Леся готувала салати на святковий стіл, коли у двері подзвонили. – Бабусю, я відкрию! – гукнув з кімнати її внук. Андрійко відкрив двері, на порозі стояла незнайома жінка. – А Ви до кого? – звернувся до неї хлопчик. – Мені б з Лесю побачити, – почала пояснювати хлопчику гостя. – Бабусю, тут до тебе гості прийшли, – гукнув хлопчик. – Іди Андрійку, я розберуся, – сказала Олеся, вийшовши в коридор. – Дочко! Лесю! Це я… твоя мама! – гукнула незнайомка побачивши Лесю. Олеся застигла почувши таке. – Жінко, ви помилилися. У мене нема мами, – сказала здивовано Леся, нічого не розуміючи

Олександра Сергіївна вирішила відвідати дочку. І хоча після чергового огляду їй не рекомендували багато рухатися, але чекати довше у неї не було сил.

А вся справа була в тому, що саме сьогодні у її єдиної дочки був день народження! Чим не є привід для візиту матері?

А ось і знайомий із дитинства батьківський дворик. Саме тут Олександра провела свої найщасливіші, як їй тепер здавалося, роки… І будинок… старий вже, але все той же… Під’їзд, ну, треба ж, зі свіжим ремонтом… А ось і заповітні двері… Зараз їй відчинить донька її Леся і кинеться на шию до матері.

Олександра Сергіївна подзвонила. Двері ніхто не відчинив… Жінка подзвонилаа ще раз… Тиша… І лише після третьої спроби з-за дверей пролунав заспаний чоловічий голос…

-Жінко, вам кого? Я взагалі-то після зміни нічної щойно приліг! А тут… Чого Ви хочете?

-Двері відчиніть … Я до дочки прийшла! – вигукнула Олександра Сергіївна. – З днем народження хочу привітати!

– Ви кого шукаєте? Я тут один живу, і одружуватися не збираюся взагалі, – відповів голос із-за дверей

– Лесю, доню мою… А що, хіба вона тут більше не живе?

Двері відчинилися і Олександра Сергіївна побачила  дуже симпатичним молодим чоловіком.

-Олесю Михайлівну чи що?

-Лесю…

-Олеся Михайлівна продала мені цю квартиру п’ять років тому… З того часу я її більше не бачив. Але в мене десь записана була її адреса. Пошукати?

-Леся продала квартиру? А я й не знала.

-Мабуть, давно з донькою-то не бачилися!

-А це не твого розуму справа! Шукай адресу, будь ласка…

Молодий чоловік пішов за двері, через п’ятнадцять хвилин він виніс Олександрі Сергіївні листочок з новою адресою її дочки… Викликавши таксі, Олександра Сергіївна поїхала таки привітати Лесю з днем народження…

Новий будинок, навколо чистота, шикарний під’їзд, двері з домофоном… Ну, треба ж, а донечка непогано живе… І як тепер до неї пройти? І тут двері під’їзду відчинилися і вийшла дівчинка з собачкою.

-Ой, дитино, не зачиняй двері, будь ласка, я до доньки на день народження прийшла …

-Проходьте, бабусю, я Вам навіть двері потримаю, – відповіла їй дівчинка.

«Ну, що ж… Ось я вже й у під’їзді. Скоро побачимося, дочко! – подумала Олександра Сергіївна

А ось і двері із заповітним номером… Один дзвінок… І…

-Здрастуйте, а Ви до кого? – звернувся до неї хлопчик років п’яти, який і відчинив їй двері

-Мені б з Лесю побачити …-почала пояснювати хлопчику Олександра Сергіївна

-Бабусю, тут вже до тебе гості прийшли. Я ж казав, що треба салати швидше готувати, – гукнув комусь хлопчик

-Андрійку, я не запрошувала гостей. Повинні бути тільки твої батьки і тітка Катя з дядьком Павлом, ну, і сестрички твої двоюрідні, зрозуміло… – відповів йому незнайомий жіночий голос.

-А Дід? Чи він сьогодні з роботи не прийде? – здивувався хлопчик

-Ну, і дідусь, звичайно, куди ж без нього? – Розсміялася жінка

-Ви чули? Бабуся на гостей не чекає! До побачення, – заявив хлопчик і хотів уже було зачинити двері перед носом Олександри Сергіївни

-Дочко! Лесю! Це я… твоя мама! – гукнула Олександра Сергіївна

Відповіддю їй була тиша… Хлопчик з подивом дивився на Олександру Сергіївну… І тільки через п’ять хвилин у коридорі з’явилася… Леся

-Андрійку, йди в кімнату, мультики подивися. Я зараз прийду …- Звернулася Олеся до онука

-Добре, бабусю. А це правда твоя мама? Правда?

