Іван з Галиною поверталися з ювілею мами чоловіка. У машині Галя згадала, що забула у свекрухи обручку – зняла, коли мила тарілки. – Іване, я обручку забула, – вона глянула на чоловіка. – Повернемося? – Куди вона подінеться?! Заберемо ще! – відмахнувся чоловік. – Ні, краще сьогодні, – наполягла Галя. Іван повернувся до будинку мами. Хвилин п’ятнадцять не було Галі. Іван починав хвилюватися. – Ну, що так довго? Знайшла? – запитав він, коли вона повернулася. Галя мовчала, змінившись на обличчі. Вона не знала, як розповісти чоловіку про розмову, яку вона випадково підслухала між мамою Івана та його тіткою

– Шу-шу-шу… – шепотіла свекруха Галини своїй сестрі, яка сиділа поруч із нею за святковим столом, і кидала косі погляди на невістку.

Галина розуміла, що її знову обговорюють.

Сімейні свята, коли за столом збиралися всі родичі її чоловіка, Івана, останнім часом, стали для Галі справжнім випробуванням.

Так хотілося встати і все висловити, що накопичилося на душі за роки заміжжя. Вона так утомилася бути винною.

І лише особливій гості, Лілі, свекруха мило посміхалася, показуючи свою радість від її присутності.

Лілія була однокласницею Івана. Вони колись зустрічалися, доки дівчина не поїхала після інституту продовжувати навчання за кордоном.

Але Валентина Миколаївна завжди бачила в ній ту саму, яка стане чудовою дружиною для єдиного синочка.

І згодом не втратила надії, як зрозуміла Галя, бачачи підлабузництво свекрухи перед колишньою нареченою Івана, влаштувати так, як вона мріяла.

– Лілечко, ти стала ще гарнішою. Як добре, що ти відвідала нас. А ми постійно згадуємо тебе із Іваном. – єхидно говорила Валентина, не втрачаючи можливості зачепити невістку.

Тисячу разів Галя пошкодувала, що прийшла до свекрухи на ювілей.

Подруги, племінники та їхні дружини, куми – всі були зовсім чужими для неї людьми, з якими не було спільних тем для спілкування. Вона перетиналася з ними тільки на великі свята в будинку Валентини Миколаївни.

Галина тихо зітхала, почуваючись зайвою на цьому святі, і через силу розтягувала губи, зображаючи усмішку. Ось ще й присутність цієї Лілі додавала неприємностей.

“А пам’ятаєш?..” – звучала весь вечір фраза то з вуст чоловіка, то з вуст його колишньої.

Не соромлячись дружини, Ліля фліртувала з Іваном. Вони вдавалися до спогадів про шкільні та студентські роки, смішних і зрозумілих тільки їм.

У Галі не залишилося сумнівів, що свекруха спеціально запросила Лілю, щоб влаштувати синові з нею зустріч…

***

Нарешті гості розійшлися. Залишилися лише Людмила – сестра Валі, Ліля, син та невістка.

– Не хочеш допомогти нам із Людою на кухні? – суворо гукнула свекруха невістку.

Галина неохоче поплелася на кухню.

– А давайте, я! – Зголосилася Ліля.

– Ой! Ну що ти, люба, краще склади компанію Івану. Ви так давно не бачились. Ми самі впораємося…

Коли Галя повернулася до вітальні, подруги чоловіка вже не було. А Іван сидів у кріслі, дивлячись у телевізор.

– Ну що? Додому? – Запитав він у дружини.

Вона кивнула у відповідь і почала збиратися.

– А де ж Ліля? – поцікавилася у сина Валентина, яка заглянула у вітальню.

– У неї справи.

– Міг би підвести її. Вам все одно по дорозі.

– Та тут їй два кроки додому. – виправдовувався Іван.

– Так все одно незручно – начебто не чужа.

– Мамо, не нагнітай! Все, ми пішли…

***

У машині Галя згадала, що забула у свекрухи обручку – зняла, коли мила тарілки.

– Іване, я кільце залишила на кухні. – Вона глянула на безіменний палець правої руки. – Сходиш?

