Галина приїхала у своє рідне село. Вона не була там кілька років. – Це Галька, дочка Антоніни повернулася, чи що? – шепотілись селяни. – Я в неї запитую: «Галю, це ти?», – розповідала подрузі, однокласниця Галини, Тетяна. – А вона тільки кивнула і відвернулася, ніби й не знає мене! – Може, трапилося щось у людини… – Звісно, трапилося! Скільки років не приїжджала. Ні на поминки матері, ні на весілля брата! Мабуть, чоловік виставив. – А де вона живе? – В будиночку на краю села. Ти не повіриш, що там у хаті зараз робиться! Подруга здивовано дивилась на Тетяну
Галина Федорівна вийшла на ґанок. Літня жінка часто зустрічала світанок – звикла. В молодості доводилося рано вставати на роботу – то буряк полола, то корів на місцевій фермі доїла.
Це потім, коли вона вже у місті жила, там можна було поспати довше – чоловік нею опікувався, не хотів, щоб дружина працювала.
А вона й не рвалася – займалася дітьми й господарством. Хоча прокидалася все одно на світанку.
Ще мати в дитинстві їй говорила: “Хто рано встає – тому Бог дає!»
Щоправда, працювало це не завжди…
Галя була середньою із трьох дітей. Батько пішов на службу тоді, а вони залишилися з матір’ю на нього чекати.
Щоправда не дочекалися – поминки прийшли менше, аніж через рік.
Мати злягла. Клопоти про сім’ю та про будинок лягли на плечі 10– річної Тані та 8– річної Галини.
Виручила сусідка, баба Віра. У селі про неї говорили різне – мовляв, зілля різні варить, погане робить.
Бабу Віру місцеві побоювалися, проте, як заслабнуть, чи з якихось інших проблем ішли саме до неї.
Скільки людей вона поставила на ноги своїми травами – не злічити!
Стара і справді виглядала дивно: тонка, у величезній чорній хустці, і великих, не по розміру, чоботях.
Баба Віра якось зайшла до їхньої матері, подивилася – а та навіть не привіталася. Лежала, відвернувшись до стіни.
Баба простягла Галі буханець хліба і булочки з маком. Дівчинка одразу поділилась і з сестричкою та зовсім маленьким братиком Іванком.
– Ходімо! – сказала сусідка дітям, і вони покірно пішли за нею.
Стара нагодувала їх наваристим борщиком.
– Приходьте завтра, – запросила дітей баба Віра, даючи їм із собою глечик молока – у неї була коза.
Всю зиму та весну харчувалися сестри з братом у сусідки.
А їхню матір баба Віра відпоювала якимись трав’яними відварами.
І вона таки встала з ліжка – навіть город вони абияк посадили. Хтось із сусідів дав картоплі, хтось – насіння…
Вижити в ті часи їм допомогла баба Віра, і Галя цього не забула.
Вона продовжувала заходити до сусідки, намагалася їй чимось допомогти – старенька була вже зовсім квола.
Скільки їй було років – ніхто в селі точно не знав.
Вважалося, що більше ста. Коли Галина зі своєю дитячою наївністю запитала, чи правда, що вона чаклунка, як кажуть у селі, баба Віра довго сміялася!
А потім сказала:
– Я просто багато знаю і вмію цим користуватися. Хочеш, і тебе навчу?
Галя, звісно, хотіла. Вона бачила, як люди ставляться до сусідки – бояться, так, але при цьому поважають.
А ще вона будь– кому може допомогти – де порадою, де ділом, навіть матір її на ноги поставила…
…Влітку баба Віра з Галею рано– вранці ходили збирати цілющі трави.
Зібрані трави, сушилися на горищі, а потім баба Віра збирала їх у пучки і розвішувала по кухні. Тому вся вона пахла лугом і лісовими галявинами, і запах цей Галя просто обожнювала…
– Віро Захарівно, а що це ти моїй доньці голову заморочила? У тебе цілими днями сидить. Люди кажуть, що ти собі заміну виховуєш. Катька бачила, як ви з нею проводили якісь обряди!
– Що бачила твоя Катька?! Обряди?! Я показувала Галі, як допомагати собі й іншим, коли щось станеться. Хіба це погано?!
– Не погано, але люди кажуть… – простягла Антоніна.
– У людей язики для того, щоб говорити! – заявила баба Віра. – А ти не слухай усіх підряд і своєю головою думай! Ти б краще у дочки запитала що та й до чого!
– Так не каже вона! Не хоче з матір’ю говорити! – поскаржилася жінка.
– Значить, питаєш так, що не хоче! – зітхнула сусідка.