-Андрійку, я тобі потім все поясню. Іди…

Андрійко побіг у кімнату… А Олеся здивовано глянула на Олександру Сергіївну.

-Жінко, ви помилилися. У мене нема мами. Вона відмовилася від мене ще в пологовому будинку. І лише завдяки бабусі та дідусеві я не опинилась у дитбудинку… Саме їх я багато років і вважала своїми батьками. А зараз вибачте, мені ніколи, скоро повинні прийти мої гості.

-Леся, я хотіла тебе забрати, але я була молода, мені тоді лише 18 років виповнилося. Батько твій мене залишив… Я дуже переживала… Та й нікуди мені було…

-Ви смієтеся чи що? У Вас були чудові батьки, які, до речі, мене і виховали.

-Мама з татом справді тебе тоді забрали, я знаю. Я така вдячна їм за це…

-Справді забрали… І розповідали мені про Вас тільки хороше… Якою ви росли доброю дівчинкою, як хотіли мене і чекали моєї появи на світ… Вони навіть фотографію Вашу над моїм ліжком повісили… А я так на Вас чекала, що перед сном знімала це фото зі стіни, обіймала його, цілувала і засинала з надією, що скоро Ви приїдете за мною і ми заживемо разом…

-Я не могла!

-Чому ж?

-Я поїхала у велике місто, там незабаром вийшла заміж… Мій чоловік був дуже багатий, і дуже впливовий…

-Чудово … Так мене чекало забезпечене і щасливе життя … А ми ж тут жили не дуже багато. Хоча в мене все було… Було все, окрім матері!

-Я не могла тебе забрати. Мій чоловік був вдівцем, ми виховували разом його дітей від першого шлюбу.

-О, так Ви виховували чужих дітей?

-Ну чому ж? Для мене вони стали рідними.

-Я рада за них … Напевно, вони дуже вдячні Вам за те, що то ви замінили їм матір!

-Ну як сказати? Два роки тому мого чоловіка не стало.

-Співчуваю …

-А діти … Вони виставили мене з квартири … Як виявилося, ще за життя мій чоловік написав на них дарчу на все своє рухоме і нерухоме майно … А оскільки воно належало йому ще до того, як він одружився зі мною, то він мав на це право…

-Так Вам нема де жити? – Здивувалася Олеся

-Ні, доню, вони купили мені квартиру в нашому місті відразу після того, як не стало мого чоловіка, і ось вже два роки я живу тут …

-Вам пощастило…

-Ну, якоюсь мірою мені дійсно пощастило. Вони добровільно виплачують мені щомісячне утримання… Так що я нічого не потребую…

-Вітаю. Ви виростили непоганих дітей… А від мене що Вам потрібно?

-Дівчинко моя, я хочу спілкуватися з тобою … Адже багато років я була позбавлена такої можливості …

-Ви були позбавлені? По-моєму, це я була позбавлена… Я багато років чекала на Вас, повторюю, але Ви навіть не відвідували мене, не писали, не дзвонили…

-Я була зайнята…

-Ви були зайняті… Я розумію… Ви ж навіть на прощання до дідуся і бабусі не приїхали… Коли не стало дідуся Сергія, адже бабуся посилала вам про це… Але Ви не відповіли, а вона сподівалася… сподівалася до останнього, що Ви приїдете попрощатися з батьком …

-Я тоді була в санаторії разом із чоловіком…

-Так ви не знали?

-Я знала … Хатня робітниця повідомила мені про цю сумну подію. Але що я могла вдіяти? Батька було вже не повернути… А мій відпочинок…

-Замовчіть… Я не хочу нічого про це знати… Бабуся дуже важко перенесла втрату діда… Вона тоді ж і злягла, і більше з не піднялася… Про це я повідомляла Вам сама… Я доглядала її три роки… За цей час Ви не знайшли часу для того, щоб приїхати та відвідати її…

-Діти виросли … У мене з’явилися онуки … Я допомагала їм тоді … А щоб відпочити від цієї постійної метушні, ми з чоловіком стали частіше їздити на відпочинок … Мені було не до вас, вибач …

-Я зрозуміла … Потім бабусі не стало … І я, хоча і не хотіла Вам про це повідомляти, все ж таки написала … Пам’ятайте, що Ви відповіли мені тоді?