– Куди воно подінеться?! Подзвони мамі – заберемо наступного разу!

– Ні, краще сьогодні.

– Давай тільки швидше. – поквапив він дружину…

Хвилин п’ятнадцять не було Галі. Іван починав хвилюватися. Хоч самому йди.

– Ну, що так довго? Знайшла?

– Ні… закотилося кудись напевно.

– На тобі обличчя немає. Ось проблема. Знайдеться. Куди воно з маминої квартири подінеться?

Галя намагалася щосили не видавати сум’яття почуттів, яке охопило її. Часто кліпала очима, щоб не потекли сльози.

***

Сім років тому вона вийшла заміж за коханого.

Свекруха її не прийняла з першого знайомства. Сиділа склавши руки, ставлячи нетактовні питання нареченій сина.

Підтискала губи, наче незадоволена вчителька, яка слухала недбайливого учня, коли Галя відповідала.

Але незважаючи на явне несхвалення матері, Іван все одно одружився з Галиною.

Вони жили окремо, на орендованій квартирі, хоча житлоплоща Валентини дозволяла розмістити у себе молодих.

Спочатку в сім’ї Галини панувала справжня ідилія, єдине, що затьмарювало щастя – ніяк не виходило у подружжя народити дитину.

Мати Іван говорила, що це все через невістку і при нагоді завжди висловлювала свої здогади: чому вона досі не бабуся, як на людях, так і синові.

– Адже знала, що не дочекаюсь онуків! Обділили нашу невістку. У нормальних жінок одразу діти народяться, а тут…

Ех, Іване, Іване! І не кажи, що собі треба пожити. Це все відмовки. Не заступайся за неї.

Он у Люди два онуки та внучка. А ми все чекаємо…

Нагулялася твоя Галя по молодості – ось і результат… Не пара вона тобі…

Постійне скиглення матері зробило свою справу. Іван увірував у те, що справа в дружині.

– Галя, перевірилася б. Я нічого не розумію у ваших жіночих справах, але вважаю, що щось не так… Ми сім років разом, і ти ніяк не можеш завагітніти.

– Ти ж знаєш, я ходила на огляд. У мене немає проблем… Іване, може ти оглянешся?

– Що? Хочеш сказати це через мене?

Іван був у собі впевнений, бо колись Ліля завагітніла від нього, перш ніж поїхала за кордон, але не захотіла народжувати.

Але ж не міг він розповісти це дружині, тим більше таємниця не лише його.

Тоді вони були надто молоді для створення сім’ї.

Ліля попросила в нього грошей, щоб батьки не дізналися, ну а він, вважаючи її рішення правильним виходом із ситуації, допоміг потрібною сумою.

– Я лише намагаюся нам допомогти.

– Краще запишися на прийом до якоїсь приватної та пройди обстеження.

Умовляння дружини не діяли на Івана. Він був категоричним.

Щоразу, коли Галина обмовлювалася про необхідність Івану перевіритись, він починав заперечувати їй, і розмова закінчувалася сваркою, так само як і пропозиція взяти дитину.

– Взяти? Ти що? Мені не потрібні чужі діти!

Старайся краще! У санаторій з’їзди.

Загалом, думай, Галю! І не говори всякої нісенітниці.

***

Після ювілею Валентини Миколаївни стосунки у Івана та Галини остаточно зіпсувалися.

У подружжя трапилася чергова суперечка. Галя пішла від Івана та подала на розлучення.

Поставила крапку в їхній сумній історії, бажаючи припинити незаслужені докори.

Іван, що був переповнений егоїзмом, з маминого схвалення, не став відмовляти Галю. Вважаючи, що сім’я без дітей – не сім’я.

***

Недовго Іван насолоджувався свободою. Мама влаштувала його життя, як мріяла. Нова невістка, Ліля, сподобалася всім.

І незабаром, Іван порадував Валентину новиною про вагітність другої дружини.

Мати навіть пустила сльозу від довгоочікуваної звістки.

