Ольга з подругою Христиною сиділи в кафе. Ольга їла салат, а Христина замовила собі тістечко. – Олю, я хочу з тобою порадитися, – несподівано сказала Христина. – Ну кажи вже, що там в тебе сталося! – посміхнулась Ольга. – Розумієш, тут така ситуація, – сказала дівчина. – В мене є чоловік… Ми кохаємо один одного, але поки що не можемо бути разом. А я дуже хочу! Тільки не знаю, що робити… Ой, а я ж маю його фото. Дивись! Христина дістала телефон і показала фото. Ольга глянула на екран і оторопіла від побаченого

Оля прокинулася рано, о п’ятій годині, і подивилася у вікно. Мрячив дрібний дощ, небо було затягнуте хмарами.

Поруч спав чоловік, Артем, з яким вони прожили чотирнадцять років. Чи кохала вона його? Спочатку думала, що так. Була романтика, побачення, перше освідчення в коханні. Народився довгоочікуваний син.

Але час минав. Чоловік, як це часто буває, поступово перестав звертати особливо увагу. Якщо раніше він нею пишався, то зараз дедалі частіше критикував.

Але Оля не йшла. Чому? Вона сама не знала. Батьки з дитинства вселяли їй, що розлучення – це соромно, треба терпіти.

Але терпіти вона втомилася. Вона була настільки виснажена постійними причіпками, побутовими проблемами, роботою.

Оля встала з ліжка і пішла на кухню, щоб зварити собі каву. Час, коли всі ще спали, належав лише їй. Щоб нікого не розбудити, вона зачинила кухонні двері: чоловік обурювався тим, що запах кави його будить.

А Оля любила каву, справжню, в зернах, зварену в старій турці, що дісталася їй від улюбленої бабусі, якої вже давно немає.

Кухонний годинник показував шосту. Ще трохи тиші та самотності, а потім треба будити сина до школи, прокинеться чоловік, який вічно з ранку чимось незадоволений.

Вона приготувала сніданок, щоб нагодувати своїх чоловіків. Якими б не були стосунки, Оля виконувала обов’язки дружини й матері. І як би їй не було важко, вона завжди перемагала себе, щоб зробити приємне чоловікові й синові.

О сьомій вона пішла будити сина і зустріла на шляху чоловіка, який прокинувся.

– Доброго ранку, – сказала вона.

– Доброго, – невдоволено буркнув Артем. – Сніданок готовий?

– Так, готовий, я зробила яєчню…

— Знову яєчня, хоч щось новеньке придумала б!

Оля промовчала, не хотілося ранок розпочинати з чергової сварки. Пройшов у мовчанні й сніданок. Син відчував напругу, тому швидко з’їв свою порцію і пішов збиратися до школи.

– Сьогодні прийду пізніше, – сказав Артем, підвівся з–за столу, залишивши на ньому тарілку, і пішов збиратися.

Оля навіть не встигла спитати, чому він затримається. Адже раніше вони всім ділилися один з одним. Тепер стали зовсім чужими людьми, наче два сусіди, які живуть разом за потребою.

– Коханка? – подумала вона.

День на роботі видався важким. Додому Оля поверталася вже в сутінках. Знов накрапував дощ. Оля змерзла, але не поспішала додому. Вона вирішила пройтися пішки старим парком.

Ходила вона там часто, та й район був спокійним, тож особливо не переживала.

Раптом із тіні з’явилася якась бабуся. Вона стала прямо на шляху Олі і мовчки дивилася на неї. Оля напружилася, але звернути з дороги не було куди, тому довелося пройти повз.

– Ти нещасна, – почула вона її голос.

– Що?! – Оля здивовано глянула на жінку. – Ви це мені?

– Тобі, тобі. Ти нещасна. Ти маєш обрати свій шлях. А він тебе не вартий, він має іншу.

– Хто ви? Ви мене з кимось переплутали!

– Я ніколи не плутаю, люба.

– Ми знайомі?!

– Ні, але я багато бачу. Люди не вірять. А я бачу. Іноді намагаєшся до інших донести, а вони не вірять, лякаються, думають всяке. Але повір, твоє щастя в іншому.

– У чому? У чому моє щастя?

– Не проґав його…

Бабуся зникла в кущах так само швидко, як і з’явилася. Навколо знову запанувала тиша, а дощ пішов сильніше.

Оля додала кроку, їй хотілося скоріше потрапити додому. Але її думки не відпускали:

– У нього є інша.

Чоловік повернувся додому аж за північ. Оля не спала.

– Де ти був? – запитала вона.

– У нас була нарада.

– Так пізно?

– Що тобі треба? – Артем роззлився. – Я працюю, це моя робота!

Оля не могла заснути до ранку…

– Невже ж так банально? Невже й до нашої родини влізла інша?

Сльози котилися з її очей. Стільки витрачених років… Стільки гарних миттєвостей, а тепер порожнеча, відчуження.

– Хтозна, що то за стара, навіщо вірити незрозуміло кому?

Але сумнів уже оселився в її серці. Оля починала розуміти, чому останні кілька років ставлення чоловіка до неї так змінилося.

Але що із цим робити? Розлучення? Залишитися одній?

Так, багато хто розходиться. Але вона не уявляла собі життя без чоловіка.

Напевно, це лише звичка. Але якщо подумати, що їх пов’язує, окрім сина? Квартира її, зарплата у неї хороша. Але все одно, життя на самоті здавалося їй дивним, неприйнятним…

…Вранці погода налагодилася. Оля пішла на роботу, але її думки були далеко. Вона намагалася зрозуміти, що робити далі.

– Треба запитати у чоловіка, чи є в нього хтось, – думала жінка. – Треба якось дізнатися…

На роботі день був спокійним. Ближче до вечора пролунав дзвінок телефону.

