Мишко зі своєю коханою Поліною сиділи на дивані й дивилися телевізор. Раптом хтось постукав у двері. Поліна пішла відкривати. Вона підійшла до дверей і глянула у вічко. Там стояв якийсь підозрілий чоловік. – Вам кого? – здивовано запитала вона. – Михайло тут живе? – впевнено запитав чоловік. – Так… – пробурмотіла Поліна. Дівчина відкрила двері і тут же в коридор вийшов Мишко. Він глянув на чоловіка і застиг від несподіванки

Мишко повільно ходив по квартирі, не знаходячи собі місця.

Він відчував, що це новий поворот у долі. А що за цим поворотом, подарунок долі чи неприємний сюрприз?

За вісімнадцять років, прожиті Мишком на цьому світі, неприємні сюрпризи були частішими аніж подарунки.

Він був слабий з дитинства.

Його тато, Роман Миколайович, був людиною далеко не бідною.

Вони з братом почали займатися бізнесом. Доводилося постійно боротися за своє місце під сонцем, злети та падіння змінювалися досить часто.

Але гроші на дорогі процедури сина були завжди. Мишкові доводилося по кілька місяців жити в лікарні, але й слабість потихеньку відступала.

Доля продовжувала дарувати неприємності. Не стало матері. А через два роки батько привів мачуху, Оксану, з двома доньками.

Тоді Мишкові було п’ятнадцять, а дівчатам дванадцять і дев’ять.

Місця у їхній величезній чотирикімнатній квартирі всім вистачало, батькових грошей – теж. Ось тільки любові між членами нової родини не було, зокрема, між батьком та мачухою.

Але була і світла пляма в житті Михайла – Поліна, дівчина, яка жила з недавніх пір зі своєю мамою поверхом нижче у трикімнатній квартирі.

Долі в них була схожі, дівчина теж постійно була слаба, часто лежала в лікарні і в неї теж, окрім мами, нікого не було.

Мишко жив на другому поверсі, і швидко навчився долати два сходові прольоти. Батько та мачуха не перешкоджали цьому, навпаки, були раді.

Батько тішився, що син знайшов близьку за духом людину, а мати – що пасинка цілими днями не видно у квартирі.

Навіть зранку давала йому пакет із продуктами, щоб його до вечора не було.

Світлана, мама Поліни, також була рада, що в її слабої дочки з’явився друг.

У Романа Миколайовича та його брата Тимофія настала чергова чорна смуга у їхньому бізнесі. Тимофій мав якісь юридичні проблеми. Конкуренти постаралися…

…І ось рік тому не стало батька Михайла. Тоді йому було сімнадцять, а у вісімнадцять треба було їхати на останню процедуру. Але мачуха мала свої плани на подальше життя, і вона почала їх здійснювати.

Грошей після відходу батька чомусь не лишилося. Жити разом із пасинком Оксана теж не збиралася.

Місяць тому Мишкові виповнилося вісімнадцять, і вона домовилася зі Світланою, щоб вона взяла його до себе. Мовляв, пенсію має непогану. Плюс дасть гроші за квартиру.

Світлана погодилася, Мишко підписав усі папери. Адже Поліні ставало все гірше і гірше і, лише коли цей хлопець був поруч, вона посміхалася.

Сьогодні, ближче до ранку, Поліні стало зовсім недобре. Її мама, зі сльозами на очах, зателефонувала в швидку, а Мишко підійшов і став перед її ліжком, стоячи нахилившись:

– Полінко, що з тобою? – спитав він тихо, взявши дівчину за плече.

Вона розплющила очі, повернула голову в його бік і стільки смутку було в її погляді:

– Мишко, мене не стане? – тихо спитала дівчина.

– Ти що, Полінко? Ти обов’язково видужаєш. Не плач!

– У мене, крім тебе і мами, нікого немає на білому світі.

– Все буде добре!

– Мишко, поцілуй мене на прощання! – несподівано попросила вона.

Він обережно торкнувся її губ і сказав:

– Ти обов’язково одужаєш, Полінко! – і така надія звучала у його словах.

Приїхала машина швидкої, і Поліну разом із мамою відвезли.

Який час він ходив по квартирі, виглядав у вікно. Сонечко заглядало у вікно, радісно цвірінькали горобці, і Мишкові здавалося, що зараз вона повернеться разом зі своєю мамою, і все буде добре.

Але тітка Світлана повернулася одна. По її обличчю ставало зрозуміло, що все погано.

– Що, тітко Світлано? – кинувся до неї хлопець.

