Віра прокинулася рано, красиво одяглася, зробила зачіску та побігла до своєї подруги. Сьогодні вона буде дружкою на весіллі Яни та Славка. Віра тихо зайшла у квартиру Яни, наречена якраз одягала сукню з іншою дружкою Марією. Коли Яна помітила у кімнаті Віру, то щось швидко викинула у вікно. – А що це ви тут робите? – вигукнула Віра. – Ой, та нічого, – наче виправдовуючить сказала Яна. – Яно, припиняй вже! Скоро Віра все одно про все дізнається! – з переможною посмішкою сказала Марія. – Про що дізнаюся? – Віра здивовано дивилася на Яну та Марію, нічого не розуміючи

Славко стояв перед дзеркалом, роздивляючись свій новий костюм, коли до нього підійшла Віра – подружка його нареченої. Сьогодні у нього день весілля, але виглядав він чомусь не таким щасливим, як слід.

– Славко, ти чого зажурився? – запитала вона. – Чи одружуватися перехотів? Дивись, якщо твоя Яна тебе таким побачить, то так і подумає!

Вона начебто посміхалася, але виглядала трохи стурбованою. Вони давно знайомі. Мабуть, навіть довше, ніж із Яною. Віра їх і познайомила одного разу. Сьогодні їй теж слід було б пишатися, що вона звела їх разом, але вона чомусь не могла радіти, дивлячись його засмучений погляд.

– Можна подумати, когось ще турбує, про що я думаю! – зітхнув він.

– Ти чого, друже? Не кисни! Ви ж сьогодні одружуєтеся! Це такий класний день, а ти носа повісив! Усміхнися!

Славко натягнув усмішку, але очі його залишалися сумними. Здавалося, що він зовсім не хоче їхати до ЗАГСу, але Віра не розуміла чому. Вона лише тиждень тому повернулася з Києва. Приїхала спеціально на їхнє весілля. Толком ще й поспілкуватися не встигли, доки всіх родичів відвідала.

Ні, перетиналися, звичайно, кілька разів, але тоді вона не встигла з ним поговорити, Яна балакала за трьох. І ось зараз Віра розуміла, що у них все не так гладко, як вона думала.

– Так, Славко, давай, у нас ще півгодини. Розказуй, що сталося!

– А толку? Вже нічого не виправити! Сьогодні ми одружимося, і доведеться тягти цю лямку довгі роки, якщо не до кінця життя!

– Я тебе не розумію! Коли я виїжджала рік тому, ти душі не чув у своїй Яні. Що змінилося? – не вгамовувалася Віра.

– Все змінилося! – відповів він і сів на стілець. – Змінилося абсолютно все. Я змінився. Яна змінилася. Обставини змінились!

– Ти про її вагітність? Але ж це чудово! Ти ж казав раніше, що хочеш дітей, хіба ні?

– Хочу і хотів, але не впевнений, що вона стане гарною матір’ю. У неї тільки один одяг та гульки на умі. Я ж завжди був обережний. Уявлення не маю, як вона завагітніла!

– Стривай, якби не дитина, ти б не зробив їй пропозицію? – здивувалася Віра.

Славко ще більше похмурнів. Він і сам не пишався цим, але не знав, як викрутитися.

– Та я її й не робив. Яна поставила мене перед фактом. Прийшла два тижні тому чи трохи більше, показала довідку, що вагітна, і повела мене до ЗАГСу подавати заяву. Я навіть обміркувати нічого не встиг! Мені здається, я потрапив у якесь старе кіно, де не чують тільки мене, а всі інші радіють життю.

– Слухай, мені шкода це чути! Але ж ти з нею вже два роки разом! Треба було розуміти, що таке може статися!

– У тому й річ, що не могло. Кажу ж, я завжди був обережний. Якщо чесно, я взагалі не певен, що це моя дитина. Або що вона взагалі вагітна… А якщо ні, то який сенс у всьому цьому?

Славко справді виглядав розгубленим. Звичайно, як порядний чоловік він не міг лишити свою дівчину в положені, але чомусь його хвилювали невиразні сумніви, яких він ніяк не міг позбутися.

З Яною в нього було все добре. Перший рік вона навіщось грала скромницю, тому й сподобалася йому, а коли звикла, почала потихеньку знімати маску.

Та інша Яна виявилася зовсім іншою. І з часом він почав розуміти, що вона йому не така вже й подобається.

Він навіть подумував про те, щоб припинити ці стосунки, але так і не встиг цього зробити, а потім усе так закрутилося… Вже день весілля, а він досі у роздумах та сумнівах!

– Славко, чекай, ти що одружишся тільки через дитину? – здогадалася Віра.

– А хіба я маю вибір?

– Звісно маєш! Ти можеш бути батьком і без весілля. Я була впевнена, що у вас все добре, але якщо такі справи… Може, не треба?

– Що не треба? Одружуватися? Я ж потім сам собі спокійно жити не дам, ти ж мене знаєш! Ні, якщо вона матиме дитину, то шлюб – єдине правильне рішення.

– Хм, може, ти правий! Гаразд, я вже побіжу. Мене, мабуть, Яна зачекалася. Я їй обіцяла допомогти із сукнею. Ти не кисни, друже! Все буде добре!