Ішов час. Баба Віра, здавалося, стала ще меншою, проте так само жваво клопоталася на своєму невеликому городі і так само збирала цілющі трави на лісових галявинах.
Галина завжди ходила з нею. Дівчина вже багато знала. Навіть односельці звикли до того, що баба Віра завжди з помічницею.
Якось у їхнє село приїхали заробітчани. Молоді хлопці, веселі. Місцеві дівчата так вилися біля них. Багато хто тоді закрутив романи, одній тільки Галині була байдужа поява в селі нових людей.
Кілька разів зустрічалася вона у місцевій крамниці з їхнім бригадиром, Михайлом.
Хлопець тільки поглядав услід дівчині і зітхав. Зрештою, він прийшов до Галини з букетом бузку, зірваним по дорозі.
Про що вони говорили – питання. Але через місяць Галина стала дружиною Михайла і поїхала з ним у місто…
…Баба Віра, дізнавшись про швидке весілля вихованки, засмутилася, але вигляду не подала:
– Це твоя доля, – сказала вона. – Та от тільки повернешся ти назад. Не така солодка ця доля, як здається…
Галя лише рукою махнула – словам сусідки вона не повірила.
Там, у далекому місті, Михайло мав свій будинок, де вона, Галя, буде повноправною господинею.
Не те, що тут – з матір’ю в одній кімнаті. Антоніна їй перепочинку не давала, після того, як сестра вийшла заміж.
– Рідна земля сили дає, а чужа лише забирає! – тихо сказала баба Віра, прощаючись з Галею. – Прощавай, не побачимось ми більше…
– Чого це не побачимося?! Я наступного літа обов’язково приїду! Мені Михайло обіцяв! – запевняла бабусю Галя.
– Не скоро ти тепер приїдеш, люба, та й нічого – у кожного своя доля…
…Баби Віри не стало через 5 років. За цей час Галя так жодного разу й не з’явилася в рідному селі.
Бабуся після її від’їзду якось знітилася, швидко здала. У той день, коли її не стало, баба Віра прибрала в будинку, поклала на видне місце потрібні для поховання речі, викупалася, переодяглася, заплела сиве волосся в косу.
Бабуся тихо помолилася перед іконою і лягла на ліжко.
Там і знайшли її ввечері сусіди. Баба Віра лежала, мов жива, з легкою усмішкою на губах…
Хату Віри Захарівни закрили – спадкоємців вона не мала і все переписала на Галю.
Однак, де її шукати – не знали. Ніхто з односельців не наважився взяти нічого з будинку бабусі. Так і закрили його – до кращих часів.
Життя в селі пішло своєю чергою. Минали роки…
– Це Галька, дочка Антоніни повернулася, чи що? – шепотілися місцеві.
Сьогодні на зупинці з автобуса вийшла жінка, віддалено схожа на Галину. Чому віддалено?
Та тому що тій мало бути на цей момент трохи більше 35-ти років, а незнайомка з автобуса виглядала на всі 70…
– Я в неї запитую: «Галю, це ти, чи що?»
А вона тільки кивнула і відвернулася, ніби й не знає мене! – розповідала продавчиня Тетяна, колишня однокласниця Галі, своїй приятельці Марії.
– Слухай, Таню, але ж ти її бачила, дивна вона. Може, трапилося щось у людини, а ти одразу осуджуєш! Не просто так вона приїхала сюди!
– Звісно, трапилося щось! Скільки років не приїжджала! Ні на поминки матері, ні коли брат одружився! А тут прийшла! Мабуть, чоловік виставив! Пам’ятаєш, якого вона тоді хлопця відхопила? Все село заздрило! Мабуть, не по ній був!
– Ага, стільки років по ній був, а тут – не по ній! Тут щось інше! До речі, а де вона живе? Будинок материн Іван же ж продав.
– Як де, у будиночку на краю села, там, де чаклунка жила!
– Яка чаклунка? Захарівна, чи що? Так будинок її скільки без нагляду стояв, що там залишилося!
– Так, Захарівна. Ти не повіриш, що та у будинку зараз робиться!
Марія здивовано дивилась на подругу.
– Уявляєш, – продовжувала та. – Кажуть, у будинку її за всі ці роки жодне вікно не розбилося, жодна дошка не зогнила, навіть пилу на полицях немає – ніби тільки щойно пішла вона.
А до хати після поминок так ніхто жодного разу й не заходив! Ніби вона його зачарувала!
– Звідки тобі знати? Ти там була? – посміхнулася Марія.
– Кажуть так! Нещодавно Олег козу свою шукав, а та на подвір’я Захарівни забрела. Там же ж паркан покосився, а хвіртки зовсім немає – заходь, хто хочеш.