Та сіла на диван і заплакала. Трохи заспокоївшись, почала розповідати:

– Поліні потрібні процедури, платні. Одна терміново у нас у місті, інша через два місяці у столичній клініці. Потім реабілітація. На все треба понад мільйон. Лікар сказав, що можна платити частинами. Мені так не знайти…

– Тітко Світлано, у мене ж є п’ятсот тисяч квартирних, на першу вистачить, а далі, що–небудь придумаємо.

– А як же ти? Адже тобі теж треба.

– Так я нормально. В інститут на заочне відділення я і без грошей вступлю.

Мишко пішов у свою кімнату і повернувся з грошима.

– Візьміть і їдьте прямо зараз!

– Мишко, рідний ти мій!

– Тітко Світлано, збирайтеся! Зараз головне допомогти Поліні.

Поліна повернулася через місяць, худа і біла, але на своїх ногах.

– Мишко, дякую тобі! – обійняла вона його. – Я думала, що все вже…

– Все буде добре! Ходімо, я обід розігрів. Тобі треба добре харчуватися.

Мишко і тітка Світлана намагалися відкласти грошей із зарплати та пенсії, але через місяць не змогли відкласти й двадцяти тисяч. Сто залишалася від мачухи, а через два місяці треба заплатити чотириста. Мишко готовий був на все, аби Поліна була здорова.

Зараз він годував її, як маленьку, підкладаючи найкращі шматочки, а Світлана, дивлячись на них, витирала сльози, уткнувшись у свою чашку з чаєм.

…Минув ще місяць. Мишко, як і хотів, вступив в інститут на заочне відділення, його взяли без іспитів, адже школу він закінчив із відзнакою.

Але думки його були далекі від інституту. Скоро Поліні треба робити другу процедуру, а грошей явно не вистачало.

Світлана позичала у подруг та далеких родичів, близьких просто не було, але цього було мало.

Гроші потрібні були вже через місяць, і Мишко пішов до мачухи:

– Що тобі треба? – не зовсім привітно зустріла вона пасинка.

– Тітко Оксано, мені гроші потрібні!

– Я ж тобі п’ятсот тисяч дала на квартиру.

– Поліні на процедури треба.

– Я що тобі, мільйонерка? Батько твій зовсім не залишив грошей!

– Тітко Оксано, я вам поверну.

– Усе! До побачення! Більше тут не з’являйся! – вона виставила його за поріг і зачинила двері…

…Повернувся він назад похмурим.

– Мишко, ти куди ходив? – запитала Поліна

– Та так, – невизначено махнув він рукою.

– Зараз мама прийде їсти будемо.

– Добре.

У коридорі почувся галас. Увійшла Світлана з якимось папірцем у руці.

– Мамо, що це! – запитала дочка.

– Мишко, це тобі. У поштовій скриньці лежало…

Це був виклик йому на останню процедур, після якої, як обіцяли, все вже буде добре. Світлана бачила, як хлопець стиснув зуби, збентежено поклав листок на тумбочку і пішов у свою кімнату.

За хвилину до нього зайшла Поліна:

– Мишко, ходімо їсти!

– Ходімо!

Він уже відійшов, посміхнувся і пішов слідом за дівчиною.

Увечері вони всі сиділи, дивлячись телевізор, але суть передач до них не доходила, думки були зовсім про інше.

Стукіт у двері змусив їх стрепенутися. Поліна підійшла до дверей і подивилася у вічко. Там стояв якийсь підозрілий чоловік.

– Вам кого? – запитала вона.

– Михайло тут живе? – впевнено запитав чоловік.

– Так… – пробурмотіла Поліна.

Дівчина відчинила двері і тут же в коридор вийшов Мишко, глянув на чоловіка і застиг від несподіванки.

– Дядьку Тимофію!

– Привіт племінничку! Як ти виріс? – поплескав той його по плечу.

– Ви проходьте, проходьте! – заметушилася Світлана.

– Дякуємо! – він почав роззуватися, одночасно розповідаючи. – Зайшов я до Романа, а його вдова навіть двері не відчинила. Чоловічий голос із квартири чути. Запитав, де Мишко. Вона через двері відповіла, так і не відчинила.

– Ви проходите на кухню! Мабуть, голодні.

– Дякуємо! – і відразу запитав: – Вас як звати?

– Світлана.

– Мене – Тимофій! – він дістав із кишені якісь гроші. – Світлано, візьміть! Тут поки що небагато.

– Навіщо?! – ахнула та.

