Степан дуже ревнував свою красуню дружину Варвару. Вже й діти виросли, а він все не вгавав… По хазяйству нічого не робив, часто гульбанив. У дворі сарай похилився, хвіртка бовтається, сходи на ґанку старі, а йому хоч би що! – Піду від тебе, – казала йому Варвара. – Ха, ну куди ти підеш?! – сміявся чоловік. – Будинок твоєї матері ніякий вже, ну куди?! – У місто поїду до сина, – казала Варвара. Їй і справді все давно вже набридло… І якось сталося несподіване

Ох і красуня була в молодості Варвара, на всю округу одна така, статна з пишною шевелюрою русявого волосся, а погляд!

Один раз гляне, і хлопець одразу закохується. Зі школи хлопці крутилися навколо Варвари, а вона не дуже й балувала їх своєю увагою. Тільки подивиться строго і гордо відвернеться.

Мріяла вона після закінчення школи виїхати до міста із села. Сільське життя всім зрозуміле – робота в полі, хазяйство у дворі, діти…

От і мріяла швидше вибратися в місто, бо жила вдвох з матір’ю, батька рано не стало, вона ще в п’ятому класі навчалася. А мати працювала на фермі, була одна, гаразд хоч Варвара на себе брала деяку роботу по господарству.

Курей, порося й козу нагодує. Корову правда продали, коли батька не стало, сіна треба багато заготовляти для неї, а вони вдвох із матір’ю, важко. Але козу купили, а як у селі без молока?

Вже в дев’ятому класі Варвара стала справжньою красунею, коли вона йшла зі школи додому, деякі сільські бабці із заздрощів говорили вслід:

– Ось іще одна… Виросла, хвостом перед мужиками крутити буде, а ті облизуватись стануть. Чоловіки вони такі, – так казали жінки, у яких чоловіки гуляють і завинили перед дружинами.

А інші, навпаки, проводжали Варвару із захопленням:

– Ну і донька вродилася у Ганни, красуня, ну мужики та хлопці бережіться! А поїде до міста і там крутитиме мужиками. Дасть Бог, пощастить дівчині.

Але мрії мріями, а життя диктує своє. Майже перед закінченням школи дуже заслабла мати Варвари. Ні про яке навчання в місті не йшлося, залишити в селі нема на кого слабу матір. Отак і вийшло, залишилася Варвара без освіти, тільки шкільний атестат.

Звісно, довго вона в дівках не сиділа, засватав її Степан із сусіднього села, на весіллі гуляли два села. Красень, видний хлопець, високий, чорноокий. Варвара теж закохалася. Постало питання – де жити? Степан не хотів до тещі в хату, а Варвара зі слабою матір’ю не хотіла до його батьків, та й вони не дуже хотіли бачити в хаті слабу сваху. Вирішили будувати свій будинок у селі у чоловіка.

Швидко збудував Степан будинок, допомагали всім селом, але жили поки що тимчасово з Варварою біля тещі, не могла вона залишити без нагляду матір.

Збудували, переїхали, матір перевезли і невдовзі Варвара зрозуміла, що чекає дитину.

Сільське життя особливо у жінок не легке – свій будинок, город великий, своє господарство на обійсті, а ще на роботу щодня, і дітей купа в деяких.

Варвара влаштувалась у магазин продавчинею. Степан працював механізатором. Жили добре, але дуже ревнивим виявився чоловік.

– Варю, ти там очима не дуже на мужиків задивляйся. Чоловікові що треба, сама знаєш, а ти в мене красуня. Он усі мужики мені заздрять. Кажуть, що найгарнішу дівку взяв за дружину. А мені приємно. Але ось невдача, Андрій каже, що красиву дружину важко утримати біля себе, так і дивись відведуть, а ще сказав – «хороший торт сам їсти не будеш». Це значить, що я маю контролювати тебе. Тож дивись у мене. Мені швидко донесуть.

– Степане, ти чому так про мене погано думаєш? Мені окрім тебе нікого не потрібно. Та й народжувати вже скоро мені, – дивувалася та.

Але Степан був ревнивцем за вдачею, йому скрізь ввижалася зрада дружини. Він навіть удень забігав у магазин до дружини, якщо раптом десь неподалік був. Зайде тихо-тихо і дивиться за дружиною, а раптом… Але причепитися не було до чого. Варвара поводилася з усіма гідно, чемно, її односельці поважали. Навіть у борг давала під запис, записувала в синій зошит.