Життям колишньої Іван не цікавився, чув, звичайно, від спільних знайомих, що вона начебто вийшла заміж і переїхала до іншого міста.

***

– Сашко, акуратніше! Тримайся! – гукав Іван своєму чотирирічному синові, що катався на роликах у міському парку.

Вони часто у вихідні удвох вибиралися кудись. Іван любив синочка.

Але хлопчисько так захопився, що не слухав настанов батька. І буквально мало не в’їхав у колиску, з яким ходила молода матуся.

По чистій випадковості, встиг в останній момент уникнути зіткнення.

Іван підлетів до жінки.

– Вибачте! Він тільки вчиться, – підводячи сина, він миттю глянув на здивовану матусю.

– Іван?!

Він упізнав знайоме обличчя.

– Привіт, Галю. А я тебе не одразу впізнав.

– Привіт. Багатою буду. – Натягнуто посміхнулася вона.

– Постійно із сином тут гуляємо, а бачу тебе вперше.

– А ми в гості до родичів чоловіка приїхали.

– Зрозуміло… Сама чи… – кивнув Іван на малюка.

– Сама. – хмикнула Галина, відчуваючи, як усередині здіймаються емоції

– Оце дива!

– Угу! У твоєму випадку, можна те саме сказати.

Сашко невміло ганяв асфальтом, за кілька метрів від батька та його співрозмовниці.

– В сенсі?

– Ну ти завжди говорив що через мене ми не можемо мати дітей, а сам-то в дитинстві занедужав.

– Ти про що?

– Краще у мами своєї спитай.

– Ти взагалі з чого це взяла?

– А пам’ятаєш, коли у Валентини Миколаївної ювілей був, я тоді обручку у неї забула і повернулася?

– І що?

– Ненароком почула їхню розмову з твоєю тітонькою. Вона мене завжди сварила, замість того, щоб правду розповісти.

– Ти спеціально? Не можеш мені пробачити? До речі, ти сама пішла!

Але Галина не стала більше нічого доводити колишньому. Вона, швидко попрямувавши, покотила колиску вперед.

– Фух! – Видихнула вона, пристойно відійшовши від Івана. З душі немов вантаж зняли.

Вона давно мріяла побачити обличчя колишнього, коли він дізнається правду.

***

Іван не міг повірити у почуте. І лише тест, який він зробив у таємниці від дружини та матері, розставив усі крапки над і.

Він не підбирав слова, розмахував перед обличчями Валентини та Лілі висновком тесту на батьківство.

Пригадав, що Сашко народився на два місяці раніше за визначений термін, і в його голові пазл склався сам собою.

– Як ви могли? Зрадниці! Ти! – вигукував він на Валентину. – Чому не сказала правду? – обличчя його почервоніло від напруження. – А ти вже була вагітною, коли спала зі мною!

Мати намагалася пояснити, що хотіла якнайкраще. Дізнавшись про вагітність дівчини, вона підговорила Лілю, і тільки вона винна у всьому.

Хоча звичайно лукавила. Вагітність невістки для неї стала несподіванкою.

Просто хотіла вберегти сина від розчарування, щоб він не почував себе не таким.

А ще вона, Валентина, дуже любить Сашка, і все одно, що він не рідний.

– У вас же сім’я… Не роби поспішних рішень! – голосила Валентина Миколаївна.

– Яка ж ти, Ліля.. – вигукнув Іван і, гучно закривши двері, пішов…

***

Іван не зміг вибачити дружину. З матір’ю він спілкується остільки – оскільки.

І тільки до Сашка не змінив свого відношення. Він ні в чому не винний.

Ліля не забороняє їм бачитися. Все-таки хлопчик вважає Івана татом. Сумує за ним і завжди чекає.

Ну, а Валентина Миколаївна не втрачає надії, вірить, що все ще налагодиться, Іван відтає і повернеться до Лілі.

Тим більше невістка намагається налагодити втрачене щастя, питає при зустрічі з Іваном: “А пам’ятаєш, як…” – намагаючись викликати у нього тугу за минулим.

Недарма ж хтось колись сказав, що надія втрачається останньою… Як знати… як знати…