У Вероніки не стало чоловіка Романа. Після поминок вони на три дні поїхала пожити до батьків, а потім зазбиралася додому. Вероніка відкрила двері своїм ключем, зайшла до себе в квартиру, й оторопіла від побаченого! У коридорі стояли дві великі картаті сумки, а з кімнати чувся голос її свекрухи – Олени Марківни. За мить і сама вона вийшла в коридор разом зі своєю дочкою. – Зʼявилася таки? – єхидно запитала свекруха. – Олено Марківно, що це все означає?! – прямо запитала Вероніка. – Як це що, невісточко? – сплеснула руками та. Олена не розуміла, що відбувається
У Вероніки не стало чоловіка Романа. На поминках були родичі лише з боку покійного. Постійно чулися докори у її бік.
Повернувшись після поминок к квартиру, вона довго плакала, але це були скоріше сльози полегшення…
– Два роки я прожила зі своїм Романом, хоч своїм він мені так і не став, – думала жінка. – Тоді, після коледжу, він здавався мені мало не ідеалом чоловіка. Тим паче у нього була власна двокімнатна квартира. Батьки багаті. Вони одразу були проти мене…
Тоді Вероніка працювала медсестрою. Ходила до стареньких, робила їм процедури.
От і до слабого Григорія Федоровича приходила, дідуся майбутнього чоловіка. Там із Романом і познайомилася.
Тоді їй Роман таким дбайливим здавався, а потім тільки Вероніка зрозуміла, що він гроші у діда випрошував.
Роман і після весілля до нього по гроші ходив. За два роки, так на жодній роботі більше місяця й не затримався. Гульбанив все більше і більше…
А свекруха Олена Марківна все Вероніці виказувала, у всьому вона в неї винна була.
Ну, не синочок же ж її улюблений?!
Навіть те, що його раптово не стало, і то Вероніка в неї винною виявилася…
– На роботі мене на тиждень відпустили, – подумала Вероніка. – Завтра до своїх батьків поїду. Два роки з ними не бачилася, рахуй із самого весілля…
…– Доню, як же ж ти тепер?! – мати обійняла Вероніку й заплакала.
– Мамо, заспокійся! – сказала дочка.
– Ти не ображаєшся, що я на поминки не змогли приїхати!
– Звичайно, ні.
Марія уважно подивилася на обличчя дочки, на якому не було ані сліду суму. Вона кивнула головою, запрошуючи дочку на кухню, і одразу запитала:
– Вероніко, ти що, навіть не засмучена?
– Якщо чесно, то ні.
– А що таке, доню? – Марія поставила на плиту чайник.
– Ой, мамо, гульбанив він, гуляв на боці. Зовсім не працював, ходив випрошувати гроші у батьків й у діда. З кимось посварився і… – дочка важко зітхнула і витерла сльозинки, що набігли на очі.
– Як же ж ти тепер жити збираєшся?
– Не пропаду, робота є, жити десь – теж є.
Вони пили чай. Потім пішли по кімнатах. Вероніка згадала, як вони раніше жили.
Батько з братами в одній кімнаті спали, а вони з матір’ю – в іншій.
І тут жінці прийшла цікава думка:
– А батько ж із матір’ю тоді молодими були… Та вони й досі не старі… А спали по різних кімнатах…
– Хлопці тепер окремо від нас сплять, – промовила мати.
– А де вони?
– Ну, у школі, – глянула та на годинник. – Вже мають прийти.
І тут двері, наче за вказівкою матері, відчинилися.
– Вероніка! – кинулися до неї брати.
А вона здивовано дивилась на них. Старший на пів голови вищий за неї. Та й молодший уже її зросту…
…Три дні погостила Вероніка в батьків, а потім зазбиралася додому.
Вона відкрила двері ключем, зайшла до себе в квартиру й оторопіла від побаченого.
У коридорі стояли дві великі картаті сумки, а з кімнати чувся голос свекрухи.
За мить Олена Марківна вийшла в коридор разом зі своєю дочкою.
– Зʼявилась таки? – єхидно запитала вона.
– Олено Марківно, що це все означає?! – прямо запитала Вероніка.
– Як це що невісточко? – сплеснула руками свекруха.
Олена не розуміла, що відбувається.
– Це значить, невісточко, що ти переїжджаєш! – сказала Олена Марківна.
– Куди? – ахнула Вероніка.
– Це твоя справа.
– Але я тут прописана.
– Як я прописала тебе, так і випишу, – категорично промовила свекруха. – Сподіваюся, ти не забула. що ця квартира мені належить. Я краще віддам її дочці, аніж чужій людині.
– Ми тут із вашим сином жили.