– Варваро, занеси-но мене в свій зошит. Віддам із зарплати, чи з пенсії, – казали їй місцеві жителі.

Вони знали, що у Варвари все чітко записано.

Народився у них син Тимко. Степан святкував тиждень народження сина, був задоволений, а як же ж?! Продовження роду.

А через два роки народилася донька Оленка. Варвара була хорошою дружиною та матір’ю. Хазяйська і працьовита, все в неї ладналося, вміла смачно приготувати, прибрати, попрати, за матір’ю доглядати, хазяйство нагодувати, та ще й на городі встигала попрацювати. І це все, коли діти малі, але вони швидко росли, тішили батьків.

Варвару всі хвалили, і батьки Степана, і односельці, навіть мужики на роботі, хвалили його дружину, а чоловік ходив гордий. Але до хорошого звикають, а ревнощі нікуди не поділися, тільки з кожним роком сильнішали.

– Варю, а чого це мужики у мене на роботі тебе розхвалюють? Кажуть – пощастило тобі Степане з дружиною, діловита, хазяйська й спокійна? Га? Чого це вони тебе розхвалюють? Га? Варю, – допитувався чоловік. – Про мене чомусь так не кажуть?

– Так у них і спитай. А я звідки знаю? – відповідала дружина…

…Минали роки, діти росли, Варвара так само крутилася, і ставала ще красивішою, хоч і косметикою майже не користувалася, тільки помадою.

Якось підвела очі олівцем. Вони стали ще виразнішими, яскравішими і теплішими.

В кімнату зайшов її чоловік.

– Варю, куди це ти свої оченята нафарбувала, точно хтось там біля тебе вже крутиться?! Витри, і щоб я більше не бачив! Бач, нафарбувалася, – обурився він.

– Ну що ти знову вигадуєш, Степане?! – ахнула Варвара. – Усі жінки підфарбовують очі, і я вирішила спробувати. Мені подобається…

– А мені ні! Зрозуміла? – сказав чоловік.

Варвара вирішила більше не підводила очей. Минуло дванадцять років їхнього спільного життя. Матері не стало п’ять років тому. Діти ростуть, Варвара крутиться, а Степан потихеньку гульбанить. Так і звик. Є у них у селі бабця Микитівна, у якої чудова біленька, от і йдуть до неї у двір мужички місцеві та й Степан теж. Беруть у борг, а гроші несуть із зарплати. Намагаються віддати насамперед борг Микитівні, а вже потім несуть дружині.

Степан скаржиться дружині:

– Втомлююся в полі, особливо на жнива, адже допізна працюю. Ось і треба мені після роботи розслабитися, от і забігаю до Микитівни.

Зрозуміло, що в гарячу пору механізаторам буває важко, поспішають прибрати з полів урожай. Але в решту часу працюють до п’ятої вечора, як і всі, а потім по хатах. Але не всі поспішають додому, в тому числі Степан. Заходять до бабці Микитівни.

А Варвара, втомлена, біжить додому з роботи, вона знає, що чоловік їй давно не помічник.

Її вдома чекає безліч справ, навіть уже й сарай сама чистить, добре Тимко підріс, допомагає. Корову треба подоїти, поросятко і курей нагодувати.

Встигнути грядки прополоти, полити. Потім вечерю приготувати, дещо випрати, прибрати. І щодня так. До вечора Варвара вже втомлена, а тут зʼявляється веселий Степан, і починаються причіпки:

– А ти з ким там стояла, а ти кому усміхалася, а ти… А ти…

Варвара мовчала, вона знала, якщо щось скаже у відповідь, тоді сварка на всю ніч. Діти чують, не сплять, вона йде на роботу, аби йти. А на ранок вона рано встає, треба всіх нагодувати, дітей відправити до школи і бігти на роботу. Степан справами домашніми займатися ніколи, вранці у нього все валиться з рук, після вчорашнього…

У дворі сарай покосився, хвіртка бовтається, сходи на ґанку покосилися, а йому хоч би що, він нічого не помічає, одне на думці, вірніше два – як би «поправити» здоров’я і ревнощі.

Діти виросли. Тимко одружився, живе і працює в місті. Олена закінчує коледж. Живуть Варвара зі Степаном удвох. Він так само свариться, йому все ввижається, що дружина зраджує і вже обіцяє її насварити.

