Марія вклала волосся на голові, взяла кошик із яйцями, і пішла до сусіда Петровича. Жінка підійшла до будинку. На ґанку сидів молодий чоловік у картатій сорочці. – Здрастуйте, а тут живе Петрович? – запитала Марія. – Моя бабуся попросила ножі наточити. – Здрастуйте, – сказав чоловік. – Проходьте, все зробимо! – Вибачте, а сам Петрович де? – здивувалась Марія. – Так я і є Петрович! – раптом сказав чоловік. – А бабуся сказала, що він дід… – застигла Марія. Чоловік раптом якось дивно глянув на неї. – Був я дідом, – сказав він. – Але нещодавно я відкрив одну таємницю… Марія застигла від здивування

Добре влітку на селі… Півні співають вранці, а іноді і вдень, голосять. В одних сусідів чути поросяток, а в інших дружина на всю вулицю вичитує чоловікові за вчорашні веселощі. Весело…

Марія відпочивала в бабусі. Взяла невелику відпустку на роботі. У міста ніби немає душі. Всі кудись біжать, їдуть, намагаються бути успішними, багатими, красивими…

А в селі роками нічого не змінюється, ті ж самі люди, та сама природа. І, здається, ніби Марія повернулася у дитинство, і вона знову маленька дівчинка. Але ні…

Дивлячись у дзеркало, Марія бачила втомлене обличчя, невеликі зморшки. Ох, як роки летять.. Не встигнеш озирнутися, а от уже й старість…

Від філософських роздумів її відволікла бабуся.

– Марічко, сходи, прогуляйся до діда Петровича, ножі поточити треба.

Ось яєчок візьми, йому віддаси, бо він гроші не хоче брати. А ножі краще за нього ніхто не точить. Поряд із магазином його хата, кущі бузку за парканом, побачиш…

Марія вклала волосся на голові, взяла кошик із яйцями, і пішла шукати хату Петровича.

– Здрастуйте, а тут живе Петрович? – запитала вона. – Ім’я не знаю, якщо чесно. Бабуся моя, Любов Павлівна, попросила ножі наточити…

На ґанку будинку сидів симпатичний чоловік у картатій сорочці й жилетці.

– Здрастуйте, – сказав чоловік. – Проходьте, наточимо все вам гарненько!

– Вибачте, а сам Петрович де? – здивувалась Марія.

– Так я і є Петрович! – раптом сказав чоловік.

– А бабуся сказала, що він дід… – застигла Марія. – А ви не схожі ні на якого діда…

Чоловік раптом якось дивно глянув на Марію.

– Був я дідом, це правда, – нарешті сказав він. – Але все раптово змінилося! Нещодавно я випадково відкрив одну таємницю.

Марія застигла від здивування.

– Яку таку таємницю? – запитала вона.

– А я знайшов один чудодійний засіб!

– Ой, як чудово! От би мені дізнатися цей секрет. Може, поділитеся? – спитала Марія.

– Ох, ну що ж з вами робити… Ходімо…

Петрович встав і повів Марію за хату. Там був невеликий яблуневий садок. Бджоли дзижчали над деревами, де висіли червоні, червоні яблучка.

Він підвів її до невеличкого молодого деревця, посипаного дрібними аж бордовими яблуками.

– Ось він мій секрет! Молодильні наливні яблука. Причому ефект є тільки з цього дерева. Одне яблуко з’їдаєш – мінус один рік. Більше десяти яблук не можна одразу їсти, перебір.

Я ось учора тільки й виявив ці властивості. Двадцять штук зʼїв за два дні і ось результат. Більше не хочу поки що молодіти. Та й боюся, а раптом казус якийсь станеться, немовлям ще стану ненароком…

Комусь скажу, то не повірять! Я з дому ще не виходив, люди й не впізнають мене тепер. Але це нічого, звикнуть. Головне секрет не видавати…

Уявляєте, що тоді почнеться? Люди як дізнаються про ці яблука, почнуть тут чергами до мого саду стояти.

Я вирішив, що сам користуватимусь, може з хорошими людьми ділитися буду… От як з вами. Подивлюся, одним словом. Ще сам до ладу не розібрався, як це працює.

Напевно, нове добриво так подіяло на це деревце. Може дощ якийсь пройшов, все обдумав уже, не можу пояснити цей феномен…

Говорив Петрович дуже переконливо. Марія, дивлячись на нього, повірила.

