Віктор прийшов додому похмурий. – Щось сталося коханий? – захвилювалася Людмила. – З роботи звільнили, – важко видихнув він. – Я на заробітки поїду, грошенят підзароблю. І Віктор поїхав. Людмилі було важко без чоловіка, але він часто писав, та надсилав гроші. А потім повідомлення від Віктора почали приходити все рідше. Людмила вже почала хвилюватися, як раптом до неї зателефонувала подруга Оля. – Ти про свого Віктора чула новину? – раптом запитала Оля. – Ні. А що там? – захвилювалася Люда. І Оля все розповіла їй. Людмила вислухала подругу і застигла на місці

Люда ревнувала свого чоловіка до всіх, до його колишньої дружини, до сусідки по квартирі, до телефону, бо він проводить більше часу з ними, ніж із нею.

Віктора це дратувало, хоч спочатку навіть подобалося. І він дивувався в душі: – Ого, як вона мене любить! Та мене ще жодна жінка так не ревнувала.

Але потім йому це все набридло, і він поїхав на заробітки перевірити почуття її і свої, а заразом і грошенят підзаробити на майбутнє спільне життя, якщо їхні почуття пройдуть перевірку.

Він їй дзвонив не так часто, як вона хотіла, але писав листи у соціальній мережі: – Люблю. Сумую. Бачу тебе уві сні. Скинув тобі гроші на манікюр. Порадуй себе, а я уявлю, як заблищали твої блакитні очі. Хотів би більше, але поки що не можу, щось із документами все ще не розібралися. Швидше, мабуть, сам додому повернуся, доки вони розберуться. Не хочуть платити. Не хочуть. А я повівся, і навіщо питається? Мріяв тобі допомогти, а не допоміг. Ти й сама впоралася без мене, чим здивувала, якщо чесно.

Вона, як молоденька дівчина, пересилала його листи своїй близькій подругі, щоб та знала, як міцно він її любить, і заздрила їй.

І раптом листи припинили приходити, і гроші на манікюр теж. Друге дратувало її сильніше, ніж перше: до манікюру вона звикла, але своїх грошей на нього в неї не вистачало.

Вона чекала від нього дзвінка чи хоча б крихітного СМС зі словами: «Люблю. Сумую», або трохи більше слів, як було раніше. Але він не дзвонив, а вона вже втомилася його чекати, але ще чекала, постійно поглядаючи в телефон на роботі.

Начальство це почало дратувати, і їй робили зауваження одне за одним:

– Людмило Павлівно, на роботі треба працювати, а не в телефоні сидіти.

– Та я тільки раз глянула на нього. Сини щось не дзвонять, а я чекаю, що вже зі школи повинні прийти, – виправдовувалася вона.

– Ну-ну, – скептично відповіла головний бухгалтер і попередила: – Це останнє попередження. Не цінуйте роботу, знайдемо іншого працівника.

– Та ціную. Ціную. Ви мене не правильно зрозуміли.

– А я не маю наміру вас розуміти. Терпець у мене закінчився. Попереджаю!

– Дякую. Я вас почула, – сказала вона і зажурилася. Їй хотілося плакати, але на роботі довелося стриматись. Вона сиділа і шморгала носом, показуючи своїм виглядом, що її образили нізащо.

***

Повертаючись із роботи, вона зустріла подругу, і та відразу запитала:

– Ну що, все ще чекаєш на нього?

– Чекаю. А що мені ще робити?

Подруга здивувалася і сказала:

– Людо, ну кого ти чекаєш? Воно тобі потрібно? Розумію, що якби ви були з ним розписані, тоді інша справа, а так безглуздо якось. У тебе ж діти, краще про дітей думай. Вони ж у тебе на двійки скотилися.

– З чого ти це взяла?

– Як із чого? Ти ж сама казала. А тепер у тебе Вітя світло у вікні. А скільки він на заробітках пробуде – це одному Богові відомо. Приїде добре. А може, іншу жінку там собі знайде і без дітей.

