У Віри не стало її тітки Марини. Тітка жила далеко в маленькому селі. Віра вирішила зʼїздити туди… Насамперед вона зайшла до сусідки Ольги. – Я за Маринкою три роки доглядала, слаба вона була дуже, – казала сусідка. – А вам не повідомляла, не хотіла з місця піднімати. – Мені дуже шкода, але в мене синочок заслаб, – відповіла Віра. – Не могли ми з ним мандрувати… – Ось, Марина просила тобі віддати, якщо приїдеш, – Ольга простягла їй ключі від хати тітки і якийсь пакуночок. Віра розгорнула білу ганчірочку і так і застигла від побаченого

Віра жила з мамою, батька не пам’ятала й не знала.

Мама не розповідала їй про нього зовсім. Просто мовчала.

І Віра з роками втратила до цього невідомого «батька» будь–який інтерес. Нема його та й нема. Нехай це залишається маминою таємницею.

Але сама вона не хотіла собі такої долі. Завжди мріяла про сильне плече і про надійного чоловіка поряд. Про багатство не думала. Тільки про кохання та про щастя.

Таке, як у маминої сестри, тітки Марини. Вона жила з чоловіком на Закарпатті. В дитинстві вони їздили до них у гості. Чудовий був час! Невелике село, що потопає в зелені, і будиночок дядька і тітки на самому краю села, прямо біля густого лісу…

Тільки от дядька більше немає. Не стало його. На поминки вони з’їздили, але з того часу так жодного разу й не були там. І жила тітка Марина одна. Дітей вони не мали.

Віра працювала бухгалтеркою на підприємстві, а мати вийшла на пенсію. Жили скромно, доводилося крутитись.

– Заміж тобі треба, доню, роки до тридцяти підходять, – нарікала мати.

А за кого заміж? Чоловіків вільних у її оточенні не було. Шкільні та інститутські друзі давно поодружувалися.
Сумно на самоті, але робота рятувала. А у всякі клуби вона не ходила…

Але ось і їй посміхнулося щастя. Став до них на підприємство приїжджати у відрядження інженер з Києва.

Нове обладнання встановили, ось він за ним і стежив час від часу. Пристойний чоловік, старший за Віру, солідний. Одного разу заговорив з нею, другий. Та й на побачення покликав…

Тільки не склалося. Дурниць вона сама наробила, звичайно, залишаючись з ним під палкі слова про кохання та гучні обіцянки.

Але коли він дізнався, що Віра чекає дитину, так і шукай вітра в полі. Став приїжджати іший інженер, строгий і сивий…

Ні, шукати його вона не стала. А дитинку народила. Хлопчик був слабеньким. До трьох років стало зрозуміло, що без дорогих процедур не обійтися.

– У нас можна зробити, Віро Іванівно, але шанс не великий, краще в Київ, – сказав їй лікар, і Віра заплакала.

Де ж такі гроші знайти. Та й черга. А якщо без черги, то ще дорожче. Сумували вони з мамою не на жарт. Квартиру продати – на вулиці залишаться.

– Сходи до директора, Віро. Попроси адресу батька Ромчика. Не залізне ж у нього серце. Аж раптом допоможе…

І Віра пішла. Але директор адреси не знав і дати якісь координати відмовився. Не має права, чоловік же ж, виявляється, одружений…

Для чого йому такі проблеми?

Віра проплакала всю ніч, а вранці застала й маму в сльозах. Лист вона отримала із Закарпаття, від сусідки сестри Марини. Не стало її. Просила приїхати, будинок заповіла сестра їм. Треба щось вирішувати…

– Їдь, Віро. Біда велика, але Маринку не повернути, а життя Ромчика дорожче за наші сльози. Будинок успадкуй, через пів року продаси, будуть гроші, допоможемо нашому хлопчику. А поки що позичати доведеться. Тільки в кого?

– З директором поговорю, може допоможуть, – відповіла нещасна молода мати.

Віра любила поїзди, пригадалися поїздки з мамою, своє безтурботне дитинство.

А зараз вона їхала з тяжким каменем на душі, розуміла, що тітка Марина вже не зустріне її біля воріт… Тітка часто писала, просила приїхати з Ромчиком, але вони так і не зібралися.

– Та чим я так Бога прогнівала, що стільки нещасть звалилося в один момент? – плакала в подушку бідна жінка.

