Ангеліна їхала з міста в село до своєї матері. Попрощавшись із подругами, вона побігла на автобус, щоб добратися до вокзалу. Ангеліна вийшла з автобуса. На вокзалі дівчина подивилася на годинник – до поїзда залишалося пів години, а значить треба купити в касі квиток. Ангеліна підійшла до каси, поклала руку в кишеню й застигла від несподіванки! Гаманця там не було! Ангеліна повільно побрела до лавки і, присівши, про всяк випадок ще раз перевірила у сумці всі кишеньки. Вона не знала, що робити. Аж раптом сталося несподіване

– Спочатку відвези сумку дітям, а потім уже їдь у своїх справах, чуєш, Степане? – наставляла Ангеліна чоловіка, який збирався в місто до автосервісу, замінити зимову гуму на літню у своїй машині і купити на запас лампочки, а то іноді перегоряють у фарах.

– Та зрозумів, я зрозумів! Звичайно, одразу відвезу, не буду ж я з твоїми пирогами цілий день ганяти по місту?! – сказав чоловік.

Ангеліна не їхала в місто, у неї були справи, а раз чоловік поїхав, вона напекла пирогів з яблуками і капустою для онуків.

Донька живе з чоловіком у місті, онуки Денис та Катруся навчаються в школі. Не може Ангеліна не побалувати своїх рідних випічкою, вони дуже люблять бабусині пироги і приїжджають у село часто.

Вона вклала в сумку пироги, дві баночки варення вишневого, пару банок маринованих огірків. Чоловік поставив сумку в машину, Ангеліна його провела за хвіртку і махнувши рукою зайшла у двір.

Весна, квітень, снігу майже немає. Присівши на лавку під вікном, вона підставила теплим променям сонця обличчя і примружившись, засміялася.

– Добре як. Ось і весна прийшла. Правда клопоту багато, ось зараз розсаду пікіруватиму, а то скоро в теплицю виносити потрібно буде.

Ангеліна задумалася і якось нахлинули спогади з її далекої молодості…

…Як вона одного разу їхала додому на канікули з міста, на той час навчалася у медичному училищі. За вдачею вона завжди була доброю, намагалася всім прийти на допомогу, вдома допомагала матері по господарству, і в гуртожитку завжди дівчатам по кімнаті не відмовляла у допомозі.

На зимові канікули, якраз перед Новим роком, всі студенти роз’їжджалися додому. Ангеліні треба було їхати додому до села потягом, не так довго, але години чотири.

Попрощавшись із дівчатами, вона побігла на автобус, щоб дістатися вокзалу. Коли вона розплачувалася в автобусі за квиток, гаманець з грошима поклала повз кишеню, і він залишився лежати на сидінні біля вікна.

Правда грошей там було небагато, тільки на квиток на поїзд.

Вийшовши з автобуса, вона підійшла до вокзалу.

На вокзалі подивилася на годинник, до поїзда залишалося пів години, треба купити в касі квиток.

Ангеліна підійшла до каси, поклала руку в кишеню й застигла від несподіванки. Гаманця там не було.

Вона оторопіла. Перевірила сумку, там лише студентський квиток, гаманця нема. Дуже засмутилася Ангеліна, і мало не плачучи пройшлася всіма кишенями, набрала трохи дрібничок, але на квиток не вистачало трьох рублів. До неї нарешті дійшло, що гроші вона випадково загубила в автобусі. Що робити дівчина не знала, а їхати додому треба.

Ангеліна двічі перерахувала гроші, розкладаючи на долоні, але на жаль… На квиток не вистачало.

Підійшовши до віконця каси і звернувшись до касира, вона вирішила пояснити свою ситуацію:

– Тітонько, у мене не вистачає на квиток, – простягаючи у вікно студентський квиток та гроші. Я гаманець з грошима загубила в автобусі, дайте мені будь ласка квиток у борг. Я довезу вам гроші по дорозі назад, я вам обіцяю.

Але касирка недобре подивилася на Ангеліну і сказала:

– Наступний!

Ангеліна повільно побрела до лавки зі сльозами і присівши, про всяк випадок ще раз перевірила у сумці всі кишеньки, в одязі кишені, немає гаманця. Вона не знала, що робити.

Аж раптом сталося несподіване.

Виручив її якийсь чоловік середнього віку, підійшов несподівано і простяг їй долоню з грошима:

– Ну, скільки тобі не вистачає? Ось візьми, – він упіймав її недовірливий погляд. – Та бери ж, коли тобі дають.

Ангеліні було дуже ніяково:

– А як я вам поверну? Де я вас шукатиму?

– Не варто навіть турбуватися про це та шукати мене, – відповів дружелюбно з усмішкою чоловік. – Колись і ти виручиш когось іншого, і взагалі, світ не без добрих людей. Ти вір у це!

