Дарина готувала вечерю, коли на кухню заскочила її сусідка Марина. – Даринко, ти тільки заспокойся, – почала вона. – Там твій Василь… Подробиць я не знаю, але в лікарню його відвезли. В райцентр… Дарина як стояла з тарілкою борщу, так її й випустила. – Я зараз знайду машину, збирайся, збери батькові речі! – сказав її син Олексій і побіг на вулицю. Дарина поклала в сумку чашку, ложку, рушник і вибігла на вулицю. Біля будинку вже стояла машина. Дарина сіла на заднє сидіння, глянула на водія й оторопіла від побаченого

– Доброго дня, сусідко! – почула Дарина чоловічий голос.

Від цих слів вона стрепенулася, розігнула спину від грядки, яку полола, забрала з чола волосся, що прилипло від спеки.

– Здрастуй, Сашко… – тихо сказала вона. – Скільки років минуло…

– Десять минуло, – сказав чоловік.

– Та ні вже п’ятнадцять, як ми школу закінчили.

– Так, час летить, – зітхнув Сашко. – Я приїжджав якось, та ти в лікарні була, дочку народжувала. Ми так і не побачилися…

– А навіщо, Сашко? – запитала Дарина. – Розбіглися наші доріжки. Ось нехай кожен своїм шляхом і йде.

Тут на город прибіг син Дарини Олексій.

– Мамо, тебе там тато кличе! – вигукнув він. – На обід приїхав, а тебе нема!

– Іду, іду… – заметушилася Дарина. – До побачення, Сашко. Не воруши минуле, не треба. Нічого вже не повернеш…

Вона швидкими кроками пішла з городу. Олександр не відводив погляду від її русої коси, кольору стиглої пшениці, а її зелені очі нагадали йому все, що було багато років тому.

Дарина зайшла на подвір’я, закрила хвіртку і важко дихаючи притулилася до одвірка.

– Ох, не до добра він з’явився, не до добра… – пробурмотіла вона. – Жили собі тихо, спокійно, а тепер що буде?

– Дарино, я запізнююся, – почула вона голос чоловіка.

Дарина швидко сполоснула руки й обличчя в мисці й поспішила до хати.

– Та йду я, руки відмивала від трави, – сказала вона.

– Бачив я твою траву, і не тільки я, – сказав чоловік. – Розказали вже, що він з’явився. Щось ти почервоніла? Від чого ж?

– Не починай. Що було, травою поросло. В нас двоє дітей.

– Дітей двоє, а твоє серце досі мліє при його імені, хіба я не бачу. Навіть уві сні його іноді кличеш…

– Вигадаєш теж! Сідай їж, бо борщ охолоне. З собою дати, в нічну працюватимете?

– Бригадир сказав після восьмої вечора приїжджати, каже надто жарко, але я поїду, попрацюю. Треба зимові колеса купити, може премію зароблю.

– Поберіг би ти себе, спека он яка, хоч у льох лізь.

– Нічого, я витривалий.

Дарина була рада, що чоловік заспокоївся і розмова перейшла в інше русло. Він не нагадував про події чотирнадцятирічної давнини, але ні–ні й починав ревнувати, так як зараз.

Стояла пора сіножаті. Усім була робота. Не в кожній родині трактор був з косаркою, декому доводилось по–старому, ручною косою.

Чоловік Дарини Василь працював на тракторі, косив траву і зараз вирушав на дальнє поле. Дарина налила з собою води, компоту, поклала продуктів. Може зголодніє.

Жили вони добре, дітей виховували, як то кажуть, жили, й не тужили, от тільки приїзд сусіда Олександра розбурхав її тихе життя…

…Біда прийшла, звідки не чекали. Дарина якраз готувала вечерю, коли на кухню прямо забігла її сусідка Марина.

Вона стала у дверях і якось дивно подивилася на Дарину.

– Даринко, ти тільки заспокойся, – почала вона. – Наші поїхали в нічну зміну, а там твій Василь… Подробиць не знаю, в лікарню його відвезли… В райцентр…

Дарина як стояла з тарілкою повної борщу, так її з рук і випустила.