– Привіт, Ольго, це Ярослав, пам’ятаєш такого?

– Ярик, так пам’ятаю, рада тебе чути!

– Я, власне, у справі. Ми відкриваємо новий офіс. І нам потрібні спеціалісти. Я тебе давно знаю, тож хочу запросити тебе працювати до нас.

– Я навіть не знаю… Маю вже роботу, я звикла тут.

– Розумію, але не можеш ти вічно працювати на одному місці. Офіс новий, розташований зручно, і ми набираємо найкращих. Так, ми тільки відкриваємось, але я впевнений, що у нас великі перспективи. Завтра субота, приїдь, подивишся, як тут усе організовано. Впевнений, тобі сподобається. Та й умови обговоримо.

– Гаразд я приїду…

Сидіти у вихідні вдома не хотілося, тож поїздка була до речі.

– До завтра, Ярославе…

– До завтра, чекаю на тебе!

Офіс виявився й справді чудовим. Двоповерховий будинок з новим ремонтом, окремі кабінети. Коли Оля пішла навчатись, вона мріяла працювати в такому місці.

– Ну як тобі? – запитав Ярослав.

– Мені подобається.

– Тоді ласкаво просимо. Ти чудовий фахівець, тому будеш не просто рядовим працівником, у тебе в підпорядкуванні буде кілька людей.

– Але я ніколи не керувала…

– Навчишся. Я давно тебе знаю і впевнений, що це твоє місце. Подумай, я не кваплю, але охочих багато.

…Через два тижні Ольга вже працювала на новому місці. Чоловік сприйняв це абсолютно байдуже.

– Я за тебе радий, хоч і не розумію, чим тебе стара робота не влаштовувала, – тільки й сказав він.

Зайнятості побільшало. Олі дуже подобалася нова робота. І колектив, на диво, виявився доброзичливим.

Робота почала займати все більше часу. Кілька разів Оля їздила в інше місто на курси підвищення кваліфікації, що чоловікові зовсім не сподобалося.

– Хто стежитиме за домом?! У тебе дитина. У тебе сім’я, а ти вдома не буваєш!

– Ти теж удома не буваєш…

– У мене така робота!

– У мене теж!

Сварки ставали дедалі частішими. Оля забула, коли вона бачила задоволене обличчя чоловіка. Щодня він приходив пізно. Найбільше її турбувало те, що все це спостерігав їхній син.

…Якось до них прийшла працювати Христина.

Їй було двадцять вісім років. Молода, красива, жвава дівчина. Ольга одразу з нею подружилася. Вони часто разом обідали. Пару разів навіть ходили гуляти.

А одного дня вони сиділи з Христиною в кафе. Ольга їла салат, а Христина замовила собі тістечко.

– Олю, я хочу з тобою порадитися, – раптом сказала Христя.

– Ну кажи, що там в тебе сталося, – посміхнулась Ольга.

– Розумієш, у мене така складна ситуація, – дівчина трохи зам’ялася. – В мене є чоловік, і ми кохаємо один одного, але поки що не можемо бути разом. А я дуже хочу! Тільки не знаю, що робити… Ой, а я ж маю його фото. Дивися!

Христина дістала телефон і показала фото.

Ольга глянула на екран і оторопіла від побаченого!

На фотографії, обійнявши Христину, був її чоловік. Артем… Усміхнений, щасливий…

– Гарний, правда? – продовжувала дівчина. – Так, він старший за мене. Ну і що? Якби не його дружина, ми були б уже разом. Що скажеш?

А Ольга не могла нічого сказати. Вона зробила глибокий вдих.

– Хм… Вибач, але я не знаю, що порадити…

…Усю роботу Ольга скасувала. Їй треба було вирішувати, що робити далі. Тепер вона знала правду, але не знала, що з нею робити. Звісно, все зрозуміло було давно.

А бабця та в парку мала рацію. А може, вона й не провидиця, а її підіслали? Може, просто все підлаштовано? Тепер цього не дізнаєшся…

Немов уві сні Оля йшла додому. Чоловіка не було. Син був у бабусі, і це полегшувало завдання. Витираючи сльози, Оля збирала валізи чоловіка. Він прийшов пізно. У коридорі натрапив на свої речі.

– Що це?! Що відбувається, Ольго?!

– Іди туди, де на тебе чекають…

– Де на мене чекають? – голос його тремтів.

Але він зрозумів, що дружина знає.

– До неї.

– З чого ти взяла? До кого до неї?

– Іди, поки сина немає. Я сама йому все поясню.

– Давай поговоримо.

– Скільки я намагалася з тобою розмовляти? Ти не помічав мене. Я думала, чому так ти став погано ставитися до мене? А тут он воно що.

– Звідки ти дізналася, з чого ти взагалі взяла?

– Я відчувала. А сьогодні дізналася правду. Не має значення, як. Нам це не допоможе. Нашої родини давно вже нема. Ми чужі. Але жити з тим, хто мене зраджує, я не хочу. Прощавай.

Артем узяв тремтячими руками валізи. Озирнувся на дружину. Її очі стали іншими. Вони мали рішучість, і він зрозумів, що назавжди її втратив. Він не хотів іти.

Інтрижка з Христиною здавалася йому несерйозною. Але дружина звідкись дізналася. Христина йому не була потрібна, але зараз вибору не було. Довелося піти…

…А Оля відчувала полегшення. Вперше ніхто на неї не сварився, не дорікав, не псував настрій.

Завтра повернеться син, і вона пояснить йому все. Ні, про основну причину, мабуть, варто промовчати.

Просто – тепер тато живе окремо. А вона сама? Їй сорок три. Хороший вік, щоб розпочати нове життя…