У поїзді Ангеліна ні про що не могла думати, окрім цього випадку. Сльози мимоволі котилися по щоках, вона їх не помічала, дивлячись у вікно на кущі та дерева. Навіть провідниця, проходячи повз запитала:

– Дівчино, що у тебе трапилося?

Ангеліна раптом розповіла їй все. Провідниця посміхалася:

– Знайшла чого плакати. Молодець той чоловік! Світ не без добрих людей. Зараз я тобі принесу чай, поп’єш і заспокоїшся. Не хвилюйся, просто пригощу тебе, не все у світі грішми міряється.

– Дякую, – сказала вона з вдячністю.

Канікули пролетіли в селі швидко і Ангеліна поверталася у місто на заняття. Звичайно, той випадок вона не забула, але вже не засмучувалася, а згадувала тих людей з вдячністю, які простягли їй руку допомоги в потрібний момент.

Вийшовши з поїзда, вона поспішила з платформи до переїзду автобусом. Сівши на сидіння в автобусі, Ангеліна вирішила перекусити і витягла із сумки солодку булочку, яку дбайливо поклала на дорогу мати.

Булочка велика і смачна, Ангеліна відкусила шматок і насолоджуючись тихо жувала.

В останній момент перед відправленням до автобуса влетіли діти, хлопчик років восьми та дівчинка років п’яти.

Одягнені вони були неохайно і дивно, у зимових куртках, дуже зношених, взуття теж старе і без рукавичок. Все-таки зима надворі. Дівчинка сіла поряд з Ангеліною, а брат став поруч із нею. Дівчинка не зводила очей із булочки Ангеліни, а хлопчик якось нерішуче дивився перед собою.

– Мабуть, її сьогодні не годували, так жадібно дивиться вона на булку. Вони обидва голодні… – промайнуло в голові Ангеліни, і вона простягла булочку дівчинці.

Та взяла і подивилася на брата, чи він не сваритиметься. Але хлопчик дивився на кондукторку, яка повільно просувалась у їхній бік.

– Це твої? – запитала вона в Ангеліни і кивнула на дітей.

– Мої, – відповіла дівчина і простягла гроші на квиток – сплатила проїзд за трьох.

Дівчинка відламала шматок від булки і простягла братові, той узяв і тільки тоді вона сама почала їсти.

Ангеліна запитала, як їх звуть, на що дівчинка жваво відповіла:

– Я Таня, а брата звуть Віталій.

– А куди ж ви їдете, чи тікаєте від когось?

– Ми на автобус застрибнули, бо ніжкам холодно. А йти нам далеко. Ми до бабусі втекли. Вдома мама з татом сваряться, їсти нема. А нам хочеться. Ото Віталік мене швидко зібрав і до бабусі повів. Ми часто у неї буваємо. Пішки йдемо, а сьогодні холодно дуже, — розповідала Таня, постійно поглядаючи на брата, який мовчав.

Коли Ангеліна зібралася виходити, Віталік сказав, що їм також треба виходити тут. Вийшли з автобуса разом. Ангеліна довела дітей до будинку їхньої бабусі та дочекалася, щоб їм відчинили двері. А потім знову повернулася з тортиком, який купила неподалік будинку в кулінарії, постукала у двері і віддала тортик бабусі.

– Більше я нічим не можу допомогти дітям, тільки цією солодкою казкою, передайте їм будь-ласка.

– Дякую, люба дівчино! Ось воістину, світ не без добрих людей. Не без добрих!

Ангеліна попрощалася і пішла з легким серцем до гуртожитку, думаючи на ходу, що у цих дітей хоч тут є надійна пристань – їхня бабуся.

Ось і вона зробила добру справу, допомогла цим дітям, як колись допоміг їй той чоловік, що дав грошей на квиток та провідниця, яка пригостила її гарячим чаєм у поїзді.

Попереду у неї ще пів року навчання, а потім вона повернеться у своє село і працюватиме фельдшеркою.

Після навчання через три місяці вона вийшла заміж за Степана, він давно дивився на цю добру і симпатичну дівчину із сусіднього села. Терпляче чекав, коли вона закінчить медучилище і повернеться додому. На канікулах вони зустрічалися, потім він проводжав її і завжди твердо обіцяв:

– Я тебе обов’язково дочекаюсь, а ти теж там дивись, не знайди собі міського хлопця. Бо ще залишишся в місті. Я тебе люблю. Зрозуміла?

Як було не зрозуміти Ангеліні? Вона щаслива, їй теж Степан давно подобався, серйозний і діловитий.

…Прокинувшись від спогадів, Ангеліна пішла в будинок, треба займатися справами, бо день швидко пролетить, а там уже й чоловік повернеться.

Треба займатися розсадою, весняні справи й турботи починаються.

– Який сьогодні видався теплий і сонячний день, ось розсада порадіє на сонечку! Добре було б вдома поселити цих сонячних зайчиків, щоб радували вони своїм теплом мої рослинки. Нехай собі ростуть і радіють. Саме час, весна – квітень…