Галина цілий день крутилася на кухні. А як же ж?! Сьогодні в її донечки Аліси день народження! Вона запекла качечку з картоплею, нарізала салатів, приготувала торт… – Шкода, звісно, що Петро в Польщі, – подумала вона. – Не зможе доньку привітати. Ну нічого, самі відсвяткуємо! Галина закінчувала накривати на стіл, коли в коридорі почувся якийсь шум. Вона вийшла й застигла від здивування. На порозі, разом з Алісою стояла якась бабуся! – Кого це ти привела?! – ахнула Галина. – Ви хто, шановна?! Бабуся раптом випустила сумку і кинулась обіймати господиню. Галина не розуміла, що відбувається

Аліса сиділа за столом у своїй кімнаті й гортала книжку. Новорічні канікули були позаду. Аліса зітхнула.

Звісно, залишалася ще одна радість – через два дні в Аліси буде день народження!

Через два дні мама розбудить її рано–вранці, поцілує і прошепоче на вухо привітання.

Потім буде святковий сніданок, привітання від друзів у школі, вечірня урочистість з подарунками й тортом.

Всього цього Аліса з нетерпінням чекала вже більше місяця і обводила в календарі кожен день…

Аліса, ще трохи погортала книжку і відклала її вбік.

В сусідній кімнаті, тихо говорила по телефону мама. Аліса безшумно підійшла до дверей і приклала до них вухо.

– Вона вчиться зараз, Петре! – почула Аліса голос мами. – Зараз покличу. Алісо! Батько хоче з тобою поговорити…

Аліса прямо забігла в залу! Влаштувавшись на дивані поряд з мамою, вона піднесла телефон до вуха і почула голос батька.

– Привіт, тату, – посміхнулася Аліса. – Як твої справи?

Той привітався у відповідь і розповів Алісі про те, що у Польщі, де він працює, зараз тепла погода.

– Я сподівалася, що ти приїдеш до мене на день народження, – зітхнула Аліса. – На Новий рік тебе не було, і я так скучила…

– І я скучив, люба, – відповів Петро. – Але зараз у мене дуже багато роботи. Ти ж розумієш, правда? Давай зробимо так: я приїду навесні, і ми одразу відзначимо і Новий рік, і твій день народження, і ваше з мамою жіноче свято. Домовилися?

Аліса кивнула і хмикнула у слухавку.

– До речі, як тобі мій подарунок? – знову спитав тато. – Ти вже встигла випробувати його?

Аліса згадала про нові лижі, що стояли в кутку її кімнати, і посміхнулася.

– Вони чудові, тату, – сказала вона. – Але снігу нема, тож треба десь їхати в гори… Може якось поїдемо класом…

Петро попросив передати слухавку мамі. Аліса віддала телефон і пішла в кімнату.

Десь там, далеко був її тато. Аліса згадала його широке, усміхнене обличчя з густими трохи сивуватими вусами. Тато ніколи не сердився на неї, навіть коли Аліса робила якісь дурниці, і тільки сумно хитав головою, даючи зрозуміти, що дуже засмучений.

Вона любила його за це, і намагалася надалі не засмучувати його, але, як кожна дитина, знову і знову робила промахи…

– Жаль, що тата з нами не буде, – сказала Аліса увечері наступного дня, спостерігаючи, як мама готує вечерю. – Він ще ніколи не пропускав мій день народження.

Мама втомлено посміхнулася.

– Тато зайнятий, – відповіла вона. – Має роботу. Він не може її просто взяти й кинути.

Аліса все розуміла, але їй все одно було сумно.

Минулий день народження вийшов веселим – вони всі разом ходили в аквапарк, кіно, їли морозиво в маленькому затишному кафе.

А ввечері мама приготувала величезний шоколадний торт і встромила десять маленьких свічок.

– До весни ще так далеко, – зітхнула Аліса. – Коли вона вже настане…

– Зовсім скоро, – посміхнулася мама. – Час пролетить непомітно.