Так ось, заходить він за козою, і каже:
«Дивлюсь на будинок, а його ж за деревами з дороги не видно майже, а він такий же ж, як і при Захарівні: рівненький, ніде ні тріщин, ні дірок, а шибки віконні так і блищать – ніби їх вимили тільки–но. І тиша, навіть птахи не співають. Я козу забрав і ходу. Дивно там якось!»
– То може, там Галька й прибирала!
– Ага, Галька, тільки приїхала вчора! А Олег мені про це ще минулого тижня розповідав! – сказала Тетяна і пішла до наступних покупців – треба ж новинами поділитися…
…У цей час у будиночку Віри Захарівни Галина лежала на старому дерев’яному ліжку, не вмикаючи світло. В принципі, вона й не могла його увімкнути – електрика давно була відключена.
Сам будинок зустрів її дивовижною чистотою й затишком: ніби сама баба Віра чекала на неї тут.
Саме цей будинок їй хотілося побачити насамкінець. Саме сюди, а не в батьківську оселю, так тягнуло жінку останнім часом.
Тут, у старому будинку, серед висохлих у порох пучків якихось цілющих трав, Галина нарешті знайшла спокій.
Те, про що вона мріяла цілий останній рік…
…Жінка повільно сіла на ліжку – вона його навіть не розстеляла.
Проспала цілу добу. Вперше спокійно, без снів.
Галина босими ногами пройшла на кухню. Вона пам’ятала, де баба Віра зберігала свої чарівні трави.
Ті, звісно, висохли і розсипалися.
Жінка прочинила двері і вийшла на ґанок. Свіже весняне повітря, все оживало після зими.
Галина ковтнула сльози і стала навколішки – тут біля ґанку колись росла м’ята.
І, справді, у густій зеленій траві вона знайшла слабкі паростки. Щоб закип’ятити чай, їй довелося розпалювати піч.
Ну та нічого, просто дуже хотілося жінці запашного трав’яного чаю.
Галина пила чай і дивилася у темне вікно. За вікном була непроглядна темрява – зовсім не так, як у них у місті – ліхтарі на кожному розі. У НИХ у місті… Більше не було ЇХ…
Галина пам’ятала кожен момент свого минулого міського життя…
…Вона покохала свого чоловіка, Михайла, міцно і назавжди. Він також відповідав їй взаємністю.
Через рік після заміжжя Галя народила сина. Назвали хлопчика Юрком – так хотів чоловік.
Ще через 3 роки – дочку Юлю.
Галина не могла приїхати до рідного села – дорога була неблизька, сама з дітьми їхати вона боялася, а чоловік все їздив по заробітках, все заробляв.
Жили вони добре. Будинок – повна чаша. Чоловік – коханий, діти – бажані…
Не стало у Галі всього цього в одну мить. Зранку в суботу збиралися вони в зоопарк, аж раптом їй стало недобре.
Галя не хотіла відпускати чоловіка з дітьми – але він вирішив виконати обіцянку, яку дав дочці, і зводити її в зоопарк.
Юлі того дня виповнювалося 8 років. Галя відчувала, що треба зупинити рідних, але мала так просилася, так хотіла туди піти…
Жінка постаралася не зважати на передчуття – вирішила, що це через те, що вона нездужає.
Михайло повів дітей в зоопарк. Через пів години задзвонив телефон.
В цей час Галина лежала на ліжку і вона вже знала, що слухавку брати не можна…
Її рідних не стало… Їхала якась машина… Щось там водій не побачив і виїхзав на тротуар.
Сина з донькою не стало одразу. Михайла – у лікарні наступного дня. Встиг він дружині сказати лише одне слово:
«Пробач…»
Галина була біля нього. А напередодні вона втратила ще й ненародженого малюка… Все через таке горе…
…Наступний рік жінка жила як уві сні. Вона поховала рідних. Відбула 40 днів, рік… Поставила пам’ятники. Щодня приходила вона на цвинтар, кожен день проводила з дітьми і чоловіком.
Тільки себе вона звинувачувала в тому, що сталося – не вберегла, не змогла…
Сюди, в рідне село, Галя приїхала попрощатися. Їй хотілося просто піти у засвіти…
Просто не було більше сил. А легше не ставало…
…Сьогодні їй вперше за останній рік чогось захотілося. Це був чай із м’ятою.
На полиці в кімнаті Галина побачила старі зошити – у них баба Віра записувала рецепти свого зілля та спостереження.
Там було зазначено, коли були зібрані ті, чи інші трави, що змінила вона у певному зборі.