– Згадала? Ти його і звела. Я як відчувала, не стала на нього квартиру записувати.
– Мені нема куди йти, – зовсім розгубилася Вероніка.
– Це мене вже не турбує. Речі я тобі зібрала. Твої документи он у тій сумці зверху лежать. Більше твого в цій квартирі нічого немає, – і почала підштовхувати свою невістку до дверей. – Наступного тижня випишу тебе…
…Вероніка вийшла у під’їзд, поставила сумки на лавку, сіла поряд і заплакала. Трохи прийшовши до тями вона витерла сльози:
– Куди йти? Не до батьків же ж назад. Їм учотирьох і так тісно. Брати он які великі. Ще я прийду. Може, від поліклініки гуртожиток якийсь дадуть? – і одразу сльози знову підступили до очей. – Не дадуть…
Подумавши, почала дзвонити подругам. Близьких подруг у неї не було, а у тих, з ким працювала чи в коледжі навчалася, були чоловіки.
Вона взяла сумки й пішла, куди очі дивляться. Дійшла до парку. Знову поставила важкі сумки на лавку. Озирнулася на всі боки, ніби сподіваючись, що станеться диво і їй хтось допоможе.
Вона підняла очі до неба і прошепотіла:
– Боже, допоможи мені!
Вона сіла на лавку поруч із сумками та заплакала.
Раптом задзвенів її телефон. Дзвонив, дідусь її покійного чоловіка:
– Привіт, Вероніко!
– Здрастуйте, Григорію Федоровичу.
– Ти не змогла б до мене приїхати. Щось мені недобре, а сьогодні субота… Вероніко, ти що, плачеш?
– Ні-ні! Зараз приїду.
…Старий уважно подивився на невістку, яка нещодавно прийшла і взявся за серце.
– Григорію Федоровичу, швидко лягайте! – Вероніка залишила свої сумки і повела старого в кімнату.
Вона вклала його на ліжко і одразу кинулася до тумбочки, де в неї лежало все необхідне. Поміряла тиск, дала пігулку.
– Ти пробач мені, Вероніко, – раптом сказав старий.
– Дідусю, ви про що?
– Я бачу, що вижила тебе свекруха з квартири. Соромно мені за моїх родичів. Твій тесть нормальним мужиком був. А зараз бач який? Боїться своїй дружині слово сказати. Внучка вся у маму. Хотів Романа, царство йому небесне, людиною зробити. Змусив тебе за дружину взяти, – старий важко зітхнув. – Та тільки тобі все життя зіпсував. Вибач мені, Вероніко…
– Я на вас ніколи не ображалася.
– Іди, став чай, – усміхнувся старий.
– Та я… Мені…
– Я все розумію. У мене поживеш. Ми все ж таки родичі. І мені з тобою веселіше й спокійніше буде. Квартира трикімнатна. Живи в будь-якій кімнаті! А з твоєю свекрухою я розберуся…
– Вона сказала, щоб я виписувалася із квартири. Адже квартира її.
– Ну і виписуйся! Пропишешся сюди. Тільки їй нічого не кажи і взагалі менше з нею розмовляй!
Вероніка виписалася з квартири, де прожила зі своїм чоловіком два роки, прописалася у квартиру до Григорія Федоровича.
Йому дев’ятий десяток пішов. Хіба погано, коли поряд хороша медсестра? Та й господиня Вероніка непогана.
Все було добре, поки Олена Марківна не дізналася, що її невістка у діда живе. І тут же прибігла з розбірками.
– Ти що тут робиш? – почала вона сваритися до Вероники з порога.
– Олено, Олено, ти чого галасуєш? – вийшов у коридор Григорій Федорович. – Ти ж її сама з квартири виставила.
– Я її з моєї квартири виставила!
– Як це з твоєї? Я гроші дав на квартиру Роману і Вероніці. Це ти примудрилась квартиру на себе записати.
– Я ще тоді, відчувала, що це пройдисвітка мого синочка виживе.
– Ні, Олено, це ти свого сина так виховала і нічого невістку в цьому звинувачувати.
– Коротше, щоб я її тут не бачила.
– Ні, Олено, вона тут житиме. І заповіт на цю квартиру я на Вероніку напишу.
– Що-о-о?
– Все, Олено, йди додому! І щоб я більше твоїх сварок тут не чув.
Відправивши свою невістки додому, старий підійшов до Вероніки.
– Ну чого, Вероніко, засумувала? Нікому я тебе образити не дам.
– Дякую вам, дідусю! – сказала Вероніка. – Я завжди дбатиму про вас.
– Все буде гаразд, внучко… – тихо сказав старий і посміхнувся. – Все буде гаразд…