Сергій Петрович повернувся з міста в рідне село. Серце аж стрепенулось від радості. Ось він, рідний край! Іде він по вулиці, а люди повибігали, усі вітаються. Сергій Петрович підійшов до свого будинку. Чоловік зайшов всередину, а на табуретці біля вікна жінка якась стоїть, фіранку чіпляє! – Ой, приїхали вже! – почала вона. – А я тут все перемила, грубку побілила, фіранки випрала, почепити тільки не встигла. Ну, влаштовуйтесь, обід готовий. Борщ у каструльці, картопля варена є. Сергій Петрович глянув на неї й оторопів від несподіванки

– Любочко, доню, відпусти ти мене старого додому, – благав Сергій Петрович доньку, яка зі співчуття забрала його до себе в місто.

Тяжко старому одному в селі, вирішила вона, і вмовила переїхати до неї у велику квартиру.

Люба була єдиною донькою у мами з татом, більше мама не змогла мати діток… Люба далася їй нелегко, ледве одужали обидві.

Зате плекали її, як трояндочку в саду. Все для неї! Виросла дівчинка в селі, вивчилася в школі, а потім у місто подалася у свій обласний центр.

Вступила в інститут, стала економісткою, а практику у місті проходила. Там і познайомилася із Олексієм. Місцевий, з хорошої родини.

Його батьки прийняли Любу зі всією душею. Хоч і з села дівчина, але дуже вони раді були за сина.

Як Люба диплом отримала, то одразу ж у місто приїхала, весілля відгуляли.

Батьки прибули з села з гостинцями та подарунками. Тихі, спокійні. До весілля їх Люба одягла – мамі зачіску зробили в перукарні, тату костюм купили.

А потім провели назад. Молодята ж обіцяли у відпустку приїхати.

Звички сільські у невістки майже не проявлялися. Готувала, щоправда, погано, не привчена до кухні.

Але свекруха всьому навчала сама, Люба слухала, вникала.

І все йшло добре, без сварок та невдоволення.

Працювала Люба з чоловіком, взяли її у відділ молодшою економісткою.

Влітку, як і обіцяли, з’їздили в село. Олексію сподобалося: ліс, річка, гриби, риболовля.

Ніяких морів не треба! Засмагли обоє, відіспалися. А то в місті щодня на роботу зрання бігли, а поверталися ввечері, втомлені. Таке воно, міське життя.

Але до всього звикає людина, звикли й вони. А через два роки синок народився. От тільки міський дідусь не дочекався – не стало його, поки Люба дитинку виношувала.

Пережили це важко… Але треба жити далі. Люба з Олексієм матір оберігали, а коли Сергійко народився, бабуся й підбадьорилася. Всю себе віддавала онукові…

…Минуло двадцять років із того часу. Дітей більше вирішили не заводити. Сергія б виростити і вивчити, витрати всесь час тільки зростали.

Свекруха постаріла. Їй хороший догляд потрібен, ліки, в санаторій відправляли кілька разів, дбали.

Сергій навчався добре, а після школи вступив у інститут. Звичайна працьовита родина.

Але життя бере своє, і здоров’я все ж таки підвело свекруху. Раннього та холодного грудневого ранку її не стало…

Але біда не приходить одна, до літа і Любиної мами не стало. Поховали її, Люба взяла відпустку й залишилася з батьком.

А коли в Сергія почалися канікули, і вони з Олексієм приїхали. Знову вся родина в зборі, порідшала тільки.

Сумний це був час, але ще сумніше стало, коли молоді збиралися назад у місто. Як батька одного залишити? Адже він ні зварити до ладу не зможе, ні за собою доглянути.

Та ще й хазяйство якесь. Хоч і невелике, але за ним теж догляд потрібний.

– Може, я з батьком залишусь? – запитала Люба.

Але чоловік із сином ніяк. Треба його забрати з собою, у місто, вирішили чоловіки.

А що? Квартира трикімнатна. Будуть із Сергієм в одній кімнаті. Онук не заперечував. Тільки дід їхати відмовився, а Любу відправив назад.

– Не годиться це чоловіка з сином кидати. Їдь і не вигадуй! Впораюсь я сам, шістдесят п’ять мені всього, не записуй мене у старі, – строго сказав він, і вони поїхали.

Люба всю дорогу проплакала. Начебто й не так далеко, але часто не наїздишся.

Телефон дідові, щоправда, купили. Зв’язок був поганий, але час від часу поговорити все ж таки вдавалося. Він не скаржився ніколи, але голос все одно був сумний. Люба відчувала це і зрозуміла, що нелегко йому самому.

– Ні, треба забирати його, – вирішила дочка і знову поїхала, щоб вмовити батька. І вмовила.

Погодився Сергій Петрович. Тільки з будинком що робити, та з хазяйством його?

Люба взяла все в свої руки. Птицю роздали по дворах, а будинок вирішили замкнути та й залишити. Влітку приїжджатимуть. А тут раптом сусідка приходить і каже:

– Сергій Петрович, Любочка. Здайте дім моїй сестрі Даринці. Сумує вона у місті. На пенсію вийшла, сил ніяких немає, невістка дуже сварлива. А чоловіка поховала. Я б до себе забрала, так нас самих семеро. А так житимемо сусідами, і за хатою вона приглядатиме, і за городом. Платити тільки багато не зможе.