Вона почала бігати по хаті, не знаючи, що їй робити. Вже вечір, навіть нема на чому й у лікарню поїхати.

На допомогу прийшов її син Олексій:

– Я зараз знайду машину, збирайся, збери тату речі…

І хлопчик побіг. Дарина поклала в сумку чашку, ложку, рушник і вибігла на вулицю, як була в домашньому одязі, у фартуху, так і вибігла.

Біля будинку вже машина стояла. Дарина сіла на заднє сидіння і глянула на водія й оторопіла від побаченого.

За кермом сидів Олександр… Вона швидко відкрила двері і вже хотіла вилізти з машини.

– Припини, не зараз, – зупинив її Сашко. – Поспішати треба. Мені сусідка розповіла все…

– Що з ним? – запитала Дарина.

– Не знаю подробиць…

Їхали мовчки. Сашко поспішав. Поруч вчепившись у сидіння сидів Олексій. Він намагався триматись, але було видно, як бігають його очі, готові будь–якої миті заплакати. Хлопчик тримався…

А ось Дарина на задньому сидінні не приховувала сліз:

– Говорила йому, перечекай спеку, – бурмотіла вона. – Ні, премію заробити вирішив. Поїду, покошу… Покосив! Тільки б нічого поганого! Тільки б все обійшлося!

Коли вони зайшли у лікарню, всі, хто був там, замовкли і повернули до неї голови.

– Я дружина Василя. Його недавно привезли. У якому він відділенні? – запитала жінка.

Лікар відійшов вбік, і раптом Дарина побачила ноші, вкриті білим простирадлом…

– Не встигли, – тихо сказав лікар. – Все сталося миттєво…

Але Дарина цих слів уже не чула… Вона повільно сіла прямо на підлогу біля стіни й заплакала…

…Поминки пройшли як у тумані. Всім селом ховали. Усього сорок років виповнилося навесні Василеві, а тут таке. Слабий ніколи не був, ні на що не скаржився.

Овдовіла Дарина. Тільки діти підтримували як могли. Батька їм не вистачало, любили його.

Хоч і скупий був на ласкаві слова, але ніколи нікого не образив.

Все в дім, все для сім’ї.

Кажуть час лікує, тільки скільки ж його має пройти, щоб усе минулося?

…Минуло два роки. Дарина трохи заспокоїлася. Олексій, як дорослий мужик, допомагав їй по хазяйству. За роботою вона трохи заспокоювалася.

Настало літо. Сусідка баба Марія дуже заслабла. Сашко, син її жив далеко. Дарина почала доглядати бабусю. Але тій ставало дедалі гірше. Хоч і просила вона сина не турбувати, але Дарина таки викликала його.

Хоч і були вони сусідами, але Дарина з нею не особливо спілкувалася, а так «добрий день, до побачення», і на те були свої причини.

Коли Марії стало зовсім недобре, вона у Дарини пробачення попросила:

– Якщо зможеш вибач, не знала я, що у вас із Сашком таке кохання. Думала, що кине він навчання, а що в селі робити? Все життя мріяв він про карʼєру. Ось я й розлучила вас…

Після цих слів заснула вона. Три доби спала, і так і пішла у засвіти…

Олександр встиг на поминки аж під кінець. Провів таки матір. Сусідки поминки організували. Серед них і Дарина була.

Через кілька днів Олександр гукнув Дарину на городі:

– Даринко, я хотів подякувати тобі за матір. Ти її доглядала, допомагала, а могла ж і…

– Не могла, все травою поросло, всі образи забулися…

– Забулися?! То чому ж ти досі боїшся мені в очі подивитися? Чи думаєш я не знаю про сина?

– Немає в тебе ніякого сина!

– Є! – і Олександр перестрибнув через паркан. – Дивись, це я в десятому класі. Забула? Одне обличчя з Олексієм. Навіть тест робити не треба. Усі знають…

У руках у Сашка була шкільна фотографія, де вони з Даринкою під кущем бузку у шкільному саду на випускний сфотографувалися.

