг він мені тоді зрадити, і Ларисці не особливо вірю, вона і не таке може написати. Але, розумієш, дочко, що Борис допустив, щоб йому на коліна сіли, не заперечив, отже, ймовірність зради існує!

– Ну, ти, мамо, даєш! Йому що зараз взагалі на інших жінок навіть дивитись не можна і із зав’язаними очима ходити? Ну, не встиг він відвернутися від тих панянок відразу, пізніше б це зробив. І взагалі – він у нас досить привабливий чоловік, а любить лише тебе! Так що давай, бери до рук телефон і дзвони йому!

– От нехай він перший і дзвонить, – закапризувала мати.

– Та він тобі мільйон разів дзвонив, ти трубку не береш!

Того вечора Каті не вдалося помирити батьків. Горді вони, бачте, обидва. Важко їм сказати одне одному таке просте слово вибач. Адже місяць ображалися. Катя то до одного, то до іншого з умовляннями та доказами – ні в яку!

– Зачекай, самі розберуться! – умовляв її чоловік.

– А якщо розлучаться на старості років?

– Ні, такі не розлучаються. Вони ж жити один без одного не можуть, я за два роки нашого з тобою спільного життя це чудово зрозумів.

І справді – помирилися. Зустрілися якось у магазині, подивилися одне одному у вічі і тихо хором сказали: «Вибач!».