Після вечері Аліса вирушила до себе в кімнату й дістала з шухляди невелику коробочку.

Там, перекладені аркушами паперу, лежали висохлі польові квіти. Їх Аліса зібрала того дня, коли вони всією родиною виїжджали на пікнік до великого озера.

Аліса вірила, що з приходом весни все стане як тоді. І тато повернеться і знову відвезе їх із мамою на те озеро, де їм усім було так добре…

У свій день народження Аліса прокинулася раніше. Вона, передчуваючи свято, сиділа в ліжку й читала, поки, нарешті, двері її кімнати не відчинилися.

– З днем народження, доню! – сказала мама, сідаючи на край ліжка. – Ось ти й стала на рік старшою. Як же ж швидко летить час… А ніби вчора я тримала тебе на руках, ще зовсім маленьку…

Мама говорила це щороку, і все згадувала про те, як няньчилась з маленькою Алісою в пологовому будинку, як при виписці їх зустрічав тато з величезним букетом троянд, як Аліса раптом заслабла і мама провела з нею в лікарні майже цілий місяць.

Незважаючи на це, Аліса слухала маму уважно і не перебивала, а тільки хитала головою і посміхалася.

– Ну, вилазь із ліжка і вперед, снідати! – сказала мама. – А то ще запізнишся до школи.

Аліса швиденько вмилася, привела себе в порядок і вмостилася за стіл. Рюкзак був уже зібраний і стояв у коридорі, чекаючи на вихід до школи. Але несподіваний дзвінок вчительки перевернув усе з ніг на голову.

– Ваш клас відправляють по домівках, – сказала мама, сідаючи за стіл. – Сім людей з класу заслабли. Тож доведеться тобі посидіти вдома.

Аліса в глибині душі була рада незапланованим канікулам, але те, що її друзі опинилися в лікарні та ще й у її день народження – це було вже занадто.

– А як же ж… Мій день народження? – поцікавилася Аліса у мами. – Я ж запросила їх до себе, а вони…

Мама строго подивилася на неї й насупилась.

– Я все розумію, – відповіла вона. – Але хто ж знав, що так вийде? Їм зараз не до свят. Давай я зроблю тобі чаю з лимоном?

Аліса повернулася до своєї кімнати. Ні тата, ні друзів, ні запланованого свята – все пішло прахом…

Через годину пролунав дзвінок телефону. Дзвонив тато. Він привітав Алісу з днем народження і побажав їй усього найкращого, що є у цьому світі.

Після нудного, хоч і святкового обіду Аліса захотіла прогулятися й попросила дозволу у мами.

Мама ствердно кивнула.

– Тільки одягнись тепліше і не йди далеко, – сказала вона Алісі.

Аліса вибігла із квартири. Вона перебігла жваву вулицю по порожньому переходу, минула невеликий скверик і опинилася біля великої, заповненої людьми ковзанки.

Аліса взяла пару ковзанів, одягла їх і приєдналася до решти людей. Вдосталь накатавшись, Аліса присіла на лавку і оглянула пусту ковзанку.

Вона неохоче побрела вулицею. Йти додому їй зовсім не хотілося. Мама напевно поралася на кухні, і Аліса не хотіла їй заважати.

Вона натягла рукавиці і підстрибом побігла у парк.

Аліса поблукала протоптаними кимось стежками, помилувалася снігурями, що сиділи на кущах і пішла назад.

– Голубонько, ти не підкажеш, як мені потрапити на оцю вулицю? – несподівано почула Аліса чийсь голос.

Вона обернулась і побачила якусь стареньку з великою сумкою в руках. Вона простягала папірець з назвою вулиці.

Обличчя бабусі майже повністю закривала товста вовняна шаль.

Незнайомка трохи прибрала її, і Аліса розгледіла її усміхнене зморшкувате обличчя.

– Так ось тут ця вулиця, недалеко, – пробурмотіла Аліса. – Я на ній живу. Хочете, я проведу вас?