Дарина опустила руки, якими намагалася відсунути Олександра, який показував їй їхні фото. Від втоми вона присіла на маленьку табуретку.

– Та нічого я не забула! Я все пам’ятаю! Як і проводила тебе вранці на автобус, як запереживала, коли дізналася, що на дитину чекаю.

Пам’ятаю, як до твоєї матері ходила, просила адресу твою. Дала, та мабуть неправильну. Писала я щодня. Тільки від тебе ні слуху, ні духу.

Дуже переживала мати твоя, що ти до мене назад повернешся і навчання кинеш. Це я згодом здогадалася.

А там уже я й Василя зустріла…

Він сам прийшов і моєї руки попросив у батька, як годиться.

Батько мене покликав, а я й сказати нічого не можу, опустила очі, тільки головою кивнула.

Весілля швидко зіграли. Будинок ось по сусідству з вашим купили. Стали жити. Жодного разу мені Василь не докоряв, аж поки ти не приїхав. І навіщо ти повернувся?

Олександр сидів, опустивши голову.

– Скільки горя я тобі приніс. Пробач мене. Зла я тобі не бажаю, і не бажав. Мені повідомили, що ти вийшла заміж, народила, що чекати мене не стала. А я писав…

– Не було листів, жодного не було.

– Ех, якби я знав. Все б по-іншому могло бути!

– Що вже зараз. Стільки років минуло. Тільки ти Олексію не кажи, нехай думає, що Василь його батько.

– Добре, постараюся… Але ти й не уявляєш, як я завжди мріяв про сина.

– Ось і мрій, а нам життя не псуй. Ледве заспокоїлися після поминок батька.

Олександр кілька тижнів пробув у батьківському домі. Перед від’їздом Дарина прийшла:

– Олексія мого бачив? – з порога почала вона.

– Бачив, на риболовлі зустрілися.

– І що? Це ти намовив його у місто їхати витися?

– І чим погано?

– Ти сина у мене відібрати хочеш?

– Заспокойся, я нічого йому не сказав. Він сам до мене підійшов і заговорив про навчання. Я йому таємницю не розкрив, хоч так і хотілося сином назвати.

– Своїх народжуй, а потім і називай! – і Дарина пішла, гримнувши дверима.

– Ось і попрощалися, – пробурмотів Сашко. – Добре хоч свою адресу і телефон Олексію дав, може колись і побачимось…

Олександр сідав у машину, з тугою озирнувшись на батьківську хату, як раптом побачив, як з–за фіранки дивиться на нього Дарина.

– Прощавай, – прошепотів він і вирушив у дорогу…

…Навесні зателефонував Олексій і попросив дізнатися про документи для вступу:

– Мама, звісно, свариться, але я хочу спробувати. У село завжди встигну повернутися, правда, дядьку Сашко?

– Так. Встигнеш, синку…

Олексій вступив вчитися, у тому місті, де працював Олександр. Там і зустрів він знову Дарину, яка приїхала з донькою сина відвідати.

– Ну, досяг свого? – одразу запитала жінка.

– А може життя хоче все на свої місця розставити? Ти овдовіла. Я вдячний Василеві, він як справжній мужик вчинив. У мене в житті теж не солодко було. З дружиною розлучився. Навіть дітей не встигли завести. А зараз, що нам заважає бути щасливими?

– Здрастуйте! – за спиною з’явився Олексій.

– Привіт, синку!

– Привіт, Олексію.

– Ви мене вибачте, я мимоволі почув вашу розмову. А й справді, що вам, мамо, заважає бути щасливими? Я ж все давно знаю, та й усі навколо знають, що я ваш син, дядько Сашко. Мені баба Марія розповіла, коли ти приїжджав того року, коли тата не стало. Просто я не хотів тебе турбувати, маму хвилювати.

– Але, як же ж так?..

– Мамо, таке вже життя. Треба жити далі…

…Через рік Олександр відвіз Дарину у місто. Розписалися, почали жити разом.

Тепер Олександр має і сина, й дочку.

І здається, що буде ще поповнення в сім’ї. Ось так життя й розсудило…