Тієї ж хвилини вона подумала, що вперше в житті згадала Бога. Заплющивши очі, вона тихо попросила про допомогу:

– Господи, допоможи, більше мені нема до кого звернутися…

Діставшись сніговими заметами до села, Віра насамперед зайшла до сусідки, тітки Ольги. Увечері вони сиділи за столом у її жарко натопленій хаті.

– Я за Маринкою три роки доглядала, слаба вона була дуже, з дому вже не виходила без сторонньої допомоги. А вам не повідомляла, не хотіла з місця зривати, – скаржилася літня жінка.

– Мені дуже шкода, але в мене синочок заслаб, не могли ми з ним мандрувати, – відповіла Віра і попросила ключі від дому.

Та простягла їй зв’язку і невеликий пакунок.

– Ось вона просила тобі віддати, якщо приїдеш. У мене залишила, щоб не забрав ніхто.

Віра розгорнула білу ганчірочку і так і застигла від побаченого… Там була старовинна ікона, яка завжди стояла у тітки Марини в кутку…

– Це Миколай Чудотворець. Звернись до нього, він обов’язково допоможе і диво зробить.

– Я не знаю, як звернутися, – сказала Віра, дивлячись на зблідлий образ святого.

– Проси своїми словами, він почує…

Потім вони пішли до будинку тітки Марини. Розпалили пічку. Віра озирнулася навкруги, все як і раніше, тільки холодно дуже, і кут порожній, де ікона була.

– Зараз нагріємо трохи, а потім підемо до мене. Заночуєш у мене, за один раз хату не зігріти. А завтра вже нагріємо як слід!

Так і зробили. Але вночі Вірі не спалося. Вона тримала поруч із собою ікону і просила допомоги синочку, просила своїми словами про диво. Якщо може, то нехай зробить…

А наступного дня вона поставила Миколая Чудотворця на місце і весь день вони з тіткою Ольгою піч палили, прибирали, куховарили.

– Не знаєте, кому будинок продати? – спитала нарешті Віра. – Гроші дуже потрібні.

Та знизала плечима і сказала, що запитає. Тільки просила ікону не продавати…

– Залиш собі у спадок. Завжди знадобиться…

Перед сном Віра з надією дивилася на старця з бородою і шепотіла йому своє прохання:

– Врятуй і збережи мого сина, зроби диво, не залиш мене, грішну, в біді та вічному горі…

А вночі Вірі здалося, що вона чує під вікном кроки і слабкий стукіт у вікно. Вона підбігла до вікна. Явно рипів сніг і видно було чиюсь тінь.

Від страху вона застигла. І тут раптом почула слабке:

– Допоможіть…

Віра відкрила кватирку.

– Хто тут? – запитала вона.

Але відповіді не було, тільки шум якийсь. Вона подивилася вниз. Під вікном був якийсь чоловік. Їй стало лячно…

І все ж Віра накинула тітчин кожушок, одягла чоботи і вийшла на ґанок.

Придивившись, вона роздивилася лежачого чоловіка. Швидше за все, міський: на ньому була добротна куртка, хутряна шапка й чоботи.

– Ви хто? – запитала вона, не знаючи, що робити з незнайомцем.

– Благаю, допоможіть. Змерзну, – прошепотів він.

Якось вона затягла чоловіка в будинок, посадила біля печі. Він тримався обома руками за лавку, поклавши поруч шкіряний дипломат. Голова опущена, шапка впала на підлогу.

– Гульбанив, чи що? – майнуло у Віри в голові, і вона швидко зробила йому чашку гарячого чаю на травах.

– Ось попийте, зігрійтеся. Може, їсти хочете?
Чоловік зняв куртку й почав пити дрібними ковтками.

– Спасибі вам! Я не голодний, ось випив вашого чудового чаю, і відчув себе значно краще, та й ноги з руками трохи відігрілися. Як вас звуть, рятівнице? – спитав він і глянув на Віру якось уважно.

Очі були розумні, він був явно нормальний, і у Віри відлягло на душі.

– Віра я, а ви?

– А я Микола… Дякую ще раз. Можна я у вас тут посиджу до ранку? Мабуть вас сам янгол–охоронець відправив мені на допомогу.

У Віри мурашки пробігли по спині. Менш аніж за добу два Миколи – один святий, другий ледь живий – зустрілися їй несподівано.

– Давайте до столу, поїмо і розкажете, що з вами трапилося.
– Та ось їхав сюди в область у важливих справах. Хотів відкрити філію своєї фірми. Поїхав машиною.

Кілометрів за три звідси машину занесло… Мені пощастило. Вибрався абияк, ніч непроглядна, машина не заводиться, ліс уздовж дороги.