– Піду від тебе, – казала йому дружина.

– Ха, ну куди ти підеш? Будинок твоєї матері розвалився майже, ну куди?

– У місто поїду до сина, – казала Варвара, їй і справді все давно вже набридло.

І якось сталося несподіване… Дуже посварились вони.

Варвара плакала на кухні, плакала від образи і взагалі від невдалого життя.

Правду кажуть – «не вродись красивою, а вродись щасливою».

Довго Варвара думала, згадувала прожиті роки зі Степаном і не могла згадати нічого хорошого. Працювала важко, тягла все на собі, їй уже сорок чотири роки, а вона втомлена від життя…

Односельці розуміюче кивали головою. А Матвій, з її рідного села фермер, він приїжджий і зробив свій бізнес, вкотре приїхав у магазин і побачивши Варвару, остовпів.

– Невже чоловік так свариться? Варваро, ти чого заплакана? – заглядаючи їй у вічі спитав він.

Вона кивнула головою і опустила очі. Вона давно відчувала, що Матвій не просто так часто заїжджає до магазину на своїй крутій машині. Відчуває, що подобається вона йому, але він знає про ревнивого чоловіка і намагається не провокувати, щоб зайвий раз жінки не пліткували. Вона й сама ловить себе на думці, що Матвій подобається їй своєю впевненістю, діловитістю та щирістю…

Але цього разу він не зміг стриматися:

– Та як же ж так, Варю? За що він так?

– Для профілактики, так і сказав…

Добре, що в магазині нікого не було, і Матвій зважився, він уже ледве себе стримував, скільки разів репетирував, як освідчується Варварі. Але цього разу не стримався:

– Варю, ти знаєш, я давно люблю тебе. Вже близько трьох років, і не наважуюсь підійти, знаю ти заміжня і вірна жінка. Але я не можу збагнути, як можна на тебе сваритися? Поїхали зі мною, розлучишся і одружимося. Зі мною будеш, як за кам’яною стіною, я тебе нікому не дам образити. Любитиму, шкодуватиму і дбатиму. Варю, повір мені будь ласка.

Вона дивилася на нього на всі очі. Вона давно не чула від чоловіка лагідних слів. Варвара не чули, що за спиною стояла сусідка і мимоволі почула слова Матвія.

– Варваро, ти чого чекаєш? Чекаєш, коли Степан взагалі вже гульбанити почне? Я все бачу і чую. Це ж не життя. Я б давно свого виставила, якби так ставився до мене, як твій. Погоджуйся! Матвій хороший мужик, всі в окрузі його знають, ввічливий і порядний, ну не пощастило з дружиною. Нічого все можна виправити. А з вас вийде гарна пара. Житимете душа в душу.

Варвара не могла зрушити з місця, а Матвій зайшов за прилавок і вивів її за руку.

– Варю, твоя сусідка у нас свідок, при ній обіцяю тебе берегти і любити. Поїхали до тебе, забирай документи, деякі речі, багато не бери, потім все купимо…

Поки Варвара зачиняла магазин, сусідка застрибнула в машину. Разом із Варварою зайшла до неї додому, чоловіка не було, пішов на роботу. Вона склала в невелику сумку все необхідне і пішла…

У Матвія був великий будинок у її рідному селі, величезне господарство, працівники працюють на його фермі, пасіка. Коли Варвара окинула поглядом господарство Матвія, не повірила очам.

– Матвію, як у тебе все чисто, гарно, ти справжній господар!

– А тепер тут ти господиня! Житимемо поживати і добра наживатимемо!

Звичайно приїжджав Степан, галасував, але Матвій вийшов із воріт і сказав:

– Якщо ще будеш галасувати, я тобі влаштую! Іди, і більше, щоб ми тебе тут не бачили!

Степан пішов, довго ще сварився на Варвару і Матвія, пояснюючи на ходу знайомим, які цікавилися, що в нього сталося.

– Я ж казав, що Варвара моя зраджує мені на літо і на право, ось я й застав її з цим… Я завжди знав, що вона така… Недарма сварився, для профілактики, і ось…

А Варвара нарешті зрозуміла, що таке справжнє щастя, справжнє кохання та ніжність.

Варвара розквітла, наче повернулася до неї молодість. Адже сорок чотири це ще не вік…