– Беріть, беріть! Ви мене сьогодні не виставляйте, мені поки що йти нікуди. Брата не стало, тепер у мене, окрім племінника, більше родичів немає.

– Залишайтеся! Я вам у кімнаті Мишка на розкладачці постелю.

Після вечері Тимофій чесно розповів про своє життя після юридичних справ… Потім спитав, що тут за цей час сталося.

Мишко, розповів все, і про Поліну, і про себе.

– Завтра почнемо вирішувати ваші проблеми, – пообіцяв дядько.

– Дядьку, як їх можна вирішити?

– Ми з твоїм батьком завжди знаходили вихід із будь–яких ситуацій, – важко зітхнув той. – Царство йому небесне!

Тимофій пішов зранку, а повернувся пізно ввечері, втомлений, але з радісним усмішкою на обличчі. Після вечері почав розповідати:

– Так, Мишко, бізнес наш із твоїм батьком, хоч і не провітає, але поки що на плаву. Записаний він тепер на тебе.

– На мене? – племінник був просто приголомшений.

– Батько твій видно все відчував і зробив усе, як треба. Завтра підемо до нашого офісу, дещо підпишеш, і почнеш вникати в суть справ.

– Дядьку Тимофію, але я навіть не знаю, що до чого.

– Розберешся. Інакше просто не можна, – дядько посміхнувся. – Але розбиратися почнеш, коли повернешся з процедур.

Він дістав дві пачки купюр:

– Це вам із Поліною на лікування.

– Звідки? – взялася за щоки Світлана.

– Три наші підприємства весь цей час продовжували працювати, – Тимофій посміхнувся. – У нас із братом бізнес був непростий, але чесний. Тепер ось із племінником будемо вести справи.

Світлана продовжувала заворожено дивитись на гроші. Адже це здоров’я її дочки та Михайла, якого в мріях вона бачила чоловіком своєї Поліни.

Дні в лікарні проходять повільно, особливо якщо лікування триває кілька місяців. Але дядько дав інструкції з бізнесу, на чолі якого тепер став Мишко і сказав «вникати». Крім того ж іще, заочне відділення інституту і звідти прийшли завдання.

Щодня вони зідзвонювалися з Поліною. Домовилися, що він заїде за нею і вони разом поїдуть додому, якраз до Різдва.

Мишко вже самостійно ходив лікарнею, і хода з кожним днем ставала, не тільки впевненішою, а й спортивнішою.

І ось його виписали. Як казав дядько, окрім паперів, складених у пакет, він нічого не взяв. Грошей дядько на картку переказав. Мишко взяв квиток і через дві години був на місці.

А ще за годину в лікарні. За ці місяці він зрозумів, наскільки дорога йому Поліна. І ось вона сама біжить йому на зустріч:

– Мишко!

– Полінка!

– Який ти стрункий став!

– А ти така гарна!

Коли пристрасті вщухли, Мишко перевів розмову з радісної на ділову:

– Швидше збирайся! Сьогодні ввечері ми маємо бути вже вдома. Дядьку і твоїй мамі я подзвонив, сказав, щоб не зустрічали.

– Все, я побігла!

– Поліно, почекай!

– Що? – вона зупинилася, з подивом подивилася на його серйозне обличчя.

– Нам уже по вісімнадцять, – він запнувся.

– Що, Мишко! – вона відчула, він хоче сказати щось важливе.

– Поліно, я люблю тебе! Виходь за мене заміж!

– Мишко…

Її очі сяяли щастям, схаменувшись, вона зрозуміла, що він чекає відповіді:

– Мишко, звісно! Я люблю тебе!

І ось Мишко з Поліною увійшли у квартиру. Тут панувала радісна святкова атмосфера. Після захоплених привітань та обіймів звернули увагу спочатку на ялинку, а потім… На те, що в їхній трикімнатній квартирі все переставлено. В одній із кімнат стоїть величезне двоспальне ліжко, а дядько Тимофій ходить у спортивному костюмі і почувається як удома.

Побачивши, що дочка все зрозуміла, Світлана ніяково опустила голову.

– Ми з Тимофієм… З Тимофієм Миколайовичем хочемо після Різдва розписатися.

– Мамо, та ми не проти, але, – дочка ніяково замовкла, але тут же продовжувала. – Але ми з Мишком теж збираємося розписатися.

– Все нормально! – Тимофій своїми величезними руками обійняв усіх. – Після Різдва справимо обидва весілля, а весною почнемо дім будувати. У цій квартирі нам тісно буде. А поки що давайте святкувати!