Побачив здалеку слабкі вогники, на них і пішов. А мороз. Ледве дістався, задуб весь. Ось у ваш перший будинок по допомогу і постукав…

…Віра вислухала його історію і розповіла свою. Розповіла йому про тітку, до якої навіть на поминки не змогла приїхати, про сина, якому терміново потрібна дороге лікування, а вони з мамою не потягнуть.

Вона розплакалася перед незнайомцем. Він слухав уважно, а очі висловлювали жаль і занепокоєння.

Потім Віра трохи заспокоїлася, знайшла в кутку за грубкою стару розкладачку, поклала на неї тітчин кожушок, накритий простирадлом, подушку з ковдрою і запропонувала чоловікові влаштовуватися на нічліг.

Але він не поспішав, просив розповісти все докладніше. І вона спитала, чи не знайдеться у нього покупця на цей будинок.

Гроші потрібні, щоб синові процедури сплатити. Микола сказав, що подумає, на тому й розійшлися по своїх спальних місцях…

Віра ще раз глянула на Миколу Чудотворця, непомітно зняла його зі стіни, поклала поряд із собою і заснула.

А вночі їй наснився син, він плакав. Вона обіймала його і благала про допомогу, навіть уві сні…

…Вранці, коли Віра вийшла на кухню, то здивувалася, побачивши, що Микола вже пішов, навіть не попрощавшись.

Вона підняла кожушок, щоб почепити його на вішалку і прибрати розкладачку, а під ним знайшла об’ємний пакет.

Розгорнувши його, жінка застигла на місці, побачивши акуратно складені купюри! Грошей було багато…

А на столі лежала листівка, яку Віра колись надіслала тітці Марині на день народження. Тітка зберігала листи в скриньці на комоді під іконою.

На листівці збоку гарним почерком було виведено:

“Спасибі за допомогу! Сподіваюся цих грошей достатньо на лікування Вашого сина. Микола».

– Дякую, – витираючи сльозу, прошепотіла жінка, дивлячись на ікону і до кінця не вірячи в свою удачу.

Вдень вона поговорила з тіткою Ольгою, розповіла про нічну подію. Та тільки головою похитала:
– Ризикована ти дівка, Віро. Ну а якби щось сталося? А ти до хати одразу затягла, і мене не покликала.
Але розмовляти не було коли. Незабаром автобус на вокзал їхав, треба було поспішати.

– Ви поки що з будинком не поспішайте, гаразд? Влітку приїдемо, все оформимо і подумаємо, що з ним робити.

З тим і поїхала вона до сина з мамою. А ікону Миколая Чудотворця забрала з собою…

…Надворі стояв лагідний червень. Віра з мамою дивилися телевізор, Ромчик грався на підлозі, здоровий, рожевощокий, малюк.

Раптом пролунав дзвінок у двері. Віра пішла в коридор. Вона відкрила двері й застигла на місці. На порозі стояв Микола…

– Здрастуйте, рятівнице! – посміхнувся він, простягаючи Вірі шикарний букет квітів.

– Ви? – розгубилася жінка. – Як ви мене знайшли?

– Вашу зворотну адресу на листівці подивився, вибачте вже за це, але я дуже поспішав, а ви так солодко спали. Зайти можна? У мене є торт. Чаєм пригостите? – знову посміхнувся чоловік.

– Звісно, проходьте! Я така вдячна вам за допомогу! Ми хочемо продати той будинок, і я зможу з вами розрахуватися…

– Віро, я не за цим прийшов. Адже по суті ви врятували мені життя, а я в свою чергу допоміг вашому синові. Подумаєш, залишився без філії фірми, діло наживне. Це такі дрібниці, порівняно з життям дитини… Я розумію, що ви мене могли й обманути тоді. Ми все ж незнайомі. Але ви були такі щирі і я вирішив, що вам можна довіряти… І як він? – запитав Микола.

– Все гаразд, Ромчику зробили все необхідне. Дякую вам за все, – зворушилася жінка.

– Віро, пропоную перейти на ти. Як то кажуть, ми ж уже не перший день знайомі! — посміхнувся чоловік.

…Минуло пів року. Віра з Миколою розписалися, а потім повінчалися в храмі, бо були впевнені, що саме Господь звів їх тією морозною зимою у маленькому селі…

Віра тепер точно знала, що немає людей, яким невідоме поняття «щастя».

Рано чи пізно воно приходить до кожного, треба всього лиш вірити в нього…