Бабуся ствердно кивнула і Аліса рушила вперед, показуючи дорогу. Бабуся ледве встигала за нею, тягнучи свою величезну сумку і незабаром остаточно видихнулася. Сівши на лавку, вона гукнула Алісу й махнула їй рукою.

– Втомилася я, голубонько, – сказала старенька. – Дуже біжиш ти. Не встигаю я. Дай перепочити трохи.

Аліса, поміркувавши, хотіла залишити незнайомку і якнайшвидше вирушити додому, але таки присіла поряд зі старенькою й почала чекати, поки та відпочине.

– Цілий день я по місту тиняюся, туди–сюди, туди–сюди, – сказала бабуся. – То автобусом, тролейбусом, то таксі – всі гроші прокатала, а так і не знайшла.

– Кого не знайшли? – поцікавилася Аліса.

Бабуся сумно посміхнулася і знову сховала обличчя в шаль.

– Та жінку я одну шукаю, знайому свою, – озвалася вона. — Колись ми жили на селі, триста кілометрів звідси. А потім вона сюди переїхала, і ми не бачилися з нею вже десять років, якщо не більше. Ось я й вирішила її відвідати. Тільки ось адреса, яку вона мені дала, не та тепер, не живе вона там. Даремно я приїхала. Де тепер її шукати? Додому поїду, на вокзал мені треба. Ти, голубонько, не знаєш, чи встигну я на автобус до Павлівки?

Аліса не знала, де знаходиться Павлівка і коли туди йде останній автобус, і тому лише знизала плечима. Бабуся засмучено зітхнула і встала.

– Ти мене тільки на вулицю виведи, а далі я сама розберуся, – попросила вона. – Вокзал, мабуть, не маленький, не пропущу.

Аліса знову повела незнайомку знайомим маршрутом, цього разу без особливого поспіху і незабаром вони вийшли на вулицю.

Бабуся почала дякувати дівчинці, вона відкрила свою сумку і витягла звідти повний пакет усілякої всячини – пиріжків, пряників, цукерок.

Аліса не хотіла брати його, але стара була наполегливою, і Аліса погодилася.

– А знаєте що! – раптом сказала Аліса несподівано для себе. – Не треба вам на вокзал! У мене ж сьогодні день народження, і мама пече шоколадний торт! А ще у нас у школі всі заслабли, і мої друзі не прийшли мене привітати. А тато на заробітках і теж не приїхав. Тож я запрошую вас на свій день народження. Заодно запитаємо у мами, коли ходить автобус у цю вашу Павлівку.

Бабуся задумалась, а потім, тужливо оглянувши вулицю, прийняла запрошення.

– Як хоч тебе звати, голубонько? – запитала вона в Аліси.

– Аліса.

– А мене – Антоніна Павлівна, хоч усі й називають мене баба Тоня, – представилася старенька. – І ти називай так.

– Ходімо, бабо Тоню, – сказала Аліса, беручи стареньку за руку. – Наш будинок зовсім поряд.

І вони пішли темним тротуаром до багатоповерхівки, що ховалася за деревами…

…Галина цілий день крутилася на кухні. А як же ж?! Сьогодні в її донечки день народження!

Вона запекла качечку з картоплею, нарізала салатів, приготувала торт…

– Шкода, звісно, що Петро в Польщі, – подумала вона. – Не зможе доньку привітати. Та й друзі її всі занедужали… Ну нічого, самі відсвяткуємо!

Галина вже закінчувала накривати на стіл, коли в коридорі почувся якийсь шум.

– От і Аліса повернулася, – посміхнулась жінка й пішла зустрічати дочку.

Вона вийшла в коридор і застигла від здивування. На порозі, разом з донькою стояла якась бабуся!

– Кого це ти привела?! – ахнула Галина. – Ви хто, шановна?!

Бабуся раптом випустила свою сумку і кинулась обіймати господиню.