Віра пішла, а Славко залишився віч-на-віч зі своїми думками. Він дійсно не хотів одружитися, але й бути негідником теж не бажав. Та й чисто по-людськи хотів зробити правильно.

Він сподівався, що все в них якось налагодиться. Яна народить і заспокоїться. Стане гарною дружиною, а він постарається бути їй добрим чоловіком.

Зрештою, була ж у них і любов, і пристрасть раніше. Все ж таки це можна повернути?

Славко та Яна жили в сусідніх будинках. Вірі не довелося далеко йти. Вже за кілька хвилин вона забігла в кімнату нареченої і поцілувала її в щоку, коли відчула не найприємніший запах.

– Ти що!? Ти ж чекаєш дитину! Тобі не можна, – невдоволено вигукнула до Яни Віра.

– Я так хвилююся! Усього одну! – відповіла Яна, а друга подружка нареченої Марія за її спиною задоволено хмикнула.

– Ти ж вагітна! – обурилася Віра.

– Я ж кажу, лише одну! Краще сукню допоможи защебнути! Марійка зі своїм манікюром трохи плаття мені не порвала!

Погляд Марії був промовистішим, ніж слова нареченої. Що там було не так…

Віра допомогла защебнути шнурівку на сукні, виглядала Яна чудово. Тільки ось очі її не світилися щастям, як теж годилося б.

Яна підійшла до туалетного столика і зробила ковток ігристого, спіймавши на собі засуджуючий погляд Віри.

– Та термін ще зовсім маленький! Нічого не буде!

– Ой, Яно, припиняй вже. Скоро Віра все одно дізнається. Немає жодної дитини! – З переможною посмішкою сказала Марія.

– Як нема?

– Та ось так! Їй моя тітка довідку написала, щоб Славко одумався. Він почав зістрибувати, холодок між ними пробіг. Яна стала нервувати, от я їй це і запропонувала! – випалила подруга.

– Марія, ну навіщо ти? – ображено запитала Яна.

– Ой та годі! Ти ж не думаєш, що Віра  зараз побіжить до Славка твого і все йому розповість! День весілля таки. Ніхто так не зробить!

Віра з досадою подивилась на них обох. Вона точно знала, що він не хоче одружитися. Що робить це лише через дитину. Вона не знала, як правильно вчинити, але довго тягнути не стала. Він таки має право знати!

Віра вийшла з кімнати, щоб нібито сходити до туалету. Зачинилася там і надіслала йому повідомлення:

– Яна не вагітна. Це сто відсотків. Далі вирішуй сам!

Через кілька секунд прийшла відповідна смска:

– Дякую!

Віра вже знала, що коли вони вийдуть із під’їзду, то біля лімузина Славко не зустрічатиме свою наречену. Швидше за все, зараз він стягує з себе той костюм або тікає прямо в ньому. Вона добре його знала та любила, як брата. Просто не могла припустити, щоб він зробив таку помилку.

Яні вона захвилювалася розповісти правду. Вона разом з нею і Марією спустилася сходами, вийшла з під’їзду, прямуючи до того лімузина.

– А де Славко? – Запитала Яна Ігоря, він був шафером.

– Не знаю. Я думав, що він до тебе побіг.

– Побіг? – Здивувалася вона. – Ти серйозно? Але куди?

Марія посмикала її за плече і шепнула на вухо.

– Це все Віра! Кажу тобі, вона йому таки розповіла!

Яна різко розвернулася, мало не заплутавшись у власній сукні. Але за спиною в неї Віри вже не було. Подружка випарувалася, ніби й не виходила разом із ними.

– Де вона? – вигукнула Яна.

Ігор незворушно дивився на неї, не розуміючи, що відбувається.

– Що сталося? – лише спитав він.

– Ну, весілля по ходу не буде! – відповіла Марія, скорчивши гримасу. – Наречений пішов!

Люди навколо почали озиратися, охати та ахати. Більшість гостей вже чекали на них у ЗАГСі. Добре хоч не всі стали свідками цієї ситуації.

Через півгодини Віра та Славко прогулювалися набережною, посміхаючись і радіючи життю.

– Пронесло! – сказав він.

– Так… Я не думала, що Яна могла так вчинити з тобою.

– Дякую, що не промовчала! Я, як тільки повідомлення одержав, одразу до виходу побіг. Розумію, що негарно, але більше нічого на думку не спало. Блін, батьки мені вдома ще покажуть!

– Все буде нормально! Тільки напиши їм, щоб були в курсі. До речі, я знала, що ти сюди підеш! – Усміхнулася Віра.

– А я знав, що ти мене тут шукатимеш. Тобі б скоріше назад у Київ…

– Так, я вже квиток забронювала. Увечері поїзд. А ти сам як?

– Не знаю, думаю, з’їжджу в гості до брата. Розвіюся трохи, давно його не бачив. Ти Леоніду своєму привіт передавай!

– Ох, Леонід! Ось він здивується, що ви так і не одружилися. Він теж хотів приїхати, не зміг.

– Ну, він нічого не втратив, так йому й скажи! – усміхнувся Славко.

Вони ще побалакали трохи і розійшлися в різні боки, будучи впевненими, що завтрашній день буде набагато кращим, ніж сьогоднішній.