Ну не може дід так виглядати, точно дива тут якісь. Може, це дерево і справді має такі властивості, природа до кінця ж не вивчена ще людиною…

– Петровичу, а можна мені кілька яблук?

– Ви й так чудово виглядаєте, не старі ж іще, навіщо?

– Не підлещуйтесь! Хочеться років десять скинути. Нехай хоч зовні. Люди он мільйони витрачають на омолодження, а тут яблука, безкоштовно.

– Ой, мені не шкода. Рвіть, їжте на здоров’я. Тільки прошу, нікому поки не кажіть, все одно не повірять, засміють вас.

Марія зірвала одне яблуко і відкусила. Кислувате, але їсти можна.

– А недогризок куди подіти?

– З’їсти. Інакше не знаю, чи буде ефект. Я все з’їдав, з кісточками. Може в них справа…

Марія слухняно з’їла недогризок, викинула тільки плодоніжку.

– Ви на очах молодієте. Мати рідна, оце диво, не інакше! Шкіра он яка гладка стала!

– А можна я візьму, скільки не шкода?! – радісно запитала Марія.

– Рвіть, але не більше двадцяти штук.

– Дякую вам велике. Там яйця в кошику і ножі. Давайте я звільню його, а туди яблучка!

Петрович діловито виклав із кошика яйця з ножами на поріг, і простяг їй кошик.

Марія кинулася обносити дерево. Нарвала тридцять яблук. Може, Петрович не помітить. Поділиться з мамою та бабусею. От же ж пощастило!

– Кхе, кхе… Хто це тут у нас яблука обносить, га? – раптом почувся чийсь голос.

– Так, Петрович мені дозволив, – відповіла Марія.

– Який такий Петрович? А я тоді хто? Ти чия будеш, красуню?

— Он же ж Петрович перед вами, дідусю! А я онука Любові Павлівни.

– Знаю таку… А чого прийшла до мене?

– Ножі поточити…

Марія подивилася на першого молодого Петровича. Він закрив долонею рота і пирхав від сміху.

– Миколо, ну пустун, що ти тут наробив, поки мене не було?! – раптом звернувся до молодого дідусь.

– Яблука молодильні винайшов! – відповів той. – Ну а що? Яблука дуже корисні для здоров’я, це не секрет. Дарують молодість та довголіття!

Марія густо почервоніла. От же ж наївна, посміявся Микола над нею. І як на таке можна було повестися? Доросла ж жінка… Зовсім її задурив казками своїми…

– Я піду, – сказала жінка. – Коли по ножі прийти?

– Я сам занесу, як звільнюся, – сказав справжній Петрович.

Марія вискочила за ворота з кошиком у руках. У ньому перекочувалися з боку на бік рум’яні яблучка. Вона взяла найстигліше і почала їсти. Чого ж добру пропадати…

– Внучечко, ну що, вдома Петрович був? – запитала Любов Павлівна.

– Вдома, бабусю. Яблуками ось почастував…

– Він такий, гостинний! Смачні яблука хоч?

– Я тобі більше скажу. Вони ще й молодильні!

Марія розповіла історію з молодим Петровичем. Бабуся сміялася до сліз.

– Ну як так?! Що ж ти така довірлива?! То ж внук Петровича був, Микола. Приїхав діда провідати. Самотній, між іншим. Живе у місті, жартівник він завжди був ще той!

Увечері хтось постукав у двері. Марія відкрила. Там стояв Микола, з букетом квітів у руках.

– Приніс ножі, і ось букетик для вас, – сказав чоловік. – Виглядаєте чудово, пані Маріє. Точно скуштували молодильних яблук!

– Миколо, я все розумію, пожартували, але з’їдений недогризок я вам не пробачу! Полагодьте у бабусі он паркан, за це!

А Микола був і не проти. Дуже вже сподобалася йому Марія…

…На їхньому весіллі гуляло пів сели. У першому ряду гостей, поряд з батьками молодят, гордо сидів Петрович і баба Люба. На столах, окрім різноманітних страв, стояли невеликі кошики з яблуками, як символ знайомства молодят.

Петрович хитро примружуючись поглядав на бабу Любу, а та ніяково посміхалася. Але це вже зовсім інша історія…