Рука сама потяглася за зошитом. Галина перевертала листок за листком, і в її пам’яті ясно вимальовувалися ті дні, коли старенька розповідала їй про властивості кропиви або про те, що листя мати–й–мачухи треба збирати до світанку…
Наприкінці першого зошита, на старому, пожовклому від часу листку, жінка раптом побачила своє ім’я, написане тремтячою старечою рукою.
Вона присунула свічку ближче і прочитала:
«Галинко! Моя мила, бідна дівчинко! Я не могла сказати тобі, що Михайло – не твоя доля. Адже то була б неправда.
Не могла відмовити тебе. Хоча якби ти залишилася, то нічого б цього не сталося б. Але ти мала це все пережити…
Це твоя доля, твій шлях який ніхто не може пройти, окрім тебе.
Я знаю, як важко втрачати найрідніших, особливо дітей. Я знаю, що ти не хочеш нічого більше, ти здалася.
Але ти приїхала сюди. Цей будинок, це село, це подвір’я – місце твоєї сили.
Я не можу дозволити тобі піти. Не зараз. Колись через багато років. Ти приїхала сюди, бо тут – твоє місце, твій дім. А твоє покликання допомагати людям. Як це зробити – ти вже знаєш».
Галина кілька разів перечитала листа. Спочатку на неї найшла злість – баба Віра знала про все наперед.
Чому вона не сказала їй, не відмовила? Адже тоді б вона не втратила все і всіх! Якби Галя не поїхала з Михайлом, то не було б цього лиха…
А може, взагалі нічого не було б? Адже не лише горе було у її житті – було й щастя.
Кожен день колись був наповнений щастям.
Знайомство з чоловіком, їхнє справжнє взаємне кохання, народження дітей. У кожному дні таке просте і справжнє щастя…
…Тієї ночі Галині снилася її родина. Вона йшла поруч із чоловіком по зеленому лузі.
Юля з Юрою бігли попереду, весело і голосно сміючись. Жінка прокинулася від того, що плакала уві сні. Але це були інші сльози – вона вибачила себе, заспокоїлася…
…Галина залишилась у селі, в будинку баби Віри. Квартиру в місті вона здавала, а сама пішла працювати листоношею.
Літні люди любили її – з кожним поговорить, кожному знайде добре слово.
А потім до її будиночка потягнулися люди по допомогу. Грошей за свою допомогу жінка не брала:
– Якщо гроші брати, дар пропаде, – жартувала вона.
Так завжди баба Віра говорила.
А тут сталося непередбачуване – дружина молодшого брата покинула його й дітей, поїхала в місто з молодим коханцем.
Там і не стало її. Іванко з горя почав гульбанити. Дітей – трирічних двійнят Марічку й Сашка – хотів віддати у дитбудинок.
– Що я з ними робитиму?! – обурювався він. – Якщо вони навіть матері рідній не потрібні!
Галина відмовила його, оформила над дітьми опіку. Іванко поїхав працювати за кордон. Там одружився знову, надсилав на дітей гроші, сам приїжджав дуже рідко.
Так Галя знову стала мамою. Ніби заново народилася, знову знайшла себе. Знову врятувала її баба Віра…
Багато води витекло з того часу, але щороку наприкінці квітня Галина їздила в далеке місто на могилки своїх рідних.
Дітей вона з собою не брала – це було її минуле життя. Її власний хрест, який їй нести до кінця життя.
Ніхто не в змозі розділити з нею це…
Літня жінка, на повні груди вдихнувши прохолодне ранкове повітря, вийшла за ворота.
Вона не часто дозволяла собі ось так просто постояти, помилуватися земною красою – все зайнята, все клопочеться по господарству, голову ніколи підняти.
А даремно ж! Навколо – цілий світ. Дивовижний та прекрасний! Село, що розкинулося в балці, тільки прокидалося – було чути мукання корів, які йшли на пасовищі, десь клепали косу – цей звук здавався літній жінці чудовою музикою, музикою літнього ранку.
Легкий туман піднімався над річкою вдалині…
– Яка краса навколо! – подумала Галина.
Вона посміхнулася новому дню і повернулася до повсякденних клопотів.
Галина подоїла козу, злила запашне парне молоко в глечик, прикривши білою серветкою.
Випустила курей, насипавши їм зерна, налила молока рудому коту.
Настрій був чудовий – сьогодні приїжджали її рідні. В онуків почалися канікули, а проводили вони їх за традицією тут у селі.
Сашко привезе сина Мишка, а Марічка – донечку Віру.
Діти самі обрали ці імена для своїх нащадків, дізнавшись історію життя їхньої матері.
– Ось воно щастя. У найпростішому – у дітях, рідному домі, у природі, у світі… Головне – вміти його бачити, – подумала Галина.
А новий літній день тільки розпочинався…