-Не чекайте, робіть все без мене.

-Точно… Я й не стала чекати… Провели бабусю в останню путь поклали поряд із дідом… Хочете знати, де?

-Напевно, хочу …

-Ну, що ж… Вони лежать поряд із батьками бабусі. Якщо вирішите сходити, то, мабуть, знайдете…

-Дочка, навіщо сьогодні говорити про це? Я ж прийшла привітати тебе з днем народження… Он ти яка вже стала доросла… Впевнена в собі жінка… Добре, напевно, заміж вийшла?

-Добре … Я дуже щаслива в шлюбі …

-Як і я, ніде не працюєш, мабуть?

-Чого ж? Я – лікар… Багато років працюю вже… Ви цього не знали? Я думала, що бабуся повідомила про це…

-Я не читала слізливих листів від моєї матері… Зрозумій мене, я жила іншим життям… У ньому не було місця для всієї цієї нісенітниці з минулого…

-Я зрозуміла це давно … Але тільки ніяк не можу збагнути, навіщо Ви тепер вирішили зі мною зустрітися … Ах, так, Ви хочете спілкуватися зі мною … Тепер?

-Саме тепер. У мене зараз час з’явився…

-А я не маю часу на спілкування з Вами… Я – дуже зайнята людина… У мене робота, сім’я… Завтра ми з чоловіком вирушаємо у відпустку, я давно мріяла там побувати. Ось діти і подарували нам путівки на двох… так би мовити, дали можливість здійснити мою мрію…

-У тебе діти? Скільки?

-Двоє … Синові скоро буде 30 років, доньці 25 … У мене і онуки є …

-Одного я вже бачила … Симпатичний хлопчик, на батька мого схожий …

-Схожий, дивно, що ви помітили … Ще в мене дві онуки, маленькі ще, дочка моя рік тому близнючок Аню і Яну народила … Але вам навіщо ця непотрібна інформація?

-Дочко, це ж мої онуки та правнуки… Рідні…

-Так, ні… Це мої діти та онуки, мої рідні… А у вас нікого немає… За Вашим власним бажанням… Пробачте…

-Дочко, але ж в тебе робота така…Ти повинна відчувати співчуття до людей … А мені потрібна турбота і увага …

-Серйозно? Найміть доглядальницю, адже ви матеріально добре забезпечені.

-Але ж ніхто не замінить рідну людину …

-Жінко, моїх рідних людей не стало багато років тому… Ті люди, які оточили мене турботою і увагою… І, смію Вас запевнити, я вчинила так само… Я добре дбала про них… Це я про бабусю з дідусем говорю… Своїм же дітям я дала все, що могла… Я не спала з ними ночей, я водила їх у дитячий садок, була поряд з ними на першій і останній лінійці в школі, я слухала їхні розповіді про перше невдале кохання, я разом із чоловіком найгучніше за всіх кричала «Гірко» у них на весіллях… я допомагаю їм виховувати їхніх дітей. Я…

-Мамо, ми прийшли! З Днем народження, кохана! – на майданчику стояли діти та онуки Олесі.

-Проходьте, мої дорогі, роздягайтеся, зараз за стіл сідати будемо … Батько скоро має вже прийти, – звернулася до них Олеся. – Жінко, вибачте, мені сьогодні виповнюється 50 років, і я хочу відзначити мій ювілей у родинному колі… А Ви, вибачте, але ви для мене зовсім чужа людина!

І Олеся зачинили двері…

Олександра Сергіївна, опустивши голову, почала спускатися сходами… Їй назустріч біг чоловік із величезним букетом троянд… «Напевно, це мій зять… А може, й ні! Ну чому Олеся не хоче зі мною спілкуватися? Я ж все зрозуміла і усвідомила… Цілих два роки я вже живу поряд з нею. Нарешті наважилася до неї прийти. І йти мені було нелегко. Я тільки недавно з палати виписалася … А вона он як … Погано так з матір’ю чинити, » – думала жінка

У квартирі Олесі зібралася велика та дружна родина.

-Бабусю, а хто це був? Вона правда твоя мати? – таки вирішив з’ясувати правду Андрійко

Всі застигли в очікуванні відповіді.

-Ні, Андрійку, що ти! Жінка просто помилилася адресою.