Галина не розуміла, що відбувається.

– Галино, рідненька ти моя, а я тебе всюди шукаю, – видихнула бабуся, нерішуче виступаючи вперед. – Все місто об’їздила, за старою адресою шукала, а там і нема тебе! А ти тут, виявляється… Якби не твоя донька, то й поїхала б я…

Мама Аліси раптом теж обійняла бабу Тоню.

– Баба Тоня, скільки років, – озвалася вона. – Ось уже й не думала, що побачу тебе. Ну давай, проходь на кухню, зараз будемо вечеряти. Оце так зустріч!

Аліса і баба Тоня пройшли на кухню, де вже був накритий святковий стіл. Аліса ніяк не могла зрозуміти, звідки її мама та ця бабуся знають один одного.

– Колись ми були сусідами, – сказала мама. – Жили в одному селі. Потім я зустріла твого тата і переїхала до міста, а баба Тоня так і залишилась у селі. Скільки ми не бачилися? Років десять, не менше. Ех, добре було раніше! Як там зараз, у Павлівці?

Баба Тоня знизала плечима.

– Та так, добре ніби, – озвалася вона. – Мешканців з кожним роком дедалі менше. Усі, як і ти, їдуть. Хтось іде в засвіти, ось як мій сусід, Микола Павлович. Минулого року не стало його, якраз напередодні Великодня. Пам’ятаєш ти діда Миколу?

Галина невиразно пам’ятала старого сусіда, але відповіла ствердно.

– Лікувала я його, лікувала, та й не вилікувала, – скрушно похитала головою баба Тоня.

На обличчя Галини набігла тінь. Вона схилила голову і довго мовчала.

– А я ж пам’ятаю, що ти для мене зробила, баба Тоня, – сказала вона тихенько, наче боялася, що Аліса її почує. – І завжди вдячна тобі за це буду. Якби не ти…

– Про що це ви говорите? – запитала Аліса.

Баба Тоня й Галина одночасно зітхнули.

– Бачиш, дочко, – почала мама. – Баба Тоня, вона… Людей вона лікує. Не як лікарі, а по–своєму. І мене вона одного разу вилікувала. Казали, що в мене ніколи дітей не буде, а баба Тоня… Завдяки їй ти й з’явилась.

Аліса невиразно уявляла собі про що йдеться, але все одно посміхнулася старенькій і вдячно кивнула.

Незважаючи на те, що стіл був повен її улюблених страв, їсти Алісі зовсім не хотілося. Було то спекотно, то холодно. Мама помітила це і приклала руку до її чола. Мамина долоня здалася Алісі крижаною.

– Та в тебе температура! – вигукнула мама. – Давай швидко в ліжко! Господи, я як знала! Ось що тепер робити?

Мама відвела Алісу до її кімнати, поклала в ліжко і поставила градусник. Коли мама глянула на нього, то ойкнула і відсахнулася.

– Тридцять дев’ять і дев’ять! – видихнула вона. – Ого!

Несподівано зайшла баба Тоня. Вона присіла біля Аліси в ногах і м’яко посміхнулася.

– Ти ось що, Галиночко, принеси мені склянку води гарячої, – сказала вона.

Бабуся заварила якісь трави, дала попити Алісі, а сама вийшла з кімнати й закрила двері.

– Спить твоя донечка, – усміхнулася баба Тоня, відповідаючи на ще не поставлене Галиною запитання. – Вранці прокинеться і не згадає про слабість. Та й ти лягай, а то бач, як змучилася.

Галина подякувала старенькій і провела її у спальню, де постелила для неї ліжко.

І Галина, і баба Тоня довго не могли заснути, розмовляючи на різні теми, яких за багато років накопичилося дуже багато.

Аліса в цей час спала міцним сном. Слабість відступала від неї, і Аліса бачила приємні сні.

Про весну, квіти і тата з мамою, які знову були разом, на березі великого озера, що відображало безхмарну синеву травневого неба…