Людмила, почувши це, образилася:

– Та ти заздриш мені, бо в мене є чоловік, а в тебе ні, – і глянувши на свій манікюр, додала: – Мій мені гроші на манікюр надсилає, а ти он ходиш не зрозумій як.

– А чим тебе мій манікюр не влаштовує? Прозорий лак – це ж класика, – подруга глянула на свій манікюр і знизала плечима.

– Ага, коли грошей немає на гель-лак, – єхидно відповіла їй Людмила.

– А до чого тут це?

– А до того ж. Заздри менше. Твоя заздрість із тебе так і лізе.

– От і поговорили… – зітхнула подруга. – Пішла я.

– Іди, Оля. Іди, доки ми остаточно не посварилися.

Але перш ніж піти, подруга запитала:

– Що хоч він тобі пише? Ти давно мені листів його не надсилала.

– Та нічого не пише вже другий місяць і грошей не шле.

– А тоді на які гроші ти собі зробила манікюр? – Запитала Оля, знаючи, що подруга і так у боргах.

– На свої. Сподіваюся, що все ж надішле. Завжди ж висилав.

– Ну, сподівайся. Сподівайся. А я б на твоєму місці краще б ремонт хоч трохи зробила. Манікюр зараз недешевий.

– А ти не на моєму місці. Тож іди, Олю, куди йшла.

Подруга пішла і більше не дзвонила. Люду дратувало, що подруга не дзвонить, і від Віті, як і раніше, ніяких ні звісток, ні грошей.

Люду почали брати сумніви: «А може, він на мене образився і тому не пише? Зайти б до його мами, та вона на мене скоса дивиться, знову що-небудь їй таке скажу, а вона моментально йому все доповість, та ще й прикрасить. Боронь боже, якщо мені така свекруха попадеться… Невістка, бачите, з двома дітьми їй не потрібна для її коханого хлопчика. А хто її питає? Якщо захочу заміж за нього вийти, то вийду».

Подруга подзвонила несподівано і запитала:

– Ти про свого чула новину?

– Ти про що, Оля?

– Та я в торговому центрі була, там його мама з якоюсь бабусею стояла. З розмови зрозуміла, що він занедужав, важка недуга, процедури різні проходе.

– Оце номер…

– Добре, що він на тобі перед тим як поїхати не одружився.

Людмила не дослухала подругу та поклала слухавку.

«Занедужав мій Вітя … І навіщо він мені такий? У мене ж діти…» – замислилась вона, згадавши дітей.

Людмила поплакала кілька хвилин і побачила, що їй надійшло повідомлення на телефон. Вона глянула і здивувалася: «Треба ж, Вітя! Легкий на згадці… І що тепер мені з ним робити?»

Люда відкрила листа і прочитала: «Кохана, привіт! Ти вийдеш за мене заміж? Я занедужав. Приховувати не буду: важко занедужав. Але на огляді кажуть шанс є, якщо проходити процедури».

«Отже, правду мені Оля про нього все розповіла», – подумала Людмила.

І написала йому:

– Не піду. Ти добрий, але не для мене. Я відвикла від тебе і не готова жити з тобою. Мені за котом своїм доглядати набридло. А дивитися на тебе такого я точно не зможу. Не ображайся, але це правда. У мене діти. Мені про дітей треба думати.

І він відразу запитав:

– Кохання минуло чи його й не було?

– Та не знаю я: минуло, може, а може й не було, одна справа любити здорового, видного чоловіка і зовсім інша такого, який ти зараз.

– Дякую, що написала.

– Та немає за що! Але маю тобі сказати чесно, якби ти до того, як поїхати на заробітки, одружився б зі мною, то тоді б я була зобов’язана доглядати тебе. А так – ні! Вибач.

Він подивився на її відповідь, зітхнув, а потім подумав: «А мама мала рацію. Не пройшла вона перевірку на кохання…».