– Та про яку плату ви кажете, тітко Зіно! – сказала Люба, і батько підтримав: не треба нічого платити, нехай живе.

– А на літо, коли приїдете, до себе її заберемо, – пообіцяла радісна тітка Зіна. Так і вирішили.

Так Сергій Петрович і перебрався в місто в сім’ю дочки. З того часу минуло три роки. Але в село за цей час вони так і не вибралися.

Першого літа не поїхали, бо «нехай квартирантка обживеться».

На друге літо син навчання закінчував, диплом отримував, потім йому подарунок поїздка на море. Дід тільки відмовився, лишився вдома.

А потім і засумував зовсім…

– Не можу я тут більше, Любо, – сказав він дочці. – Діло до зими йде, ви знову зранку до ночі на роботі, Сергію ні друзів, ні дівчину не привести, дід у його кімнаті ходить.

Та й мені не вийти нікуди, кругом ці високі будинки, машин купа. Був приятель Костянтин Іванович із третього поверху, і того не стало. Відпусти мене додому, сумую я за селом…

Люба спитала чоловіка: що ж робити? Він подумав серйозно і поговорив із тестем:

– Значить так, батьку. Зиму перезимуєш із нами, а до літа відвеземо тебе. З сусідами треба поговорити, щоб будинок звільнили. Ця Дарина поки що собі інше житло знайде. Згоден?

Довелося йому піти на поступки, ще зиму переживе, а там додому! На тому розмова й закінчилася.

З сусідкою Зіною поговорили заздалегідь, та поставилась з розумінням, сказала, що забере сестру до себе. А у травні місяці сама до них у місто приїхала.

– Давайте я Петровича з собою заберу, щоб не тягатися туди сюди, – запропонувала вона.

– І чого це мене забирати? Я поки що на своїх ногах, – обурився був старий.

– От і поїдемо вдвох, раз на своїх ногах. Збирайся, давай, через два дні в дорогу.

Люба плакала, переживала. Як він там один буде?

– Ех, мені б так! – пожартував Сергій. – У свій дім та одному.

Батько цикнув на нього, а дружину заспокоїв:

– Люба, ти глянь на нього! Діло до сімдесяти, а він он бадьорий який! Аж ніяк старим не назвеш! Що ти за нього переживаєш? Відвідуватимемо. Ну не хоче він тут, сам мені сказав.

– А я як же? Я ж переживатиму!

– Ну і дарма. Про батька подумай, а не про себе. Коли душа його туди рветься, нехай їде.

Так і відправили його із Зіною, речі в дорогу зібрали, продукти. Відвезли на вокзал. Сергій обійняв діда міцно.

– Наречену мені там знайди, дідусю. І я до тебе переберуся.

Так наполовину зі сміхом, наполовину зі сльозами провели їх і слідом помахали.

Приїжджає Сергій Петрович із Зіною в рідне село, і аж серце стрепенулось від радості! Ось він, рідний край!

Ідуть вулицею, а люди повибігали, усі вітаються: привіт, Петрович! Заходь увечері, побалакаємо! Молоді не привіз із міста? Міський, гляньте!

Всі радіють за нього, а в старого теж посмішка з лиця не сходить і легко дихається.

Далося йому це місто! Точно кажуть, старі дерева не люблять, коли їх пересаджують. Прийшли в будинок нарешті, заходять, а на табуретці біля вікна жінка стоїть, фіранку чіпляє.

– Ой, приїхали вже! А я тут все перемила, грубку побілила, фіранки випрала, почепити тільки не встигла. Ну, влаштовуйтесь у своєму будинку, обід готовий. Борщ у каструльці, картопля варена є, – жваво торохтіла жінка років шістдесяти.

Сергій Петрович глянув на неї й оторопів від несподіванки. Гарна!

І в будинку, і на городі краса, все в квітах. Видно, що добре доглядала, по–хазяйськи.

Познайомились, посідали обідати. Потім жінки посуд перемили і пішли до Зінаїди, попрощатись. А Сергій Петрович ліг на ліжко, руки під голову поклав і подумав: «Як же добре, матір Божа! Більше з дому ні ногою. Тут народився, тут і не стане мене».

Дочка із зятем і внуком дзвонили часто, а він радісний такий, все в нього добре, здоров’я відмінне, вдома й стіни допомагають. На літо у гості покликав. Приїжджають вони, а їх господиня нова зустрічає, Дарина. Сергій Петрович зацвітав, не знає, куди очі подіти.

– Не казав я вам, не гнівайтесь. Ми з Дариною розписалися. Кращої хазяйки в домі мені й знайти. А вже характер який золотий!

Так і сіли вони на лавку, порозкривавши роти.

– Ну ось, а ти голосила, що старий тут один сумує! – весело сказав Олексій і обійняв тестя.

Люба почала допомагати Дарині на стіл накривати, а Сергій радів за діда так, що не став нікого чекати і відкрив ігристого.

– Ну що, за молодих! – жартівливо сказав він. – Молодець, діду! Онука обскакав. Респект!

Як тепло стало у Люби на душі. Усі раділи, сміялися, обговорювали подальше життя. А Сергій Петрович, що помолодшав років на п’ять, обіймав свою красуню дружину і говорив:

– Не дарма моя душа так рвалася сюди. Тут щастя мене чекало, виявляється…